«Моя література в моїх листах» — говорив колись Стефаник. І це не перебільшення. Його листи справляють іноді таке сильне враження, такі вони викінчені по формі, що здаються не тільки ескізами до задуманих творів, а вже завершеними і літературними творами нового, ще не знаного жанру.
Скласти собі повне уявлення про Стефаника, як письменника і людину, без його листів майже неможливо. В цих листах, таких щирих і безпосередніх, розкрита вся глибочінь його ніжної душі, в них чути стукіт його гарячого серця, то ніжного, то гнівного. Тільки з них можна зрозуміти, яким органічним був для нього образний спосіб мислення. Він був завжди поетом, навіть наодинці з собою, а це — найкраще свідоцтво його поетичної щирості.
В одинадцяти листах, поданих на сторінках нашого журналу (десять з них досі не опубліковані) передусім кидається в очі ця поетичність натури їх автора, що з особливою силою позначилась у сприйманні краси і життя природи. І що найбільше цікаво — Стефаник, якому критики закидали нераз безнадійний песимізм у світогляді, любить у природі найсильніші прояви буйного життя, яскраві барви, пишний цвіт. Улюблена пора року для нього — весна. І в унісон з радісними піснями весни звучить його пісня людському щастю, хоч не завжди можливому та завжди і для всіх бажаному.
Однак не тільки про особисте щастя йде мова. Народ, селянин був героєм всіх мрій і творів Стефаника. Розбудити й виплекати в його серці високі почуття гідності, свідомість свого права на свободу і щасливішу долю намагався Стефаник і новелами, і промовами, з якими звертався він нераз до селян, особливо під час виборчої агітації. В промові 1909 року до русівських селян він говорив: «А я вже стільки бив головою об мур мужицької впертості і... мур стоїть, як стояв, а я ходжу з розбитою головою і закривавленим серцем. І нам, що вас любимо і для вас працюємо, лишається одно: або з вас, мужиків, зробимо народ, або упадемо».
Відгомін тих думок, прагнень і почуттів знаходимо також в листах Стефаника до В. Морачевського. «По селах май і голод, — пише він. — Люди похожають якісь такі, як дитина, що її мама виб'є... Малі діти бувають спухлі. Вигріваються на сонці коло овець і не граються. Часом баранчик підскочить і якесь світельце засвітиться в очах дитини, але пропаде, і сидить воно собі дальше, як квітка непідолляна... Треба любити цих людей» — закінчує Стефаник.
З любові народжувався гнів до ворогів і гнобителів народу. «Я був через кілька днів на селах, аби казати мужикам, що кров червона чорній землі на весну не вадить. Я з ними ходив поміж шаблі і все казав: ви дужчі від шабель».
Страшним, нестерпним болем за селянина сповнений лист Стефаника, в якому він розповідає події, що лягли в основу його новели «Новина». Читаючи того листа, ми доходимо до думок не лише про реалізм новел Стефаника, бо проникаємо в душу його глибоко розкриту в тому листі, в серце його, що ледве-ледве не розірветься від болю. І такими повними змісту приходять на пам'ять його слова: «Боже, ти прокляв мене, бо наказав з моєї душі зробити кузню і кувати в ній чистий метал людського слова і його любові. Ти не зважаєш, що в тій кузні ллється піт і кусні руди в ній мішаються і чорною сажою вона присідає».
Через ті листи ми входимо в цей творчий процес і розумом, і почуттям, наче в казках через магічним словом відкриті двері бідна людина потрапляє в печеру таємниць і незліченних скарбів.
В листах Стефаника до Морачевського ми знайдемо ескізи таких новел, як «Святий вечір», «Камінний хрест», «Вечірня година», «Новина». Ці листи є для нас ключем до зрозуміння індивідуальних рис творчого процесу Стефаника. І тому вони мають величезне значення і для літературознавців, і для читачів. Всі одинадцять листів, що їх тут публікуємо, писані Стефаником у 1890–1900 роках своєму другові, відомому львівському професорові В. Морачевському. Листування з професором Морачевським налічує більш як сто листів, і до цього часу вони ще не опубліковані. Зважаючи на їх велику художню та історично-літературну вартість, листи Стефаника повинні бути опубліковані з відповідними коментарами окремою книжкою.
М. Пархоменко
МІЙ ДРУЖЕ!
