У Національному академічному українському драматичному театрі ім. Марії Заньковецької прем’єра: комедія «Віват, Бушон!» французьких драматургів Жана Делля та Жеральда Сіблейраса в перекладі Неди Нежданої. Режисер-постановник Ігор Матіїв. Жанром п’єси, за визначенням драматургів є «європейський фарс».
На сцені лише чотири актори, відповідно до персонажів п’єси: Жак, мер Бушона (н.а. України Орест Гарда, з.а. України Василь Коржук); Ніколя, брат мера (з.д.м. України Орест Огородник, з.а. України Олександр Норчук); Одетта, секретарка мера (н.а. України Любов Боровська, з.а. України Валентина Щербань); Робер Флапі, чиновник ЄС (з.а. України Андрій Козак, з.а. України Роман Біль).
Що ж то таке «Бушон»? Маленьке вигадане містечко у Франції, нічим не примітне, хіба лише тим, що в перекладі з французької «бушон» («bouchon») означає «корок», яким можна закрити дірку будь-якого розміру (навіть дірку в огорожі штаб-квартири ЄС у Брюсселі)… Ця інформація для глядацької авдиторії дуже важлива, адже «Бушон» як населений пункт і є тою самою дірою цивілізації, яку, як не крути, а закоркувати ніяк не вдається. На боротьбу за місце «під сонцем» у променях ЄС піднімається малочисельна громада «бушонців» на чолі з винахідливим мером міста – Жаком (Василь Коржук).
Жак як відданий мешканець Бушона має на думці грандіозні проєкти, здатні привернути увагу до рідних задвірків всю спільноту Євросоюзу і викачати з її бездонних кишень численні субсидії не для власного збагачення, а для щасливого життя «бушонців» на рідній землі, рідного містечка. Іронічно, що це щасливе життя можливе не завдяки безмежній любові жителів до Бушона, а завдяки не такій уже й безмежній кишені ЄС.
Уже випробувано багато різних ідей для отримання необхідних коштів: серед інших – фестиваль вуличного театру; «бананова плантація» у фантомних 150-ти гектарах, що упредметнюється горщиком бананового саджанця з пластмаси 20-ти квадратних сантиметрів, що вряди-годи ревно поливає вірна секретарка мера Одетта (Любов Боровська, Валентина Щербань), спільниця в усіх його починаннях, навіть наймаразматичніших (себто таких, які позбавлені здорового глузду, скажімо, як будівництво транс-європейської автомагістралі «Мурманськ-Гібралтар», що має неодмінно пройти через Бушон у трьох напрямках: «Бушон-Північ», «Бушон-Південь», «Бушон-Центр»).
Уявна інфраструктура великої дірки від бублика, себто Бушона, охоплює окрім іншого фермерські господарства неіснуючої великої рогатої худоби у 300 голів, а також дрібної рогатої худоби – овець, до слова, і один, і другий вид тварин уособлює секретарка Одетта у рекламних роликах «муканням» та «беканням»; школу, де вчаться лише 4 учні, у тому числі і 43-літній брат Жака – Ніколя (Олександр Норчук), який вже кілька років не може подолати бар’єр п’ятого класу.
Не видно юрби бушонців – її просто не існує, бо всі бушонці, не зважаючи на титанічні зусилля мера Жака у способах залучення європейських інвестицій, поступово покинули Бушон. Ситуація плачевна, але не безнадійна. У Бушон з ЄС посилають чиновника Робера Флапі (Андрій Козак, Роман Біль), аби той розібрався на місці і перевірив, чи всі субсидії європейської спільноти використані за призначенням.
Чиновник ЄС виявився ревізором кмітливим, гнучким у переконаннях, він не просто викрив усі зловживання, а запропонував меру Жаку поділитися з ним субсидіями, взяти його в «долю», проте мер Жак як ревний патріот Бушона задекларував непідкупність особливою рисою характеру бушонців і змушений був вдатися до ризикованого плану відокремлення Бушона та проголошення себе президентом новоствореного міста-держави. З усіма ознаками окремішності – прапором у вигляді великої дірки, гімном ( «Бушон, Бушон, мені щоночі сниться…»), мовою та культурними особливостями – танцем і винаходом вусів як символу індивідуальності, що згодом привело людську цивілізацію до потреби мати кожному індивідууму в кишені мобільний телефон.
Здається, що ці всі події – породження «театру абсурду», такими неймовірними здавались ідеї, що народжувалися у голові мера Бушона, а згодом його президента – Жака. Глядач, поринаючи у сюжетні колізії, сміється від душі. Але щось у цьому абсурдистському сюжеті, у цій атмосфері безглуздих спроб «маленьких» бушонців стати «великими та видатними», є плачевним. І, якщо хоч трошки глибше замислитися над нашаруванням зовнішніх комічних прийомів, то стає не так вже й смішно, і реалії нашої дійсності виявляться такими близькими до світу «бушонців».
Сюжет п’єси та її жанрове окреслення піднімають болючі проблеми сьогодення, очевидцями яких ми є: це вимирання нерентабельних маленьких містечок та сіл, де мешканців практично немає, бо всі масово їдуть з рідних місць у пошуках кращого життя; це проблема неголосного патріотизму до своєї малої батьківщини, місця, де ти народився і виріс. А чи можна про такі серйозні речі розмовляти з глядачами театральною мовою фарсу? Звісно, можна. І сміх у залі не такий однозначний, як здається на перший погляд – у ньому відчувається присмак гіркоти і певного відчуження.
