Теперішня епопея із захистом Кивою дисертації викликає почуття déjà vu, бо є майже повторенням історії здобуття ступеню кандидата політологічних наук заступником голови Львівської облдержадміністрації а майбутнім заступником Віктора Медведчука в адміністрації президента Леоніда Кучми. Пройшло більше двадцяти років, виросло покоління, яке нічого не знає про неї, тож варто нагадати.
Поступ, 25.09.1999
ЧИ СТАНЕ БАЗІВ КАНДИДАТОМ?
Уже десь півроку Львовом кружляють чутки: от-от гряде захист кандидатської дисертації Базіва Василя – і тоді заступник голови облдержадміністрації стане ступіньованим політологом.
Після публікації в червневому числі "Наукового світу" офіційного оголошення про захист чутки посилились і зосередилися на тому, що захист видатного науковця буде присвячено річниці Незалежності. Однак пройшов серпень, проходить вересень, а очікуваної події нема. Нарід почав хвилюватися, запеклі прихильники Базіва зачали навіть телефонувати у "Поступ": що сталося, чому затримка, мо' яка диверсія – бо ж ворог державотворення не спить... Спочатку ми їх ввічливо відправляли до "Українського шляху", що за статусом своїм мав би давати роз'яснення з подібних питань, а оскільки очікувана публікація там ніяк не з'являється, "Поступ" вирішив розібратися сам.
Перший візит, звичайно, – у бібліотеку ім. Стефаника: "У вас зібрана вся мудрість якщо не світу, то вже України гарантовано; чи нема у вас часом автореферату пера славного сина землі бойківської Василя Базіва, автореферату дисертації на здобуття ступеня кандидата політичних наук?" Кинулись шукати – біда, нема, кажуть.
Уточнюю в офіційному повідомленні про захист: роботу виконано на кафедрі Львівського державного університету ім. І. Франка. Ага, іду в Наукову бібліотеку цього поважного закладу. І що б ви думали? Є автореферат: "Партії в політичній системі перехідного періоду: українська практика і світовий досвід". Знаю, що на зворотному боці титульної сторінки, згідно з пунктом 5.4 Наказу Вищої атестаційної комісії України від 21 березня 1997 року №121 "Про запровадження переліків та форм документів, що використовуються при атестації наукових та науково-педагогічних працівників", мусить стояти дата захисту. Дивлюся – пише: "Захист відбудеться ______ о 15 год. 00 хв. на засіданні спеціалізованої Вченої ради Д.35.051.02 при Львівському державному університеті ім. І. Франка". Невже, думаю, такий відповідальний державний службовець, як Базів Василь Андрійович, міг допустити прикре порушення порядку захисту дисертації? Адже у цій справі точне дотримання порядку – свята традиція, яку навіть партійно-радянські бонзи часів СРСР та 6-ї статті не дозволяли собі порушувати, бо ж Наука – це тобі не якийсь там партхозактив. Пригадуєте, через оці регламентні штучки не змогли Сахарова вигнати з АН СРСР?
Телефоную до вченого секретаря ради – д-ра В. Денисенка. "Так-от і так, коли ж захист нашого улюбленого урядовця?". "29 числа поточного місяця, – чую у відповідь, – а щодо відсутності дати на розісланому примірнику – так, це помилка вийшла, виправиться." Забув, певно, вчений секретар про п. 32 Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань у редакції від 22.07.99 р., яка недвозначно і буквально забороняє усувати недоліки в авторефераті після його розсилання.
Але це ще нічого: ділюся з вченим секретарем своєю найбільшою образою. Прочитавши автореферат, знаєте, не зрозумів, у чому ж полягає наукова новизна дисертаційної роботи кандидата у кандидати політичних наук. Вирішив вивчити саму дисертацію, адже п. 23 Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань (затверджений Постановою Кабміну від 28 червня 1997 р. N 644) узаконює усталену традицію оприлюднення дисертації: "Для ознайомлення наукової громадськості з доробком здобувача один примірник дисертації та два примірники автореферату не пізніше як за місяць до захисту передають у бібліотеку тої організації, спеціалізована вчена рада якої прийняла дисертацію до захисту". Але коли звернувся до пані бібліотекарки, скам'янів: дисертації не виявилося. Бігом у відділ комплектування – не надходила взагалі. Власне, отим жалем і ділюсь із д-ром Денисенком. Той погоджується, що великий непорядок вийшов і обіцяє залагодити до кінця робочого дня 24 вересня: "очевидно, дисертант переобтяжений на державній роботі, комусь доручив, а той не довів до кінця". "Але, – схвильовано питаюсь, – захищатись сам буде, не доручить комусь?". "Звичайно!" – ще раз заспокоює мене В. Денисенко.