Вчера бачив я дівчину, що бігла боса, та й весну я побачив, та й нагадав я собі одну давну мою весну. Хлопчиною малим я дивився на повінь ріки. Залишив я школу і забаву хлопячу, а дивився згори на ріку і в ріці я бачив велетня, що купався. Як руку відвернув — то село затопив, як ногу простер — то вода на милю втекла в поле, як грудьми відітхнув — то сонце в ріці пропало! А довкола того велетня маленьких филь, маленьких хлопців, як маку насіяв! Як я сердечно хотів тоді утопитися. Я знав, що той велит забіжить у море — до свого дому і там на дні, як буде говорити — то море буде шуміти, а як буде спати — то море буде спати, а як з просонку руку простягне — то один корабель пропаде.
Минуло зо чотири весни і я був у вищих школах, мав я книжку з образками. У тій книжці був такий образ, як я бачив його в ріці: Великан і дрібонькі хлопці коло нього. Я мало не задушився з радості і побіг до професора і питався. А професор каже: се має бути повінь у фантазії греків, вони були богаті на фантазію. Радосте моя, житє моє! Я почув у собі силу велику і пішов шукати великана. І найшов. Але спить він, спить, все спить. Не хоче кинути ні рукою, ні ногою. Не хоче встати сила народна; не хоче затопити сіл і міст і піль. А я втопився в тій силі і часом руки мені в'януть, часом плачу, що великан спить. Я би хотів, аби пробудився, аби рукою махнув і розбив усілякі програми і катехізми і розбігся по полях.
Я занемагаю і думка часом темніє. Але будьте Ви мені тим великаном на час знемоги і слабості. Як я Вас люблю за слово Ваше до мене! Ви будьте все добрий мій друг. Тепер мені так дуже треба мати сильного друга. Я був у Сторожинці три дні і файно мені було. Коли з Вами разом будемо?
Здоровлю Вас
ВАСИЛЬ.
25. II. 1896.
***
ЛЮБИЙ ДРУЖЕ!
Хоть може і гніватиметеся, що такі часи не писав я до Вас, то нічого не годен я сказати на своє оправданє. Хіба щиро скажу: не хотілося, ой дуже не хотілося! Навіть великий пошанівок до Вас і щире оправданє до Вас не перемогли моєї лінивості. Задубів чоловік, очі, як кусники шкла замараного, та й місця собі найти не може. Якась утома, обезсилення — і ціла хороба. Не пробую братися за барки з отсими ворогами. Жду що вийде, але так супокійно, тихонько, що може і ворог заспить. Каже ворог: йди в поле, йди в ліс на траву — я хочу. Йду. Та тут виходять дуже комічні кавалочки. Лежу на траві ані разок не ворушуся. Ворог гадає: «тепер придушу я його та й можу і я трохи побарашкувати, таже я не продався тим силам, що не знать пощо і за яке цього дурника завзялися мордувати. Вкінці йому і так не довгі гони». А вухо в мене, як сто вух — підслухую. Ага! Розкрию одну повіку, другу — і мій світ, моя сила, моє пануванє! Сонце стоїть вже недалеко д' хаті. Дражниться з нашею землею. Повигонить усі проміні з хліва на землю. Земля не тішиться, не радується! Танець. Масне зілля, гей дама циркова, ладиться до мушія, першого аманта театрального, і пустує з ним аж публіка, — комахи, жуки, комарі, сверщки і я — ображені в своїх моральних началах мycимо відвертатися і шепнути: фе! Починається свист, скрегіт, заколот. Сонце прогнівалося також і спускає свої огнянії повіки — чи від сорому, чи би від злости?! Соромитися немає причини, бо скільки-то воно на своїм віку надивилося на всяку гидь. Проміні знов у хлівці. Зо сто лиш вибігло на лужок та на потічок і граються. Ліс оподалік почорнів зі злості, що такі молодики, як лужок, мають скільки промінчиків, а він старий, заслужений, досвідчений ані одного. Пустій-лужок ще й дошкулює старому: час тобі, дідугане, на опал у піч, на підвалину у сиру землю, тепер час на нас, молодих. Сонце має страх, аби старий не заглушив цих молодиків, що ростуть коло його п'ят і загонить і тих сто у хлівець. Сонце тримає сторону молодих, буйних, сміливих. Звідки і як набралися хмари і, як верета, закрили сонце. І починається відвічний бій між сонцем і темними хмарами. Зміркувала земля, що тут кров потече — і дрожить і боїться і журба в неї на лиці. Темно. Вже по бою. Сонце окровавлене стоїть над заходом, глядить на землю і каже: ще я силу маю, ще темноту подужаю, але ти, земле, бери з цього науку собі. Добраніч тобі. Старий і молодий зраділо йдуть спати, вже забули за гнів. Ворог мій гадає, що я нічого не бачив — дурень!