«Заньківчани» цікаві у акторських вирішеннях – н.а України Любов Боровська та з.а. України Валентина Щербань – особистісно яскраві та водночас, виразно жіночні у створенні образу секретарки Одетти (сподіваюсь, ви здогадалися, що у якийсь момент зазвучить тема «Адажіо» з «Лебединого озера» Петра Чайковського і героїня п’єси з’явиться перед глядачами у балетній пачці).
Акторські паралелі чиновника ЄС – Роберта Флапі (з.а. Андрій Козак та з.а. України Роман Біль) теж рівнозначні, хоч кожен з акторів наділяє персонажа характерними особливостями: Андрій Козак більш темпераментний, Роман Біль – інтелігентно-виважений. Ніколя (брат мера Жака) Олександра Норчука – здитинілий здоровань, який у коротких штанятах бавиться м’ячем і ховає в портфелі пиво та «дорослі» журнали. Та не такий він однозначно-примітивний той Великий Хлопчик, те Доросле Дитя, яким здається на початку вистави, адже згодом стає зрозумілою жертовна самозреченість істинного патріота Бушона, де любов до рідного брата, як і до рідного міста, затьмарює його чоловіче еґо.
Динамічний образ мера-президента Бушона Жака створює Василь Коржук. З нього б’є ключем потік найнеймовірніших задумів та ідей, і все б нічого, якби ці ідеї в якийсь момент не обернулися проти відокремленого «міста-держави» Бушона та останніх з його відданих мешканців. Наслідком «незалежності» стають не омріяні закриття кредитів, а голод, розруха і війна. І коли вже навіть невичерпна енергія Жака на межі згасання, всіх несподівано рятує порада Робера Флапі, чиновника ЄС, який з ворога перетворюється на друга (любов до секретарки Одетти тому причиною, такий собі Deus ex machina). Після військових дій та «нерівних» можливостей сторін конфлікту, для бушонців залишається лише одне: просити в ЄС грошей на відбудову. Але, щоб було що відбудовувати, спочатку Бушон треба перетворити на руїну.
З.а України Василь Коржук в Театрі ім. М. Заньковецької має своє амплуа: у виставах чинного репертуару – «Емігранти», «Небилиці про Івана» – він «простолюдин», кмітливий, верткий, винахідливий, але завжди обмежений своїм соціальним статусом. Тому складається враження певної стереотипності гри та передбачуване вирішення персонажів як і самим актором, так і бачення його режисерами. І хоч динаміка образу мера-президента Бушона Жака створюється завдяки його стосункам з іншими персонажами і «обраністю» як героя та рушія сюжету, але поза цим, він залишається «маленькою» маргіналізованою людиною, хоч і здатен на великі вчинки. Він немов використовує своє місце в суспільстві для прикриття і виправдання власних бажань, навіть якщо в них немає нічого поганого.
Концепція вистави «Віват, Бушон!» запрошеного режисера Ігора Матіїва ( режисер-постановник Київського академічного драматичного театру на Подолі) та художника-постановника Андрія Романченка вирішена в естетиці кітчу, що лише увиразнює жанр самої п’єси – «європейський фарс». Англійський філософ Роджер Скрутон так описував кітч: «Кітч – це фальшиве мистецтво, що виражає фальшиві емоції, чия мета – обманути споживача в думці, ніби він відчуває щось глибоке та серйозне».
Режисер темпоритмічно вибудовує виставу на постійному русі та прискоренні: на початку першої дії персонажі «бавляться» в певні соціальні ролі (мера, секретарки, учня), але протягом розвитку театральної колізії ці ролі починають «еволюціонувати». Відповідно, малюнок акторських робіт працює за принципом конфлікту, де зовнішнє вираження часто не відповідає його суті. І як тільки глядач звикає до нового етапу існування персонажів, настає новий. Ще абсурдніший. А згодом ще й ще.
Художник-постановник Андрій Романченко лише підсилює концепцію режисера. У нього автобусна зупинка з вітражем Собору Паризької Богоматері замість вікна, біля якої не зупиняються автобуси, виконує функцію кабінету мера, а згодом президента; «бананової плантації» фантомних 150-ти гектарів; штаб-квартири міністра оборони, а під кінець стає образним символом тотальної руйнації всього Бушона. Вулична вбиральня (дерев’яна будка) також використовується не зовсім за прямим призначенням, а швидше – за діаметрально протилежним: будка – місце втечі, таємних зустрічей та отримання по факсу важливої експертної європейської кореспонденції. Андрій Романченко грає на контрастах: його сценографія підкреслює крикливу абсурдність сценічного буття. Глядачів свідомо не намагаються переконати у реальності того, що вони бачать (бо бачать вони лише бутафорію), як і у реальності самих театральних колізій, а навпаки: всі смислові нагромадження підкреслюються вже не театральною умовністю, а тотальною штучністю, де пластмасовий саджанець банана не позначає нічого, окрім самого себе – пластмаси.
Юрко Винничук, львівський сатирик, який полюбляє чорний гумор, можливо зреагував би так: «напустити б на те все радіації»… Автори комедії-фарсу вчиняють на кінець вистави щось подібне: несподівано у руках мера Бушона опиняється рятівний горщик із саджанцем пластмасового банана. І тоді стається вибух.
