На берегах Дністра біля залізничного моста в Заліщиках стоїть самотній хрест. На ньому напис:
“Цей хрест є пам’яттю в’язням, що загинули в липні 1941 року. Катами НКВС замордовані, скинуті у два вантажні вагони і пущені з вокзалу на замінований міст. Внаслідок вибуху всі в’язні загинули у водах Дністра. ОУН-УПА”.
Кам’яний хрест спорудив інвалід війни Ілля Томчишин, мешканець Заліщиків, 7 липня 1999 р. посвятив хрест отець Іван Сендзюк. Кам'яний хрест постав замість дерев’яного, освяченого 7 липня 1992 р. деканом УГКЦ отцем Василем Погорецьким разом зі священниками сіл Добрівляни, Торське і Ворвулинці. Стоїть пам'ятний хрест і на протилежному, буковинському, березі Дністра коло села Кострижівка.
Трагедія сталася 5 липня. Відступаючи, енкаведисти підірвали залізничний міст із трьома вагонами з політв’язнями на ньому. Про цей кривавий злочин свідчать десятки очевидців із Заліщиків і ближніх сіл.
Деякі з них зібрав дослідник цієї трагедії Антон Могилюк, вчитель зі села Слобідка. В кількох свідченнях йдеться про 7 липня, однак архівні документи вказують, що трагедія відбулася 5-го числа.
Ганна Мицко, 1924 р. н., Заліщики, член ОУН з 1944 р., в’язень більшовицьких тюрем і концтаборів:
“Під час відступу Червоної армії я бачила, як на міст затягнули довгий поїзд, який складався з цистерн і вагонів. Він зупинився і став на мості. Через якийсь час з боку Кострижівки (Буковина) під’їхала машина, з якої вийшли і пішли на міст люди, щось там робили. Після повернення їх на берег пролунав сильний вибух. Дві колони моста осіли, почала горіти вода. Ми з братом вибігли, щоб подивитися ближче. Побачили, що з боку Заліщиків залишилися на мосту товарні вагони. Один з них наполовину висів над водою. Туди підійшли двоє військових людей і щось робили. Не встигли ми добігти до хати, як знову пролунав потужний вибух Коли ми оглянулись, вагонів на мосту уже було. Продовжувала горіти вода”.
Ганна Солоненко, 1928 р. н., Заліщики:
“7 липня 1941 р. було підірвано міст на Дністрі і вагони, в яких були люди. Всі ходили дивитися на ту страшну трагедію. І я з дітьми також пішла. Побачила декілька обгорілих трупів. Люди говорили, що один із загиблих – мешканець Заліщиків Павло Китик, я його також упізнала. Де похоронили тих людей, я не знаю”.
Віра Панчак, 1934 р. н., Заліщики:
“Наш батько прийшов з роботи на обід додому і повідомив, що між тілами загиблих на залізничному мості впізнаний житель м. Заліщики, голова “Маслосоюзу” Павло Китик. Тато сказав, що його вирішили поховати на кладовищі. Я пішла туди і чекала. Через деякий час привезли тіло Китика. Принесли його в білому простирадлі. Зібралися його знайомі 10–15 осіб. Ми побачили обгорілий, задимлений труп. Був круглолиций, малого зросту. Я до цього часу пам’ятаю образ цієї людини. Викопали яму і похоронили без труни. Могила Павла Китика розміщена недалеко від центральної доріжки між могилами Косован і Марії Настюк, моєї мами, яка доглядала місце поховання загиблого, садила квіти, а батько Петро Настюк знайшов на кладовищі хрест і поставив його на могилі Китика”.
Марія Верещук, 1925 р. н., Заліщики:
“Моя родина проживала недалеко від залізничного моста. Перед тим, як відбувся вибух, людей, котрі жили біля моста, виселили. Ми стали жити на різних квартирах. Але я таємно прийшла до свого дому. Коли підірвали міст, я була вдома і все бачила. Люди, які мінували міст, плили на човнах. Зі сторони Чернівецької області прибули вагони, їх було багато. Розмістили вагони посередині моста, під ним ходили чоловіки і клали щось під колони. Зривається колона від Заліщиків і падає частина вагонів у Дністер. Інша частина вагонів, які горіли, пересунулася до с. Кострижівки. Ті вагони, що залишились на мості, паровоз зіштовхнув у Дністер. Я бачила, як горіли вагони і вода у річці”.
