Ніл Флекмен : «Відчуваю, що маю здійснювати рух уперед!»
У листопаді 2020 року у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Курбаса відбулася прем’єра вистави «Небезпечні зв’язки» Крістофера Гемптона у режисурі Ніла Флекмена (США). Незадовго до прем’єри відбулася наша розмова з ним.
Ніл Флекмен у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Курбаса.
Ніл Флекмен – американський театральний продюсер та режисер. Вивчав російську філологію в університеті міста Луїсвілла (штат Кентуккі), де весь свій вільний час проводив в університетському студентському театрі. Переїхав до Нью-Йорка, де вивчав театральне мистецтво у Школі мистецтв Колумбійського університету. Розпочав театральну кар’єру у Нью-Йорку як головний менеджер в Танцювальній компанії відомого американського продюсера Тома Тейлора. Здійснив понад 45 постановок у США, Боснії, Туреччині, Сербії, В’єтнамі, Молдові, Україні, Росії та Тунісі. Співпрацював з театрами в Києві, Одесі та Львові. Надалі продовжує працювати як театральний продюсер та режисер. Більшість часу проводить в Стамбулі, оскільки там має продюсерську компанію. В 2016 році Ніл Флекмен здійснив постановку «Раптом минулого літа» за Теннессі Вільямсом на сцені Львівського академічного драматичного театру імені Леся Курбаса.
– Глядачі знають Вас як режисера, але Ви пройшли шлях від актора через досвід менеджера і продюсера. Як режисер, наскільки мені відомо, ви найчастіше працюєте за кордоном, а не вдома, на теренах США. Що саме Вас приваблює в цій роботі – інша культура, інші теми, система акторської гри, а чи окремі творчі проєкти? Як відбувається сам процес вибору місця постановки?
– Для тих, хто задіяний у шоу-бізнесі, у нас в Нью-Йорку (говорячи «Нью-Йорк», маю на увазі Мангеттен – адже там я живу вже багато років) є такий вислів: «Ти сидиш біля телефону і чекаєш дзвінка, себто пропозиції». Тепер для цього існує електронна пошта або інші способи комунікації, тому буквально цей вислів сприймати не треба, але суть залишається та ж. Я розумію, що вже маю кар’єру – спочатку як актора (я є членом Асоціації акторів, яку неможливо покинути), і знаю з середини цей процес ланцюгової реакції пропозицій як способу одержання роботи, тому в таких обставинах ми говоримо: «ти маєш роботу, ти задіяний в проекті». І ніхто не питає «що ти відчуваєш?», а лише «що і як саме ти робиш?». Акцент на процесі, а не на рефлексіях. Ці характеристики стосуються навіть моїх друзів у шоу-бізнесі, а не тільки роботодавців. Бо загалом всі перебувають у постійному пошуку роботи. Але оскільки я подорожую – така моя натура – знаходжуся в цих пошуках за межами країни. І практикую це багато років поспіль. Йдеться про кар’єру режисера. Оскільки я є співзасновником продюсерської компанії в Стамбулі, яка має довгу історію, і мої стосунки із партнером по праці мають дружній характер – відчуваю глибинний зв’язок з Туреччиною. Подібний зв’язок відчуваю тепер і з Україною, і зокрема з Театром ім. Леся Курбаса. Ми розуміємо одне одного, я є членом команди.
Сцена з вистави «Небезпечні зв’язки».
– Чи є якісь труднощі у спілкуванні між вами та акторами в Україні? Чи існують виклики і відмінності в площині культури, акторських шкіл, чи театру як організації в цілому?
