У Тернополі щойно завершився фестиваль “Ї” — один з моїх улюблених фестивалів в Україні.
Юрко Матевощук проводить, мабуть, найбільший фестиваль подібного роду поза столичними містами. Та й не певен, чи десь у Харкові є подібний фест. А в Тернополі — є! Тобто — Ї!
Це в мене у голові одразу виринув мій давно вже для них спеціально створений лозунг: “Фестивалеві Ї–БУТЬ!”
Саме через “ї”, а не через “є” має писатися українською те слово, яке американською починається на “f”. І з цього приводу пригадуються деякі цікаві епізоди.
З Соломією Павличко ми не були аж геть близькими друзями. Але я відчував з її боку приязнь і симпатію, часом ми бачилися на якійсь каві поблизу Інституту літератури. Соломія саме працювала над перекладом “Коханця леді Чаттерлей” Девіда Герберта Лоуренса, це був кінець 80-х (опубліковано у “Всесвіті”, №12 за 1989 рік). Я тоді вже жартував багато й не завжди дотепно (не те, що зараз!), і в мене якось чисто імпровізаційно вискочила фраза “коханець леді Чаттерлéй — не українець й не єврéй”. Соломія посміхнулась, але подивилась на мене з легким осудом. У неї взагалі був гострий, проникливий погляд, як і в Дмитра Васильовича. Принаймні, мене такий погляд конфузить, а мене сконфузити не так то й легко. Але ближче до теми.
І ось роман Лоуренса вийшов друком! Грудневий номер часопису, здається, трохи припізнився, бо в мене у пам’яті зринає зустріч поблизу Інституту літератури, чи й не на рівні готелю “Дніпро”, на розі перед площею. Якась рання весна, чи просто відлига. Мені назустріч ідуть у розстебнутих пальтах Микола Жулинський, а з ним, здається, Віталій Дончик — і обоє доктори-професори тримають в руках по примірникові “Всесвіту” з романом Лоуренса.
В чому ж була суть ажіотажу? В тексті роману без цензури, без купюр, без скорочень і трикрапок було надруковане слово... Оте саме слово на літеру “ї”, яке в Америці на “f”. Оте, яке в мене розбите на два слова в гаслі для фестивалю, й великими літерами виділено. Виявилося, що Д.Г.Лоуренс залишив заповіт, у якому довічно забороняв будь-яке цензурування свого тексту чи в оригіналі, чи в перекладах. І Соломія знала про цей заповіт.
Це сьогодні Винничук спокійно вживає це слово, ще й по кілька разів на сторінці. А в ті часи подібне уявити було неможливо. Панували три крапки, а в деяких публікаціях “непристойні” слова взагалі були відсутні або замінені тупими, часом смішними евфемізмами.
Й нічого не сталося, небо не впало на землю, Дніпро не потік угору. Але слово було введене в лексикон вже наочно, друковано. Бо в попередніх текстах української літератури (крім фольклорних) я цього слова надрукованим повністю не зустрічав. Звісно, я всього не прочитав, але все ж прочитав чимало. І не зустрічав. Це справді була прем’єра слова у друкованому тексті українською. Принаймні, для мене тодішнього і моїх сучасників.
Вже після публікації Соломія розповіла якось, що коли здавала текст у редакцію “Всесвіту”, то всі деталі стосовно заповіту автора й останньої волі небіжчика пояснила якнайретельніше. Рукописа взяли (тоді ще ж ніякої електронної пошти, лише машинопис на папері не найвищої якості!) і невдовзі Соломію по телефону запросили завітати до редакції, обговорити майбутню публікацію. Редакція тоді містилася угорі на Грушевського, в такому сірому цоколі сталінського будинку, наступного за амбасадою Китаю. Із “Всесвітом” сусідила ще й редакція “Вітчизни”.
В редакції на Соломію чекали двоє — тодішній редактор журналу Олег Микитенко і (па-бам!) секретар ЦК по ідеології Леонід Кравчук! І ось двоє цих достойників почали за чаєм чи за кавою вмовляти Соломію погодитися на три крапки після літери “ї”. Мовляв, не варто, не на часі і всяке таке.
Соломія не піддавалась, але й ті двоє не хотіли відступати. Розмова тривала і тривала. Врешті редактор почав натякати, що затримає публікацію або й взагалі зніме — це було у його владі. “Я від такого спершу ледь не розплакалась, а потім розлютилася, — розповідала Соломія. – Я їм майже прокричала таке: «Ви, чоловіки, мужлани, я певна, що ви вживаєте ці слова у розмовах між собою! А я — жінка, мати маленької доньки, і ясно, що ці слова не входять до мого вокабулярію! І це я маю вас вмовляти, щоб ви дали згоду опублікувати на папері слово, яке ви самі тисячі разів вимовляли вголос?!»”
Як не дивно, але це подіяло. Мабуть, були і якісь інші резони, вже йшла перебудова, старі кон’юнктурники відчували запах змін, але... Соломія виявила твердість — і перемогла. Український читач отримав новий цікавий твір, і український друкований лексикон поповнився словом на літеру “ї”.
Плекаймо ж мову нашу до останнього її слова!
24.06.2021