Гарвардський літературознавець німецького походження Мартін Пухнер написав вельми цікаву науково-популярну книжку "Писаний світ" ("The Written World"), у якій докладно дослідив усі перипетії розвитку писемної культури у різних цивілізаціях – від шумерсько-аккадського клинопису до електронних книжок. За жанром це нонфікшн із досить вагомим репортажним компонентом. Дослідницькі відрядження в описувані ним місцини, де відбувалася та чи інша віхова подія, що вкотре змінила хід історії людської цивілізації, неабияк пожвавила інтелектуальні сюжети Пухнера.
Автор їде над Райн, до Майнца, де народився Йоганнес Ґутенберґ – великий винахідник друкарського верстата й видавець "Латинської граматики" та "Біблії"; летить до мексиканського штату Чьяпас, де знаходить живі ілюстрації до складних перипетій трагічного іспансько-майянського культурного протистояння; рушає слідами італійської виправи Йоганна Вольфґанґа фон Ґете, який знічев'я, в розмові зі особистим секретарем Екерманом, вигадав поняття "світова література"; наважується на зухвалу подорож на острів Сент-Люсія в Карибському морі, де зустрічається з нобелівським лавреатом Дереком Волкоттом, який у другій половині ХХ століття своєю поемою "Омерос" створив основоположний міт для століттями колонізованого і неписьменного народу. Одне слово, йому вельми залежить на "генії місця", що або підтверджує його здогади і прозріння, або щось додає до вже давно відомих і хрестоматійних фактів, або просто дарує текстові на досить-таки нудну для більшости сучасників тему ефект присутности.
Пухнер пише книжку про письмо й означує власну причетність до великої традиції писемної культури, яка в античному світі належала одиницям жерців і книжників, але, зазнаючи кардинальних змін, поволі демократизувалася, аж поки у своєму потягу до розширення авдиторії не дійшла до сьогоднішнього дня. Саме нині ця культура переживає свій черговий момент істини, який не обіцяє їй подальшого існування, проте лоскоче апломб дослідника "новими можливостями", прихованими в нестримній диґіталізації і пікселізації традиційного писаного або друкованого тексту. Неодноразово виникало враження, що Пухнер несвідомо ліпить нагробний монумент Текстові, який віджив своє разом із різноманітними історичними способами саморепрезентації. І саме час згадати про всі ці "плечі великих", які раптово підігнулися під напором стихії аудіовізуального, не оминути нікого і подякувати всім.
Властиво кажучи, "Писаний світ" – це передусім захоплива розвідка про трансформацію форм і носіїв у писемній традиції, що пройшла дивовижний і складний шлях від глиняних табличок шумерсько-вавилонських писарів епохи Ашшурбанапала та першого сувою "Тори" від Езри Книжника аж до планшетів (теж, зрештою, своєрідних табличок) і електронних читалок. Ця книжка також оповідає історію про зародження й побутування основоположних текстів у зв'язку з цими формами та носіями – "Іліяди" та "Одіссеї", "Епосу про Ґільґамеша", "Біблії", конфуціянського канону, діялогів Платона, "Повісті про Ґендзі" Мурасакі Сікібу, оповідок "Тисячі й однієї ночі", 95 тез Мартіна Лютера й Сервантесового "Дон Кіхота" – текстів, що формували основи для політичної, етичної, релігійної та літературної традиції різних культур.
Словосполука "основоположний текст" трапляється у цій книзі сотні разів. Пухнер проносить його, наче прапор, крізь століття: глина, папірус, пергамент, папір, ксилографія, друк на папері, багатотиражний друк, здається, змінюють одне одного тільки для того, аби подарувати основоположним текстам нові можливості, а разом із тим – змінюють людські суспільства, які після чергової трансформації не можуть жити так, як жили раніше. Кожна революція у сфері текстової культури вибухає нібито для зміцнення панівного дискурсу, але містить у собі передумови для його підваження, а відтак і повалення. Прямі нащадки того ж таки Ґутенберґа радо розмножували папські індульґенції, але з не меншим запалом заходилися тиражувати Лютерові тези, що породили рух Реформації, який призвів до нового розламу у християнстві.