– Мій перший проєкт в Україні відбувся завдяки знайомству з дипломатом, який був членом Української місії в ООН. Ми познайомилися при певних обставинах і його однокласник, грузинський режисер, був знайомий з Іриною Кліщевською (українська режисерка та акторка, засновниця Київського академічного театру «Колесо» в Києві – У.В.). І саме завдяки йому відбулося наше знайомство, а згодом Ірина запросила мене для постановки вистави «Терра інкогніта» за новелою Генрі Джеймса «Поворот гвинта» у своєму театрі (до речі, вона трималася в репертуарі протягом десяти років, і мені як режисеру більшого й бажати не треба). Коли я був у Києві, дуже часто в розмовах у мистецьких колах згадували Львів як культурно-свідоме місто, тепле, де люди відкриті і толерантні. Мав позитивний досвід співпраці у Києві та Одесі. Зокрема, в Одесі головний режисер Одеського обласного російського драматичного театру запропонував мені матеріал для постановки – і я погодився. Результатом стала «Бродвейська історія» Волтера і Пітера Меркса.
Я на власному досвіді відчув, що слова, почуті про Львів – правдиві. Львів справді мене прийняв. І тут мені стала в пригоді моя освіта – я закінчив російську філологію в університеті міста Луїсвілла (штат Кентуккі). Так само, як би ви поїхали в Америку, то для сприйняття країни, в яку ви потрапили, вам дуже допомогло б знання мови. Також мої родинні корені пов’язані з цим регіоном. Тому щось є таке глибинне, що тягне мене сюди. Дуже легко бути частиною Театру ім. Леся Курбаса (не в порівнянні з іншими), оскільки актори мають свої власні пропозиції, власні концепції бачення. Найважливіше, що в Театрі ім. Леся Курбаса всі одне одного поважають – і творчий колектив, і адміністрація.
– Ви зазначили, що у Вас немає режисерської освіти. Чи можете детальніше розповісти, як ви працюєте з акторами і як відбувається процес постановки вистави за кордоном? Як виглядає сам репетиційний процес?
– Як режисер приходжу уже з концепцією, з творчими ідеями, з чимось оригінальним– даю цікаве поле для гри. Можу відразу сказати, що чиста імпровізація як творчий метод – це не мій метод. Як кажуть французи: «Це не моє forte!». Я люблю концепцію і закладену в ній архітектоніку. Люблю мати текст, з яким працюю. Я не пошановувач, коли кожен грає щось своє. Все відбувається організовано.
Фактично, я розвинув свою власну систему – не трачу місяці чи тижні на «застільний період», як у системі Станіславського. Я і актори готові діяти відразу після першої читки – щось шукати, пробувати, експериментувати. Загалом, відразу діяти. Таким шляхом ми трансформуємося, органічно розвиваємося і приходимо до спільного результату. Ти можеш сам по собі, поза репетиційним процесом придумати концепт, але не можеш придумувати конкретні мізансцени: я ж вирішую самостійно проблеми, що стосуються мізансцен – щоб зберегти репетиційний час. Загалом, майже від самого початку, з першої читки описую шлях, по якому хочу йти – відчуваю, що це мій прямий обов’язок, щоб актори не блукали наосліп. І я теж не люблю блукати наосліп.
Звісно, завжди присутня якась непевність, але театр – це наука без науки: є певна кількість пошуків, але майже відразу від початку роботи я починаю вибудовувати мізансцени. Пригадую, коли був в Одесі і почав працювати таким чином, це не давало на початку бажаного результату, бо актори не звикли до такого методу роботи, адже це не було їхньою звичною системою. Вони зазвичай довго перебували в «застільному періоді». Проте актори йшли за мною, моїм випрацюваним щляхом. Оскільки в цьому театрі не було досвіду співпраці з американським режисером, то з нагоди цієї події скликали прес-конференцію. Це відбувалося приблизно 10 років тому. Головний режисер Одеського обласного академічного російського драматичного театру Олександр Копайгора був модератором розмови. Він – дуже добра та відкрита людина, допомагав мені у вирішенні різних проблем, з якими довелося стикатися в процесі роботи. І на прес-конференції режисер повідомив журналістам: «Ніл почав з мізансцен і ми всі були в шоці». Отже, це моя система, так я працюю. Початок для мене – це міцний ґрунт, чітка база, основа. Також я сам собі редактор. Інколи, коли актор говорить про те, що йому не комфортно робити деякі речі, питаюся: «Тобі справді не зручно?», бо якщо це справді так, я внесу зміну. Але якщо ти не впевнений, то за мною фінальне рішення. Я відчуваю, що маю здійснювати рух уперед.