Смиренно чекаю 17-ї години п'ятниці. І що ж – нова несподіванка: дисертації у відділі комплектації як не було, так і нема, але з читального залу зник автореферат.
"Чи не краще витримати терміни і перенести дату захисту?" – запитую знову ж таки В. Денисенка. Але вчений секретар з олімпійським спокоєм запевняє, що якось воно буде, захист пройде нормально й у визначений термін. І мені б заспокоїтись – так ні, не дає спокою п. 40 згаданого Порядку; я ж знаю, обов'язково хтось захоче повідомити ВАК про порушення відомим державотворцем порядку захисту. А ВАК – він завжди готовий розглянути "пропозиції та заяви громадян, які містять оцінку клопотань щодо присвоєння вчених звань."
Але, мабуть, дуже вже хоче п. Базів захиститись ще до виборів... "А може, – ловлю себе на крамольній мислі, – він не вірить у перемогу Президента?"
Остап Рест
* * * * * * *
Поступ, 28.09.1999
Прочитавши в останньому числі газети "Поступ" статтю п. Остапа Реста "Чи стане Базів кандидатом", був надзвичайно здивований і втішений одночасно: виявляється, не тільки я самотужки намагаюся встигати за інтелектуальним поступом нової зірки української науки, новоспеченого вченого-політолога Василя Базіва, але й наші львівські журналісти також не цураються цієї більш ніж актуальної проблематики і намагаються осягнути науковий доробок шановного заступника голови Львівського губернатора.
На жаль, це їм вдається точно з таким самим успіхом, як і мені. Тобто ніяк. Маю на увазі, що це стається не через нашу інтелектуальну неспроможність осягнути велич наукового генія (це означення не відповідає дійсності, оскільки рішенням Франківського районного суду м. Львова від 19.05.1999 р. встановлено, що віднесення Базіва В. А. "до осіб, які володіють надзвичайними властивостями, виключним талантом" не відповідає дійсності, оскільки "надзвичайними властивостями, виключним талантом позивач [Базів В. А.] не володіє" – ред.) орденоносного львів'янина, а з тієї банальної причини, що самого-то доробку, вибачте, не існує. Принаймні у таких формах, які були б доступні для ознайомлення іншим політологам чи науковцям.
Паралелізм життєвих шляхів інколи просто вражає: ніколи не думав, що є ще у Львові люди, які так само, як і я, старанно щодня відвідують наукову бібліотеку Львівського держуніверситету, аби прилучитися до безсмертного генія (це означення не відповідає дійсності, оскільки рішенням Франківського районного суду м. Львова від 19.05.1999 р. встановлено, що віднесення Базіва В. А. "до осіб, які володіють надзвичайними властивостями, виключним талантом" не відповідає дійсності, оскільки "надзвичайними властивостями, виключним талантом позивач [Базів В. А.] не володіє" – ред.) Базівської думки. Але, напевно, п. Базів вирішив, всупереч усім приписам Вищої Атестаційної комісії України (про це дуже авторитетно і ґрунтовно сказано у статті вже згаданого Остапа Реста), не ділитися ні з ким своїми науковими думками. І дійсно, навіщо метати бісер перед... плебсом.
Повірте мені, людині, що має досвід близького і тривалого спілкування з п. Базівим, що саме цей термін – плебс – є улюбленим і найбільш вживаним з усього словника політичних термінів, яким оперує видатний політик і політолог. І засвоїв він цей термін не сьогодні й не вчора, а ще тоді, коли вимріяв і змоделював своє "тріумфальне" сходження на політичний Олімп України.