Надія Костишин, 1928 р. н., Заліщики:
“На другий день після вибуху на залізничному мості в Заліщиках я вранці пішла до моста. Там побачила вагони у воді і трупи. На березі лежало обгоріле тіло чоловіка. Незабаром прийшли люди і почали витягувати трупи з ріки. Загиблих клали на берег для спізнання”.
Степанія Харовська, 1913 р. н., Заліщики:
“Я бачила, як відступала Червона армія із Заліщиків. Тоді заарештували Володимира Юрійчука, Петра Черлінку, Володимира Гембатюка. Сусідка Софія Юрійчук мені розповідала, що у неї жив на квартирі Дяченко, котрий запитував її чоловіка, чи Володимир Юрійчук – його брат. Чоловік сказав, що не брат. А Дяченко тоді говорить, що всі вони пішли з моста у воду. Наступного дня ми, жінки, ходили до моста. Там бачила багато людей почорнілих і пов’язаних колючим дротом”
Михайло Теремчук, 1922 р. н., с. Дзвиняч Заліщицького району:
“З вересня 1939-го по 1941 рік до приходу німців я працював у Заліщицькому депо помічником машиніста і черговим по змінах на паровозі. На свято 7 липня заступив на зміну. Замінював Михайла Зайця й застав Смульського – начальника депо. Начальником станції був росіянин. Смульський і Заєць сказали мені, що близько 3 години дня з підірваного моста пущено в Дністер три вагони з людьми. Вагони привезли з Чорткова. Люди в них були закатовані і пов’язані колючим дротом. Ці вагони прибули увечері 6 липня. Енкаведисти дали наказ начальнику станції відкрити шлях до моста. Туди паровоз штовхнув з моста в ріку вагони. Через пів години я пішов подивитися з моста на вагони. То вже були не вагони, а поламані каркаси, погнуті залізяки, поламані дошки. Людей я не бачив, бо було високо. Я зразу повернувся в депо, щоб не помітили енкаведисти. Крім залізничного моста, були підірвані всі три ферми малих мостів над шосейними дорогами. Мій брат Василь Теремчук працював на водокачці машиністом. Після війни його викликав до Чортківського НКВС Голосов і він більше не повернувся. Пропав також пізніше начальник депо Смульський, якого заарештувало НКВС”
Василь Юрійчук, 1929 р. н., уродженець с. Добрівляни:
“Особливо пам’ятним був день 4 липня 1941 р. Дорога Городенка–Заліщики–Борщів була переповнена військовими і цивільними втікачами. З труднощами я дібрався до стрілок залізничної колії з села Добрівляни, щоб принести татові обід. На першій колії стояло 6 вагонів. Вікна у них були задротовані. Декотрі вікна були забиті дошками. На вагонах біліли польські написи. На гальмівних площадках з кулеметами стояли солдати. З одного вагона доносився голос: “Я – Черлінка. Я із Заліщик, з вулиці Морелева, 2. Нас десь перевозять з Чорткова. Тут нас напхали, як сірників в коробці”. Послідувало кілька пострілів і голос замовк. День був дуже спекотний. До мене майже впритул під’їхав великий паровоз ИС-2 (Иосиф Сталин) і зупинився. Стрілочник Степан Монич каже до мене: “Не стій, а біжи до тата і хай вступиться, коли будуть брати спирт з бочок, щоб обливати вагони з арештантами”. Я зробив кілька кроків назад, щоб обійти станцію, коли мені перекрив шлях поїзд, що котився заднім ходом з Чортківського напрямку. Вісім вагонів цього поїзда долучили до стоячих на першій колії. З розмови двох офіцерів почув, що мости на Гусятин зірвані і тому поїзд приїхав у Заліщики. Прийшовши до батька, я розповів йому, що бачив і чув. Раптом пролунали постріли. Тато схопив мене за руку і ми побігли в бік кладовища. Лягли за муром між гробами. Скоро стемніло. Нараз загорілася станція. Горіли вагони з арештантами. Чувся нестерпний крик і зойк. Під напором двох паровозів охоплені вогнем вагони їхали до моста. Посередині його пролунав вибух, і вагони з людьми впали в Дністер. Почулися зриви на вокзалі і на коліях станції. Заторохкотіли кулемети зі сторони ріки та пішохідного мосту. Під напором води декілька вагонів знесло до шосейного мосту. Хто був живий, допливав до берега. Але тут їх розстрілювали. Групу дівчат-студентів знесла вода вниз по течії Дністра. Вони вибрались на берег неподалік пансіонату “Байка”, їх підібрала сім’я Романків."
05.07.2021