Сцена з вистави «Небезпечні зв’язки».
Працюючи за кордоном, не маю року для роботи чи навіть шести місяців – я звісно можу жити у Львові довше, ніж попередньо заплановано, але потреби в цьому не бачу. Загаломвідчуваю, що три місяці – це хороший час для реалізації задуму, щоб його випрацювати і розвинути. І в межах цієї конструкції актори мають волю у своїх власних пошуках. Адже я не є викладачем з акторської майстерності. Актори розширюють її своєю психофізикою та інстинктами. З’являються нові надбудови. Відчуваю – якщо мені не вдається зробити проєкт за три місяці, то я не повинен за нього братися. Якщо не можу завершити задумане у цей термін, краще буду шукати нову професію.
Хочу зазначити, що говорю не конкретно про постановку у Львові, бо тут все відбувається злагоджено, але загалом маю інший відлік часу в Туреччині, можливо тому, що актори зайняті в інших проєктах. Тому ставлю собі завжди певну мету – певна кількість сторінок і мізансцен у день, отже, таким є мій процес роботи.
– У львівських театрах зазвичай репетиційний процес триває довше. За скільки часу (зважаючи на Сovid-19) тривали репетиції «Небезпечних зв’язків» у Львівському академічному драматичному театрі імені Леся Курбаса?
– Завжди і всюди від 2 до 3 місяців. Цього разу, зважаючи на епідеміологічну ситуацію, ми змушені були перервати репетиції в минулому 32-ому театральному сезоні, оскільки були введені дуже строгі карантинні обмеження. Здебільшого, ми завершили все ще тоді, але залишалося багато деталей для допрацювань. І тому додатковий репетиційний місяць восени видається зараз дуже помічним. Ми спільно з акторами знайшли багато нюансів, але все одно з тим додатковим місяцем, додаючи два репетиційні місяці весною 2020 року, ми здійснили постановку за три місяці. Отже, незважаючи на складність постановок та умов пандемії – всюди 2-3 місяці. Я мав зобов’язання випустити прем’єру 6 листопада і я всіх запевнив, що так воно і буде.
– Як відомо, Ваша перша співпраця з Театром ім. Леся Курбаса відбулася над виставою «Раптом минулого літа» Теннесі Вільямса і цей матеріал до постановки Вам запропонував Володимир Кучинський. А як відбувся вибір матеріалу цього разу?
– Після того, як відбулася прем’єра вистави «Раптом минулого літа», я приїжджав ще декілька разів щоб побачити зміни, але в них не втручався. Спостерігав виставу як глядач і репетиції більше не проводив. Відколи відбувається прем’єра, вистава належить не мені, а акторам. Коли приїжджав з візитами, були розмови в гримерці, і якось в розмові прозвучало: а може поставити ще щось?
В Америці є дві агенції, де ви можете замовити тексти і не займатися питанням авторського права. Вони відсилають вам все, що ви захочете. І серед всіх замовлених мною текстів були «Небезпечні зв’язки» Крістофера Гемптона. Коли настав час робити пропозицію, з чим я буду вертатися в Театр ім. Леся Курбаса, вибір зупинився саме на цій п’єсі. Сама назва «Небезпечні зв’язки» відома публіці завдяки двом фільмам та однойменному роману. П’єса, не зважаючи на свою відомість, є цікавим матеріалом з великим історичним підґрунтям. Йдеться про період великих соціальних та культурних змін: власне все, що підводить нас до Великої французької революції. Подумав, що з цього буде цікавий творчий проєкт – і насправді так і сталось. В певний спосіб ми вибудували п’єсу в п’єсі, зробили свою власну інтерпретацію. Я називаю це «поставити власний відбиток». Але, безсумнівно, без сприяння Володимира Кучинського цієї прем’єри б не відбулося.