Але у даному випадку мене цікавить не лише ця особа з її теорією топтання й ігнорування плебсу. Мені у даному випадку болить серце за колег-науковців, які 29 вересня будуть змушені проголосувати за присвоєння вченого ступеня п. Базіву.
Так, мій інтерес до його наукового доробку був зовсім не журналістський, як у Остапа Реста, а суто науковий. І хоча всі мої захисти були відносно давно, але я чудово пам'ятаю, чого коштує нормальному дисертантові вся ця процедура. Коли говорю про нормальних дисертантів, то маю на увазі тих, хто дійсно писав і захищав дисертацію, а не приходив до захисту за спеціальними наказами про індивідуальне складання іспитів. Як відбуваються (і чи відбуваються взагалі) такі "індивідуальні" іспити, говорити не доводиться.
Але повернуся до визначальної політологічної теорії дисертанта – плебсівської. Найцікавіше у всій цій трагікомічній історії із захистом, що самі члени спеціалізованої Вченої ради держуніверситету 29 вересня, згідно зі сценарієм Великого Режисера, будуть змушені зіграти другорядну роль, відведену для них. Роль плебсу. Хочуть вони цього чи не хочуть.
Особисто знаю щонайменше половину членів Вченої ради, яка 29 вересня проголосує за присвоєння п. Базіву вченого ступеня кандидата політичних наук. Особисто з 4-ма з них розмовляв про майбутній захист новоявленого світила політології. Всі вони в один голос (і майже одними і тими ж словами) нарікають на ту сумну роль, що їм відведена 29 вересня. Всі вони чудово розуміють ситуацію і (повірте мені) цілком належно оцінюють віртуальну дисертацію завтрашнього кандидата. Але так само одностайно вони переконані, що результати голосування вчених мужів будуть цілком прогнозованими – позитивними і одностайними.
На моє запитання: "чому ви все-таки будете голосувати "за", хто чи що вас примушує до цього?" – так само всі четверо розводили руками, нічого не відповідали і потихеньку переводили розмову на щось інше.
Зізнаюся, що у певний момент такої розмови ставало шкода всіх шановних професорів. Щоправда, тільки на одну мить. Бо потім виникали зовсім інші почуття і настрої. Я не сумніваюся у наукових досягненнях і достоїнствах колег-професорів, що їх доля нарекла членами спеціалізованої Вченої ради. Кожен із них має свою ділянку, де він є безумовним авторитетом, кожен досягнув професорського рівня власною, довгою дорогою інтелектуальних, наукових пошуків.
Але всі вони пройшли страшну радянську школу конформізму і пристосуванства, коли вони, зовсім не будучи переконаними суперкомуністами чи, скажімо, атеїстами або інтернаціоналістами, кожного дня повинні були доводити це, переконувати інших у тому, що далеко не завжди узгоджувалося з їхніми власними переконаннями і поглядами. Само собою зрозуміло, що такий стиль поведінки не міг не накласти відбитку на їхню теперішню поведінку, ідеологію і, звісно, ... майбутнє голосування з приводу кандидатства п. Базіва.
Раніше всі ці вчені дружно доводили свою відданість партії, Радянському Союзу, ідеалам колективізму і класової боротьби, всіма можливими способами відхрещуючись від будь-яких навіть підсвідомих проявів буржуазного націоналізму. Тепер же у них завдання цілком протилежне – заперечувати все те, що раніше було ідеологічною самоціллю. А досягти цього, не проголосувавши за кандидатство п. Базіва, абсолютно неможливо.
Спробуй не проголосуй за редактора першої антикомуністичної газети, організатора всіх антикомуністичних мітингів, автора безсмертного двотомного бестселера "Шлях з рабства", та ще й до того ж орденоносного львів'янина! Відразу приклеять тавро замаскованого комуніста, від якого жоден дійсно науковий аргумент захистити не зможе.
Ви запитаєте про наукову етику, честь чи гідність тієї ж політичної науки, якою в своїх цілях хоче скористатися п. Базів? Дарма... Такі аргументи зовсім не в моді.