Ваш
СТЕФАНИК.
11. V. 1896.
***
ДОРОГИЙ МІЙ ПРИЯТЕЛЮ!
Добра і картка, добре би було і без картки, якби я знав, що мене не забуваєте. Нема такого дня, аби я Вас не погадав — мені без Вас трохи зле. А вже не знаю чому то так, але чим ближче до Вас стало, то тим дальше від моїх давних відхожу. Часом мені і смутно є, що покидаю давних знайомих і приятелів. Часом мені жаль та такий, як малому пастухові жаль за тими полями, що вже спасені і нема пощо гонити вівці на них.
Ото, видите, тепер ніч, але ясна. Господь його знає, де поділася темрява. Відай вона збилася в купу у серце нещасливих людей і там панує — п'є та гуляє. Чи кожному так ясно, як на небі ясно?
Пливе ріка, перебовтує воду і шумить аж дрощем ліс пробирає. Збилися ялиці в купу, в ліс — та й ночують. Страшно якось вони дрімають ті ліси. Які сни? Місяць з гори розсипає світло, а ліс поставив над собою тисячі хрестів. Обороняти мають перед силою, що дрімає у світах світенних. Перед отими страшними скалами та мають хоронити ті хрести.
Ті скали і ті чорні тіні від них — то такий страшний сон. Сниться лісові той сон. Вперед є срібло у сні. Ціла земля срібла. Але встають великі чорні великани. Пожирають срібло і ростуть геть аж під небеса. Сили якісь божі посріблюють тих великанів, а перед ними земля без срібла. Іде сила на силу — йдуть гори на місяць, що місяць кине срібло, то скала пережре. Така страшна баталія скал з місяцем. Отак сниться лісові і боїться він тих скалів і кожною шпилькою цілує місяць і дрожить у страшнім сні. Пливе попід скали і ліси і ріка і шумить живим сріблом та й заколисує ліси до сну і так йде та йде помежи ліси і скали і гуде пісню.
А що тому павукові, що сховався під паху галузки? Гадає, що якби йому роса не змочила ткані то би ловив сон лісовий. Але ой сам він дрімає.
Срібний сон лісовий...
Не хочеться мені ще кінчати листа. Для маленького Вашого Юрчика розповім тоту казку, що мені нині баба старенька розказувала.
Каже:
Мій Іванко був чемний хлопчик. Пас він двадцять овечок і маленького коника.
Вівці йшли наперед, Іванко за ними, а коник ще за ними. Бувало ані шкоди в полі, ані скарги від людей. Пасе він собі, гадки не має. Як йому здрімається, то співає, а як зголодніє, то їсть хліб з пазухи.
Вечером то прижене вівці і коника, запре їх у загороді та й зговорить очинаш під фірточкою, аби коник вівці не вбив. А прийде рано, та й знов гонить.
Але раз пішов і старий у полонину. Щось йому Іванко помагав, чи сіно стягати, чи що. Дивиться коник, що Іванко не пасе його та й забіг у чужий овес. Побіг Іванко та й вигнав. Але коник знов та й знов унадився в овес.
Як старий побіг, як вужевкою потяг коника та й вибив око.
Підбіг Іванко до коника, а коник плаче. Сльози цілу голову зросили. Плаче і собі Іван. А далі як не зачне молитися!
Все просить бога, аби коникові легше на око. Ревне молиться.
Молився до вечора. Гонить овечки додому та й коника веде, та й молиться за нього.
Йде та молиться, йде та молиться.
Забігли овечки у город вже таки нашого сусіда.
Вибіг сусід та ймив бити Івана.
Лишив Іван і коника і овечки та прибіг додому та такий страшний був, що аж. Вже-м вік ізстаріла та такої страшної дитини не бачила.