– П’єса Крістофера Гемптона «Небезпечні зв’язки» у своїй архітектоніці ігрова та багатоструктурна. Що привернуло Вашу увагу і під яким кутом зору Ви побачили цей матеріал?
– Я скажу так: що глядачі вичленять собі у побаченому, те для них і буде головним. Ніколи не намагаюсь передбачити реакцію, висновки мистецьких особистостей зокрема та глядачів загалом, які вони зроблять після перегляду вистави. Бо реакція – це реакція. І вона індивідуальна. Я не можу планувати, хоча, звичайно, маю певні базові очікування. Хоч публіка даного львівського театру інтелектуальна, але все одно за певними маркерами ти хочеш бути зрозумілим.
Загалом, як люди, ми надзвичайно чутливі. Ми гостро відчуваємо, що перебуваємо під контролем долі, що за нас все вирішено. Але, як демонструє пандемія і як певні політичні дії унаочнюють – насправді, в кожному даному нам моменті життя, ми не під контролем власної долі в той спосіб, у який думаємо. Це накладається і на персонажів вистави «Небезпечні зв’язки» – всі вони існують в межах чітких правил двору Людовіка ХVІ. Ми знаємо, що Людовік ХVІ був одружений з Марією-Антуанеттою і політично не був дуже проникливим чи підступним. Але він – правлячий монарх і під час Французької революції, на жаль, його з дружиною стратили. Проте подумайте на хвилинку: в історичній тяглості перед Людовіком ХVІ було ще 15 Людовіків, перед ним минали століття, які формували Французьку монархію. І в одну мить цієї реальності не стало. Про це і є вистава. Всі персонажі вистави рухаються на шаховій дошці, намагаючись контролювати інших.
Сцена з вистави «Небезпечні зв’язки».
В центрі цієї історії – молода жінка з вищих прошарків буржуазії. Вона робить жертву з себе і, одночасно, стає жертвою гри аристократії, яка існує за іншими правилами: король може мати багато коханок і церква не відлучить його, а серед звичайних людей, включно з буржуазією, любовний зв’язок був на той час надзвичайно небезпечним. І що відбувається у цій п’єсі? Персонажі заохочують таку небезпечну поведінку (звідси і назва п’єси «Небезпечні зв’язки»). При тому, що для них існує великий ризик – і психологічний, і емоційний, і фізичний також.
Французька аристократія, це загально відомо, як і британська, мала багато вільного часу, бо не знала, що таке фізична праця. Аристократи жили із доходів своїх маєтків. Ось наприклад, британський «джентльмен» був категорією майнового статусу. І британський джентльмен не працював, бо якщо ти працюєш – ти не «джентльмен». То що ж це означало у Франції? Вони (аристократи) мали безмежжя вільного часу. Ми можемо це назвати розкішшю, а для них це стало прокляттям.
Якщо ви дійдете в саму суть «старого режиму» ( «l'ancien regime») короля Людовіка ХVI і Королівства Франції в цілому – вся його система базувалася на експлуатації. А експлуатація – це тортури для індивідуальностей, і ми досі пожинаємо їхні наслідки. Я підійшов до відповіді на питання з іншого боку, але сподіваюся, відповідь моя зрозуміла.
На афіші написано, що Театру ім. Леся Курбаса 33 роки. Я – мала частина їхньої історії. Думаючи як продюсер про нашу нову постановку, сподіваюся, що назва «Небезпечні зв’язки» приверне увагу глядачів, а, отже, зможе принести театру фінансовий успіх. Ми – творчі люди думаємо про мистецтво, а не про фінансову сатисфакцію, хоч мистецька праця забирає багато зусиль, а віддача за них дуже мала. Театр – це гарне життя, але жити за рахунок театру складно. Особливо – сьогодні.
Розмовляла Устина Вовк.
Фото: Дар'я Бедернічек.
20.11.2020