Писано це було у першій половині грудня 2020, коли я перебував у лікарні з ковідом. Ніякого практичного значення ці нотатки не мають.
Переступив поріг приймального покою і пригадав, що дехто з моїх друзів і знайомих цього року звідси не повернувся. Не став думати в цьому напрямку і не оглядався.
* * *
Основне правило: при вході медика до палати одягти маску.
("Встати і віддати честь" – це я дофантазував.)
* * *
Лікарка (28):
— Їжте лікарняну їжу, ми їмо те ж саме, що хворі.
* * *
Телефонує знайомий професор:
— Хочу підбадьорити тебе, але боюся, що тобі може бути складно зараз розмовляти. Не знаю, як ідеально поводитися.
— Так, як ти поводишся, це і є ідеально.
* * *
Медсестра за третім разом не може взяти кров з вени. Підбадьорюю її, але відчуваю, що починає мені світ плисти перед очима. Вона перепрошує і обіцяє прислати іншу медсестру. Та інша добуває таки кров.
Повертається перша, ще раз перепрошує: їй саме повідомили про смерть дідуся. Співчуваю їй.
* * *
Потрібно сказати, що при високій температурі, та і при ковіді взагалі, думається туго. Серед ночі я прокинувся і пригадав, що десь мені траплялося слово "душ". Заспокоєний я заснув, а вранці зрозумів, що це лише слово з оголошення "вас тут 25 душ, зберігайте чистоту."
* * *
Лікарі й медсестри у повному захисті, в рукавицях, зі щитками, їм важко, та вони не нарікають. Усі зосереджені і ввічливі.
* * *
Благородні люди – це друзі, які оперативно забезпечили всім необхідним. Минають десятиліття, а це ті самі люди.
* * *
Інструкція на вікенд від лікарки:
— Лежати. Не хвилюватися. Думати про світле майбутнє.
* * *
Читаю:
— Людину болить. Не можете допомогти, то хоч репостніть.
Навіщо тиражувати біль, якщо його і так багато навколо?!
Біль, як вогонь, сам множиться.
* * *
Знаменитий письменник написав у приваті, що хвилюється за мене. Ці його слова будуть звучати мені у подальших його творах.
* * *
Прокинувся з мелодією Джорджевої пісні Art of Dying. Цілий день викидав її з голови.
* * *
Тут працює донька знайомого професора. З березня, від 9-ї до 9-ї, без відпустки.
* * *
Я був завжди оптимістично налаштований. Лише два-три рази оптимізм мене покидав ненадовго. В один з таких моментів питаю лікарку (не свою – ту, що на діагностиці):
— Скажіть, я видряпаюся з цього?
Та, видно, в медуніверситеті не вивчають риторику, бо вона відповідала невиразно:
— Ну... Як вам сказати... Можливо...
Більше я не питав.
* * *
З лікаркою ще зустрівся надворі, коли одержував документи. У лікарні бачив тільки очі, решта закрите, як у деяких країнах Сходу. Вона виявилася інакша, ніж я в думках реконструював її зовнішність за голосом. Я їй це так сформулював:
— Ви ще гарніша, ніж я собі уявляв.
* * *
Виписали з лікарні, але тільки вийшов з корпусу, почали – даруйте – спадати штани, довелося якось притримувати рукою. Пояснення з'явилося лише вдома: мінус кільканадцять кілограмів маси.
20.06.2021