Серед інших деталей проходження Базіва до відповідального наукового бар'єру через сито університетських рекомендацій і затверджень не можна не згадати про спосіб витискання з викладачів позитивних відгуків і рекомендацій на дисертацію. Окремі з професорів тижнями, інколи по місяцю тримали у себе роботу, затягуючи час і не знаходячи в собі духу, щоб написати чи навіть підписати заготовлений заздалегідь позитивний відгук. Необхідні "позитивні" рекомендації з'являлися лише після відповідних співбесід та роз'яснень з боку керівництва. І кожного разу ця процедура супроводжувалась щедрими відвертими та закулісними прокляттями на адресу тієї адміністративної системи, яка все ще панує і дозволяє так принижувати наукову гідність викладачів.
За всією, відшліфованою довгими десятиліттями логікою, не можна не проголосувати за Базіва ще з кількох причин. Одна цілком на поверхні – віце-губернатор! Хіба ж можна сваритися з владою і конкретно Вченій раді, і університетові в цілому з приводу такої дрібниці, як ще один додатковий вчений ступінь! Одним більше, одним менше! Подумаєш! Наука (до речі, від окремих колег з університету я цього слова інколи по півроку почути не можу) потерпить, університет не збідніє, а от переваги очевидні! Спокій, прихильність влади, а якщо пощастить, то й ціла номінація у щорічному конкурсі "Людина року".
Але поряд з такою явною причиною є ще одна, про яку дехто з тих же членів Вченої ради говорить упівголоса і з неприхованим острахом. Ніхто з них конкретно не є впевненим у вірогідності чутки на всі сто відсотків, але всі перелякані до півсмерті: університетом поповзли чутки про те, що науковий ступінь п. Базіва – це не лише чергова інтелектуальна цяцька для нього, а значно глибший задум, умова зреалізування ще одного плану Базіва.
Як і кожен урядовець, Василь Базів, очевидно, не є цілком впевнений у своєму завтрашньому дні (як бачимо, у переобрання Кучми не вірить навіть перший на Львівщині прокучмівський агітатор і пропагандист). І як кожен інший урядовець, він готує собі плацдарм на випадок, якщо наступний губернатор щиросердо попросить його геть із нової губернаторської команди. Ось на цей випадок всемудрий Базів нібито (за університетськими чутками) і готує собі тепленьке місце у найпрестижнішому львівському вузі. Та ще й не просту якусь доцентську посаду, а відразу мітить на проректорство.
І от мова коли заходить про це, то стає вже не до сміху чи іронії. Ситуація починає нагадувати фільм жахів чи просто фарс. Базів – проректор університету? Не може бути, скажете ви. Так сказав і я, коли почув про це вперше. Але поспішність, з якою він рветься у кандидати наук (що то за проректор без наукового звання) – обов'язково до виборів – найпереконливіше підтвердження цьому. Та до того ж навряд чи університетська адміністрація та члени ради будуть такими ж прихильними до п. Базіва, коли він втратить свою урядову позицію.
Базівський геній (це означення не відповідає дійсності, оскільки рішенням Франківського районного суду м. Львова від 19.05.1999 р. встановлено, що віднесення Базіва В. А. "до осіб, які володіють надзвичайними властивостями, виключним талантом" не відповідає дійсності, оскільки "надзвичайними властивостями, виключним талантом позивач [Базів В. А.] не володіє" – ред.) стратегічного розрахунку ще і ще раз переконує, що нічого неможливого на світі немає. У тому числі й Базіва як проректора університету.
І коли про всі ці карколомні зміни говорять щодня і на всіх кафедрах (якщо це навіть неправда, то чутка сама по собі є надзвичайно вигідна для завтрашнього кандидата, який, можливо, сам є джерелом приголомшливої інформації), то хіба знайдеться хоч один член Вченої ради, який проголосує проти кандидатства майбутнього проректора? Звичайно, що ні. І дорікнути шановним професорам тяжко. Кожен хоче працювати і стати членом цієї ж Ради ще й наступного складу.