Авжеж, у цих захопливих перипетіях змістів та форм в існуванні писемної традиції проступала геґелівська єдність і боротьба протилежностей. Пухнер залишається безстороннім дослідником аж до того моменту, коли доходить до середини ХІХ століття. Останнім основоположним текстом століття попереднього була Декларація Незалежности США. І на ній йому, мабуть, годилося б зупинитись, залишивши цю ваговиту словосполуку для означення текстів, які витримали випробування теорією і практикою.
Ні, після романтичних мандрів Сицилією разом із автором "Фауста" американський дослідник доходить до середини ХІХ століття і присвячує цілий розділ "Маніфестові комуністичної партії" Маркса і Енґельса. Описуючи неймовірно плідний і, сказати б, синергетичний геній двох німецьких бороданів, він показує, наскільки швидко цьому основоположному тексту, виданому тоненькою брошурою, вдалося заволодіти умами мільйонів людей і за якихось кілька десятиліть, уже в ХХ столітті, підштовхнути цілі суспільства до докорінної зміни ладу. Не шкодуючи суперлативів і епітетів, Пухнер докладно описує, як "Маніфест" перекладався і друкувався, як заборонявся й перевозився контрабандою, як читався й інтерпретувався найвірнішими читачами – Лєніним, Мао, Хошиміном і Кастро. Дивно, втім, чому серед читачів не згадано Енвера Ходжу, Кім Ір Сена і Пол Пота. Ці теж ретельно й уважно читали "Маніфест".
Пухнер вгризається в цей фантастичний феномен, смакуючи ним без жодного слова критики або негативу. Його зовсім не обходить, що вчинили, зрештою, ретельні читачі "Маніфесту", згадані вище, після того, як узяли владу до рук у своїх країнах – уся пристрасть дослідника сконцентрована на тому, як швидко цьому тексту вдалося проникнути в уми й підважити основи. Не просто без аналізу – без жодної згадки про трагічні наслідки цього читання. "За перші чотири тисячоліття літератури було небагато текстів, які могли так ефективно творити історію", – апологетично підсумовує він в останньому абзаці розділу.
Наступний розділ "Писаного світу" після апології "Маніфесту комуністичної партії" Пухнер присвячує… Анні Ахматовій і Алєксандру Солженіцину. І тут я подумав: аж ось і критика. Але радість виявилася передчасною. Пухнер з не меншою емпатією, ніж у випадку з непочутими за життя Марксом і Енґельсом, описує життєву трагедію двох російських літераторів у лабетах сталінського режиму. Насамперед, звісно, Ахматової. Вона втрачає чоловіка Ніколая, до табору двічі висилають її сина Льва, після ждановської нагінки на журнали "Звезда" і "Ленинград" її викидають зі Спілки письменників і позбавляють права на продуктові талони...
Це все життєве тло, що лише ілюструє тему: Пухнера цікавлять, як зазначалося вище, форми і носії письма. Отже, у 1938-1940 роках Ахматова пише пронизливу поему "Реквієм", яку десятиліттями навіть не наважується перенести на папір, уже не кажучи про друк, і просить своїх найвірніших подруг зафіксувати її у резервуарах їхньої пам'яті.
Раптом нібито нізвідки народжується терор, табори, стукачі, допити, щиросерді зізнання, розстріли, але весь цей тоталітарний букет жодним чином не корелює з "Маніфестом комуністичної партії" та його вірними читачами, які створили підвалини цієї системи. Куди раптом подівся академічний педантизм і науковий ригоризм автора, який шукає і знаходить зв'язки всюди, де тільки на них є бодай крихітний натяк! Пухнер ані словом не пов'язує сюжет тріумфальної ходи "Маніфесту" з життєвою і творчою трагедією Ахматової, немовби цього зв'язку не було і бути не могло. Історія виживання поеми "Реквієм" цікавить його лише в науковому контексті. От, мовляв, які незбагненні шляхи писемної культури: вже в наш час, у добу цілковитого панування друку і його повної або часткової свободи, людство повернулося назад до усної форми. Бачите, друзі, бувають і такі цікавинки!
Між "Маніфестом" з його читачами-практиками й Ахматовою з її життєвими поневіряннями автор не встановлює жодного логічного зв'язку. Він виявляє – досить стримані, як на те – емоції тільки там, де йдеться про живу людину та її страждання, де можна знайти місце для гуманістичного патосу. Питання, через що, внаслідок чого і з чиєї провини, власне кажучи, страждає ця людина, його не цікавить. Здається, це єдиний недолік "Писаного світу". Але такий він уже є, цей світ.
03.05.2021