А потім Іванко вже не хотівся ніколи молити.
Вже тепер він оженився і діти має, а не молиться. Всі кажуть, що він кальвін, що собі скаменюшника в серці має. А я знаю, що він не кальвін і скаменюшника в серці не має, лиш таки від тоді не каже «очинаш», відколи його сусід ймив бити, як він за коника ревне молився.
Коник таки осліп, а Іван і до сьогодні не молиться.
_________
Таке мені розповіла баба та й банувала на сусіда, що сина від бога відвернув.
Пишіть, мої добрі та й багато. Здоровлю і Вашу паню і Вашого хлопчика і Вас.
СТЕФАНИК.
Від 15-го я в Сторожинці.
***
ДОРОГИЙ ДРУЖЕ!
Це перший раз я пишу і тішуся, що до Вас пишу. Мене не було дома два місяці — сидів'єм над Дністром. Не баную за нічим лиш за тим, що я міг Вас мати в Русові. Був би Вас провадив по всіх стежках і доріжках, що ними я похожував від хлопяти. Так богато часу пройшло, а я забув за всіх людей, що з ними був знайомий або з ними приятелював. Лиш за Вас мені нагадувалося. Відтепер я буду знов писати до Вас, бо мені без Вас дуже самотно. З Вами мені буде добре і більше нічого не потрібно.
Я незабавки їду в гори і буду сидіти знов сам. Аж у вересні поїду до Кракова, аби взяти собі курс і здати другий іспит. А доки буду читати по польових дорогах, по гоpax, по ручаях і лісах. Таки велика книжка, що дає червону усмішку на лице.
Я раз назбирав дуже богато диких фіялок. Я тоді найбільше за Вас гадав — цілий день. То тому я гадав, що не знав я ще чоловіка, аби збирав чічки — крім Вас. Мене то радувало, що я люблю те робити, що Ви любите.
Дикі фіялки поставили мене так близенько коло Вас, що ніхто нас не розірве.
По селах май і голод. Люди похожають якісь такі, як дитина, що її мама виб’є. Дивляться на землю та й не гніваються на неї, бо б'є вона їх зеленим маєм у очі. І всі вони терплячі, зболені ходять по землі, маєм устеленій. Всі мають надію і балакають, упоєні голодом про землю і бога.
Малі діти бувають спухлі. Вигріваються на сонці коло овець і не граються. Часом баранчик підскочить і якесь світелце засвітиться в очах дитини, але пропадає і сидить воно собі дальше, як квітка непідолляна. А овечки так пасуть, пасуть.
Треба любити сих людей, що тихонько ховають свій біль у зелений май і все, що мають роздають, а самі нічого не беруть від нікого.
Напишіть мені, що Ви дієте і Ваша жінка з сином.
Сердечно Вас усіх поздоровляю
ВАСИЛЬ.
Лист без дати.
***
КОХАНИЙ ДРУЖЕ!
Файно Вам дякую за книжки. Ви запевне не гніваєтеся на мене, що я мало пишу. Не пишу я тому, що я втратив волю собі. Прикро якось жити, ще я і хворий і не хочеться мені Вам докучати смутними словами. Сто разів я починав писати до Вас та й не кінчив. Писати, бігме, я не годен. Але зате хочу Вас видіти. Доконче. Напишіть де будете пробувати на вакаціях. Якби Ви їхали за границю, то я поїду до Львова поки від'їдете. Мушу Вас видіти. Ви мені писали за Будзиновського. Я його не перестаю любити від усіх найліпше. Але мені дуже банно, що він мусів кричати на радикалів не від себе, але від Романчука, від попів, від редакції «Діла». То так недобре і дуже нефайно з такими «патріотами» в одну дудку грати. Це смерть для кожного чоловіка доброго. Най він кричить на всіх, най йому кажуть, що продався і «сподлився», лиш аби він стояв собі сам, бо так йому належиться. Мені сумно, що він не знайшов собі людей таких, як він — таких, що самотні похожають... Додайте йому сили, аби він відірвався від людей. Я був у Коломиї на концерті Крушельницької. По концерті був комерс з тостами. Говорила публіка та артистка. Перший пан як став говорити, то ціла публіка здригнулася. Ще чула в собі спів і правду, ще очі мала блискучі і здригнулася, бо пан мав позу на собі, як брехун на ярмарку, в роті слова солоденькі, як ті в Омеляна Огоновського, а плаксиві як у того попа, що звіщає про упадок кандидата руського до сойму. Як сей пан poт розтворив, то правда і сила втекла від публіки, а вона залишилася, як коли б «Діло» читаючи.