Міркуючи про наукові досягнення найвидатнішого львів'янина сучасності, навіть не помітив, як моє намагання вивчити і науково осягнути творчий доробок майбутнього кандидата політичних наук Василя Базіва перетворилося на якусь безсюжетну розмову з приводу різних питань нашого теперішнього львівського буття. Такого смішного, дещо іронічного, а в чомусь і майже трагічно фантастичного.
Чесно кажучи, писати так багато не збирався, але коли вже почав міркувати про всі ці пекучі глобально-базівські проблеми, то буду говорити до кінця.
Віддавна у світі апріорним є принцип, якого вчили і мене, що злодій не може бути завідувачем складу, а жінка легкої поведінки – вихователем у пансіоні для дівчат. З цим переконанням я жив усі свої немалі роки. Але коли бачу, як відверто насміхаються з наукової сфери, якій віддав усе своє життя, коли бачу, як псевдопатріоти і псевдополітики (як жаль, що наше законодавство не вимагає перевірки всіх посадових осіб на предмет цілковитої розумової дієздатності і наявності комплексу бонапартизму) глузують з будь-яких законів демократії і честі, то хіба лишається щось інше, як ревізувати всі попередні принципи і щиросердо (у дусі пристосуванства і конформізму) вигукнути: злодіїв – до влади, проституток – у школи!..
P.S. Дописавши статтю, зрозумів, що не зміг виконати того основного завдання, заради якого усе це починав: так і не представив на розсуд читачів "Поступу" відкритий відгук на дисертаційне дослідження п. Базіва. З однієї причини – через відсутність оригіналу – дисертаційного тексту, який має бути захищений через день. Банальна причина! Правда? Чи, може, смішна?
У цій ситуації пропоную редакції "Поступу" вдатися до одного цікавого прийому. Колись у часи лютування цензури на місці "зарізаних" матеріалів просто лишали вільне місце. У нас ситуація дещо інша, але прийом можна використати той же. Залиште, будь ласка, півсторінки вільної площі – саме на стільки я розраховував написати відгук на "дисертаційне дослідження" науковця Базіва. Думаю, що цієї газетної площі цілком вистачило б, аби переконати читачів у його "досконалостях".
Хай ця вільна газетна площа стане символом і ознакою того рівня і якості, які намагаються прищепити нашій науці, забувши про будь-які принципи наукової порядності чи етики. А заодно хай до цього газетного більма уважніше придивляться мої колеги, члени спеціалізованої Вченої ради, які будуть голосувати 29 вересня. Можливо, воно їм щось нагадає.
Тоді ви завжди голосували "за" зі страху. А тепер чому будете голосувати "за"? Депутати львівської міської ради вже набралися сміливості й гідності та одноголосно відмежувалися від "суперпочесного" і "надзаслуженого" громадянина Львова. Чи не черга це ж саме зробити тепер і нашим науковцям? Ще є шанс на перемогу наукового сумління і недопущення гендлярів до наукового храму. Але чи великий цей шанс? Про це дізнаємося 29 вересня. Завтра.
Ярослав Ляховчук
* * * * * *
Поступ, 29.09.1999
Редакція "Поступу", до останнього сподіваючись на передбачену Порядком захисту доступність дисертаційної роботи Базіва Василя Андрійовича, замовила неупереджену рецензію на цю наукову роботу. Виходячи з недоступності дисертації, вважаємо за можливе замінити її рецензію рецензією автореферату. Сподіваємось, що спеціалізована Вчена рада при Львівському державному університеті імені Івана Франка візьме до уваги ці міркування. Адже сьогодні ця рада мусить оцінити не представлену роботу (дисертант своїм відношенням вже її належно оцінив) – рада оцінюватиме рівень своїх наукових вимог, свій рівень.
Відгук на автореферат дисертації Базіва Василя Андрійовича
"Партії в політичній системі перехідного періоду: українська практика і світовий досвід"
на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук
Актуальність задекларованої проблематики, потреба її справді наукового осмислення у жодного вченого не може викликати заперечення чи спростування. У цьому контексті залишається зупинитися лише на з'ясуванні рівня фахового осмислення проблеми у дисертаційному дослідженні Василя Базіва.