А другий пан говорив за меншого брата і заплакав. Комерс спустив голову в долину. А підвів її в той час, коли другий пан крикнув: тирани, що неньку розпинають!
То північ була і дощ накрапав. Під мурами сиділи менші брати з парасолями для «панства».
— «Алебо співає якась дівка, най її пес маму!..»
— «І я би за гроші день і ніч співав».
— «Говори своєї, то як заспіває як гай розвиваєси. Панство тепер їй вина купує і дякують їй і пани і ксьондзи...».
— «А якби так підокрався та став коло дверей, аби послухати...»
— «Ігій на тебе та пани б зараз прогнали, тут хлоп смердзі, геть!».
Не знали бідні менші брати, що над ними плакали панство.
— «От здавбиси дощ, бо земля аж потріскала».
— «Земля, як оцей камінь, тверда, як нас бог не потішить, та й торби шиймо».
Та й замовкли, та й заснули на каміннях…
Пишіть
Ваш
ВАСИЛЬ.
***
КОХАНИЙ ДРУЖЕ!
Я був через кілька днів на селах, аби казати мужикам, що кров червона чорній землі на весну не вадить. Я з ними ходив поміж шаблі і все казав — ви дужчі від шабель. Потім мужики впали з кандидатом своїм, а я казав їм, що вони ще десять послів чужих витримають. Потім нас арештували, але мусіли пустити. Врешті відвели мене до колії і ми розійшлися як приятелі. У Кракові надіявся застати від Вас лист, та й не застав. Дуже боюся, чи Вам що злого не лучилося. Напишіть зараз хоч одно слово.
ВАСИЛЬ.
Поштова карточка, без дати.
На печатці: Краків, 19. III. 1897.
***
МІЙ ПРИЯТЕЛЮ!
Картку Вашу дістав я ще дома та не відповідав через те, що тоді мусів би писати "papyrus" на чотири лікті, котрий би Вас зневолив слухати «жалів» русина, що ляхи йому портки скроїли, — а се була би річ нудна.
Тепер «практична робота» проминула, устоялася, як гнилиці, котрих наш хрещений мужик з'їдає чвертками нараз і я можу до Вас писати «жалі» на пів ліктя лишень.
Русини при виборах провалилися, як ніколи. Русофіла не буде в соймі ані одного, незалежного народовця також прісний дух пахнути не буде, а з радикалів вийшов один мужик в повіті Перемиськім проти князя Сапіги. Решта правительственні, а всіх 14.
В Західній Галичині «Людове стронніцтво» вибороло 9 мандатів проти шляхти. Та заподіяло се «Людове і т. д.», по виборах таке, що наш мужик означує так: писав, писав, а «г....м» запечатав. Ви за слово вибачайте, але воно тут якраз потрібне. Ся партія гірко вела акцію виборчу, шляхта розгулялася, як за Тарговіци, австрійські жандарми помагали в'язнити мазурів, а біскупи пускали проти неї «куренди» з прокляттями. Ся партія, кажу виразно, по виборах; коли здобула 9 мандатів, просила папського благословенства і одержала. Простіть їй і мені за плюгаве слово.
В Городенщині, де довелося мені «пpaктично робити» з Вашим глупим кузином (опять вибачайте, бо неодин чоловік має глупого кузина) вийшло так. Вів Філько нашу акцію, вів та й спудився. Страшно йому стало за мандат. Улани напали наших правиборців з голими шаблями в опівночі, улани йшли переводити правибори і обозували на ринку Городенки і Обертина. Улани мусіли кіньми топтати міцну радикальну акцію, до котрої і бідні і жиди приступили, а хто цілій акції чоло? Таже др. Окуневський — так собі він думав і злякався. Злякався, пристав до попів, зрадив нас і вийшов рядовим кандидатом в Коломийщині 175 голосами. Данилович в послідній зрікся в користь Шухевича, етнографа і той перепав, а др. Ок-ий казав, аби йому плювати в лице за таку роботу. Шкода було одежі його.
Йшов він селом і, зачуваю, монолог малого властителя:
«Наплодила ти (до жінки) тих бахурів, як сука, господи мене прости, а то лиш на шкоду. Що лиш котрий візьме в руки зараз згорить — то зломить, то пірве, то затратить. Вже се мене найшло та не було людей лиш я один, аби собі таке відшукали. Але плюну на все, ой бігме плюну».
«А ви ж чого так тріскаєтеся?» — питаю.
«От, дайте мені спокій, мав я, кажу вам, такий капелюх з зубців, що був би його за лева не дав. Десь я пішов — ага, до коваля. А підіть же, що мій малий шибеник не виробляє! Зайде, візьме капелюх та сяде з пастухами в «чопорні» грати... Якийсь всадив буком у капелюх, бодай йому очі висадило, а підвіяний приніс тільки крила в руках. Та що я маю коло сеї хати робити та що діяти?! А моя велебна жінка ще й заступається за него. Але-м бив, у воздухи здоймав, а бив, а парив!».
Шибеник за два дні помер, мама дуже плакала, а дрібний властитель посварився з попом за похорон і тепер Трильовський має ще одного «свого».
Діти, діти, де вас подіти — каже народна поговірка.
Читав я гумореску Кобилянської, видно на ній вплив Вашої жінки, бо цілі положення ті самі, які мені довелось чути в Кракові нераз від докторші. Крім того добре.
Мені забаглося мати Вашу і Вашої жінки фотографію — прошу Вас уволіть волю та дайте мені їх.
Сердечно Вас поздоровляю
СТЕФАНИК
Краків. 16. X. 1895.
***
ДОРОГИЙ ДРУЖЕ!
Гарний Ваш лист я одержав і тішуся ним і буду тішитися разом з мамою. Вже я безпечний на ціле житя.
В сім селі сталася новина. Михайло утопив у Пруті свою дівчину, а друга випросилася. Прийшов вечером додому і застав їх на печи. Чекали аж їм очи продивилися.
«Дьидю їсти нема що» — каже старша.
«То беріт та мене їжте, наплодила вас та й умерла та однако їй там у землі гнити, — а мені смерть. Дес є тріло*) на щурі, кобим’го дістав, тобим вас раз нагодував».
Тихонько стали дівчата. Михайло сів коло стола та й думав, думав.
«Таже певно що їсти треба, та щеби я їх і вігодував, але то в зимі померзне, таже то вуши поїдять... А жадна не хоче піти за мене, аби то діти обхарити...».
«Або скажу панам, що так і так, що я чоловік бідний; що жінка вмерла, що нікому зварити та вичісати та най ні і вішают. А тож можна на таку муку дивитиси? Ліпше їх раз та й мені раз!».
Взяв меншу на руки, більшу за руку та й пішов полем у долину до ріки. Шпурнув меншу у воду, а старша взялася просили: ой, дьидику, не топіть мене.
«Та як-си просиш, то не буду. Але тобі ліпше, бо так підеш на панську мамку. То вертай же си у село, аді оцев дорогов просто аж до першої хати. Зайди до хати, скажи. що так і так, дьидя втопили Катрусю, а я віпросиласи. Та й вони пішли мельдуватиси до суду, а мене справили до Вас. Та й просили, аби я де стала коло дитини, або бавити. А тепер іди але не бійси».
Гандзя пішла.
«Гандзуню, а на тобі прутчик, як буде пес нагонитися, то ти прутчиком вімахуй. Гай, тепер іди».
Михайло перебрив Прут та й пішов до Коломиї.
Ми Гандзуню оглядали і чули оце і виділи прутчик. Вона все хоче стати коло дитини, аби бавити. А з Катрусею і з татом то так мало бути, бо дівчина не дивуєся ані трошки.
Шкода, що нема вже тепер русалок, Катруси було би ліпше як Гандзуни.
Отаких якихось історій так багато дієся по селах, що вони як опирі кров випивають. Все то є матеріал до заповнення «новинок» газетярських. Ой, так гірко!
Пишіть до Трійці ще до неділі, бо потім я їду до дому. Скажіть, де будете на різдво. Я по різдві їду і хотів би у Вас у Львові бути. Або як лишаєтеся на свято у Львові, то я тогди над'їду. Напишіть зараз
Ваш
ВАСИЛЬ.