Але вже навіть первісне знайомство з авторефератом показує значні сутнісні диспропорції в його оформленні й побудові, що відразу впадають в око. Маємо на увазі скромність у викладі методологічних засад і невиправдане домінування прямих цитат з дисертації, що відразу насторожує, свідчить про недбале ставлення дисертанта до оформлення цього принципово важливого для захисту документу і об'єктивно змушує ґрунтовніше застановитися саме над методологічною частиною автореферату.
Очевидна актуальність роботи доведена зовсім непереконливо, поверхово, без будь-якої конкретики, у стилі, традиційному для дисертаційних робіт радянського періоду. При цьому зустрічаємо такі моменти і висловлювання, що навіть з формальних критеріїв не пасують науковому документові. Наприклад, висловлювання "порівнюючи нинішнє жалюгідне становище з минулими часами" (с. 2) абсолютно недопустиме у науковому стилі: слово "жалюгідне" має відверто оціночний характер, чого наукова праця мала б системно і послідовно уникати.* Або інший приклад: "Сформований парламент з різних політичних сил [...] підмінив законотворчу роботу мітинговою демагогією."
Невиразність і наукову безпорадність у доведенні актуальності дисертаційного дослідження підтверджують і інші структурні підрозділи методологічної частини автореферату.
Розглядаючи ступінь наукової розробленості проблеми дисертант суперечить сам собі, зазначаючи спочатку "Про об'єктивне дослідження історії українського партієтворення за часів тоталітарного режиму не могло бути мови. Про початок такого підходу можна говорити, починаючи з 1990 року" (с. 2), щоб потім заявити "Матеріали, теоретичні результати і практичні висновки дисертації ["Партії в політичній системі перехідного періоду: українська практика і світовий досвід" – ред.] використовувалися в безпосередній практичній роботі автора. Від другої половини 80-х років вони публікувалися в періодичних виданнях, зокрема у газетах "Робітнича газета", "Молодь України", "За вільну Україну", "Український шлях" та інших. (с. 6). Незрозуміло, яку із взаємовиключних тез дисертант захищає.
Пішовши шляхом ототожнення підрозділів "Огляд наукової літератури з даного питання" та "Ступінь наукової розробленості проблеми", автор цілком уникає будь-якого критичного аналізу того, що було зроблено у відповідній науковій ділянці до нього. Він лише спромагається на відзначення в одному реченні в алфавітному порядку 25 імен сучасних дослідників, не засвідчивши свого знайомства з працями бодай одного з них. Ще більш дивним є те, що у розділі "Ступінь розробленості проблеми" не згадано жодного зарубіжного дослідника. І це при тому, що на порівняльному аспекті дослідження дисертант наголошує навіть у заголовку "Українська практика і світовий досвід". Звісно, що, не знаючи праць закордонних вчених, говорити про якісний рівень задекларованого компаративістського підходу не доводиться.
Якщо для огляду літератури в авторефераті характерна епізодичність, то у підході до визначення об'єкта і предмету дослідження панує повна невідповідність і хаотичність. Так, об'єктом свого аналізу дисертант визначає "партії в період переходу від тоталітарного до демократичного режиму" (с. 3), а предмет він формулює наступним чином: "особливості становлення і функціонування багатопартійності" (с. 3). За загальновизнаною практикою, прийнято вважати, що об'єкт дослідження – це та частина об'єктивної реальності, на яку направлена предметно-практична та пізнавальна діяльність суб'єкта. Водночас, предмет – ті сторони, ознаки і властивості досліджуваного об'єкту, які дослідник ставить у центрі своєї уваги.
Логічно, що об'єкт і предмет перебувають у закономірних підрядних зв'язках: предмет є звуженням, локалізацією дослідницької уваги, сфокусованої на об'єкті.
Але з автореферату п. Базіва випливає, що сформульовані ним об'єкт і предмет дослідження – це явища одного порядку, що мають між собою лише структурну, а не методологічну, підрядну взаємопов'язаність: об'єкт – конкретні політичні феномени (партії) – і предмет – також явища феноменологічного порядку: системи багатопартійності. Про це він цілком чітко зазначає і в іншому місці автореферату: "предметом дисертаційного дослідження є партійні системи" (с. 7).