Лист без дати.
*) Отрута.
***
МІЙ ДРУЖЕ!
Насамперед за журнал. Як я від'їхав від Вас, то незабавки потому був я у Львові на з’їді радикалів і там здибався з молодими літераторами нашими. Нарікали, кивали пальцем у чоботі на львівських редакторів, що не хотять містити їх праць. Казали, що аби який редактор помістив яку працю, чи наукову, чи літературну то треба: або стояти в його таборі політичнім, або просто перекупити редактора. Додавали ще, що найрадше беруть до друку такі твори, котрі в данім случаю мають тенденцію сего або того гурту політичного. Кінець жалів такий: не маємо своєї газети, тож марнуємося, а котрий вийде на верх, то перефільтрований і скривлений. Я кажу рацію сим жалям, бо знаю, що редактори літературних наших часописів — се дурні, старі і шубраві панки. Дурні, бо нічого не знають і не хотять знати, старі, бо мають лиш Шевченка у мозку та й то Шевченка, перейшовшого через коректу святого Юра, а шубраві тому, що шубраві.
Я подав проєкт молодим жалібникам, аби створити свій місячник, де би мали вступ лише молоді літерати з творами літературними, оригінальними і перекладами з чужих літератур та з критикою літератури нашої і чужих. Файно — пристали. Політики і духом не має пахнути в газеті. Я знявся шукати редактора, бо самому редагувати годі було і тому, що сижу в Кракові і тому, що я в таких справах недосвідчений — і не найшов покищо такого, аби ручив, що часопись буде жива, молода і аби стояла на висоті мистецтва. Грошей я роздобув би на перший нумер (120 зл.), та боявся, що діло скінчиться на спробі і пропаде. А сего я не хочу. Хочу, щоб така газета появилася і не падала. Тепер я в переписці з товаришами — та справи стоять так, що я не маю надії аби вже в січні 1897 року почати.
А тимчасом мені така гадка наплинула. Почати видавати часопись аж в січні 1897 року, але на нових підставах. Певні підстави такі: аби Ви і Ваша жінка і я взяли се видавництво на себе. Грошей найшли б ми зо 500 зл. і сего було би досить, щоб газету втримати і поставити на ноги. Я би взяв на себе літератів наших, Ви би через Ваші стосунки знайшли нам кореспондентів з заграниці, а жінка Ваша тримала би у нас через свої праці всіх жінок галицьких. Я би ручив, що коли б ми стали всі троє на ноги, то газета наша вийшла би файна. Ви не знаєте скільки то у нас талантів молодих, і талановитих. Якби зібрав їх, якби дав їм місце на твори — отож би я собі Великдень зробив!
Дорогі! Ви не гнівайтеся, що я так сміло тягну Вас до роботи, що ані хвилини не вагаюся, що Ви мені поможете. Я Вам можу все сказати, я можу Вас за сурдут потягнути, я можу Вас просити навіть про зірку з небес — я можу все, бо Ви мій, а я Ваш. Але зате Ви можете мене спіймати за чуприну, та й сказати: «та не говори дурниць, а слухай, що я тобі на се скажу». Я буду слухати та й казати: «Дорогі, я хотів ....трохи сонця пустити межи людей, я ....ті зорі, що блимають слабеньким... згуртувати і зробити молочну дорогу, .... людям зробити дорогу з звізд краси». Отак би я казав, а Ви радувалися б, що такого хлопця собі виховали.
Аби з Вами спільно щось працювало, треба хоч трошечки знати того, що Ви знаєте. А я не знаю, ой не знаю і баную, що не знаю. Бракувало мені Вас у Кракові з самого початку студій, аби знати. Але ... напишіть, що мені робити, аби Вам помогти, не аби разом з Вами підписуватися, то я попробую, а як не зможу, то щиро скажу: ні, не можу. Словацького твори пішлю Вам, але аж 1-го грудня.
Мені сумно, що так марно ідуть літа. Але про се вже в другім листі.
Здоровлю Вас сердечно
СТЕФАНИК.
***
ДОРОГИЙ ДРУЖЕ!
Якби я міг тепер з Вами говорити, то говорив би три дні і три ночі. Не за себе і не за Вас бесідував би, але за людей, в сьому випадку за моїх товаришів. Я їх шанував і любив, а вони мене. Годі було не любити молоденьких ідеалів і кучерявого волосся. Та такої ріжноти було: і рожеві і зелені і жовті, що веселку з них можна було змережити. Я не міг слів добрати, аби сказати їм які вони файні. Згодом однаково ж росли кучері, а вони їх у цирулика обтинали і водами пахнючими приглажували, ідеали свої рожеві, зелені і жовті обдирали з красок, аби сталися кольору матового, чи як вони кажуть, щоб були об'єктивними. З дня на день і старілися і на превелике їх диво не бачили в собі нічого, щоб далі разом жити. Та й, як усі старі, знайшли собі обруч залізний і добровільно обгородилися ним. Як ніхто не йде попри них, то вони б'ються язиками до крові, а як надійде хто з «чужої партії», то всі вихиляються поза обруч і голосять: ми солідарні, ми в єдності, ми корпорація — не смій злословити!
Я не дався скувати і відійшов від них, аби більше не здибатися з ними. Вони ж закричали за мною: ти єдність поломив, ти громаду оставив! Я відрік, що громади не люблю і пішов своєю дорогою.
Ця дорога самотня, якась темна і тяжко нею самому ходити. В душі якось гірко, бо поза обручем, у моїх другів, я залишив частину фантастичної дружби, і буйності моєї і молодості моєї. А тепер треба доконче той обруч доти гризти аж трісне в десятьох місцях і пустить мені товаришів. А робота тяжка — а я сам, а товариші всі заковані! Але на Вас надіюся, Ви зі мною та й розірвемо залізо та й випустимо на волю несвідомих.
Нині вечером надіюся побачити шановну дружину Вашу і коханого мого незнакомого. Цікаво, що як мене всі покинули — то той маленький іде до мене і моргає оченятами, як коли б приповідав: от я просто з вільної Гельветії, там також є такі, що їх всі покинули, але вони такі дужі, що стоять самі і на закованих не оглядаються. «Я також буду такий дузий» — кінчить маленький, а я цілую його.
Пишіть до мене лист до Русова але аж 15 липня, бо доси буду в Збаражчині. Даю довго часу на лист і тому надіюся, що буде довгий.
СТЕФАНИК.
7.VІІ.1896
*) Малий син Морачевських.
***
ДОРОГИЙ ДРУЖЕ!
Я тому так забарився з письмом, що зробився за сих кілька днів лямпартом. Лажу по шинках без ріжниці чи їх піяки зовуть першорядними чи ІІ-рядними. Незадовго перестану, бо чую, що вже проїлася новина. Я Вам ладно признаюся до гріха, бо надіюся, що не мете мене мати за гідного докорів. Ходжу по шинках, бо цікаво мені знати за них. Там так багато людей, так багато темпераменту, горя і сміху, як і приватних мешканнях. Лиш тут люде сходяться, аби не «робити», а там аби «робити». За не-роботою люде трохи інші.
Недавно помер тут на клініці мій товариш з гімназії. Ходив та ходив по шинках та й «набрався», як казав, delirium. Вже мав пневмонію і догорав; я сидів коло него і питався, чи коли вийде з хвороби то покине піятику? Він калатав по пів пляшки горілки та й з іронією говорив: «Ти знаєш те, що курка загребла». Та й так умер п'янісінький. Потрохи я і через нього ходив по «п'єкелках», бо хотів допевнитися, чи гості тамошні більше знають як те, що курка загребла. Передвчора переїзджала масова депутація наших мужиків до цісаря, провідником др. Озаркевич з Болехова. Я вітав їх від від молоді академічної і сказав, що радує мене те, що раз руснаки роблять революцію проти конституції, всеж треба на се діло не мало відваги, а може і розуму!? Зараз же машина потаскала наших менших братів у темну, мрачну ніч (це було 5 год. рано) до цісаря. Звуки чистих голосів мужицьких доходили до ушей моїх і я дослухався «Боже буди покровитель...». Сих би тепер у Берлін! — до Відня, гей за борзо вибралися! Книжку одержав — дякую — буду читати.
Ваш
СТЕФАНИК
15. ХІІ. 1895.
[Радянський Львів, 1946, №5–6, травень-червень]
14.05.1946