Відверта методологічна безпорадність домінує і в інших розділах автореферату. Перераховуючи застосовані ним наукові методи (всього їх нібито 9), В. Базів жодним словом не виявляє, де і в який спосіб він використав той чи інший метод.
До повного абсурду автор зводить свій автореферат, коли говорить про апробацію результатів дослідження. Дисертаційне дослідження на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук мало б бути суто науковою річчю. Саме тому абсурдно говорити про апробацію наукового дослідження на сторінках газетних видань ("Робітничої газети", "Молоді України", "За вільну Україну" – вони перелічені на с. 6) та ще й нібито з другої половини 80-х років. Роблячи таку заяву, автор свідомо дискредитує і насміхається з самої ідеї наукової праці, що є повністю відмінною від інших інтелектуальних ділянок, у т. ч. й від журналістики чи публіцистики, де дисертант дійсно має чималий, хоч і далеко неоднозначний досвід.
Так само до наукового доробку дисертанта у жодному випадку не можна зараховувати двотомний збірник "Шлях з рабства", який анонсований у авторефераті як двотомник "науково-публіцистичних праць" (с. 6).
Усвідомлюючи повну наукову неспроможність власне методологічної частини автореферату, можна допустити, що автор компенсує ці упущення в основному змісті дисертації. Але основна частина роботи лише підтверджує загальну тенденцію наукової безпорадності й поверховості, відсутності скільки-небудь вартісних авторських набутків.
Автор дисертації постійно наголошує на перевагах запропонованих ним двох типологій – постпартійної номенклатури і сучасних політичних партій. Дилетанство і наукова профанація – ось визначальні риси методологічного підходу до вичленування подібних типологій. Зокрема, називаючи другу групу колишньої партійної номенклатури її "інтелектуальною частиною" (с. 9), автор тим самим об'єктивно заперечує можливість застосування цього ж самого синоніма – "інтелектуальний" – щодо інших категорій, у т. ч. й до теперішніх "демократів і націоналістів" (с. 9), які складають першу групу. **
Неабияке зацікавлення може викликати і наступна фраза з викладу основного змісту дисертації: "Щоб виявити іманентні засади формування сучасних українських партій, доцільно звернутися до стратифікації номенклатури" (с. 9). Яким є зв'язок між іманентними засадами формування партій і стратифікацією номенклатури, є зовсім не зрозуміло з даного контексту. Конкретно ця фраза, як і багато інших у даному авторефераті, не несе жодного змісту і є звичайним нагромадженням слів без реального, сутнісного зв'язку між ними.
Ще більш сумнівною і щонайменше обґрунтованою є "генетична (автор саме так кілька разів і вживає це слово, не уточнюючи, що саме він мав на увазі) типологія партій" (с. 12). І головна вада цього наївного чи, точніше, примітивного поділу – в тому, що дисертант не послуговується єдиним і всеохопним принципом для вичленування запропонованих різновидів. Ця типологічна різнорідність відразу впадає в очі. Наприклад, "Перший тип – це партії, які заявляють про свою спадковість з українськими партіями, що діяли на нашій території, зокрема в західному регіоні, до 1939 року" (с. 12). Як бачимо, в основу для вичленування цього типологічного різновиду партії покладено принцип історизму, співвіднесеності з певним історичним попередником. У той же час другий партійний тип – "партії націоналістичної орієнтації" (с. 12) – виокремлено на суто ідеологічній основі. Для будь-якого науковця є очевидним, що такий підхід до проблеми типології є відверто спекулятивним і профанним.***
До наукової новизни дисертант відносить п'ять наукових висновків, про два з них (обґрунтування похідності "партійної структуралізації парламенту від рівня політичної культури населення" та виокремлення партій регіонального впливу) судити неможливо через відсутність в авторефераті розширених недекларативних пояснень цих висновків (наприклад, зовсім не відомо, які критерії пропонує дисертант для виокремлення партій регіонального впливу"), ознайомитися же з цими положеннями у самій дисертаційній роботі виявилось неможливим через її недоступність. З цієї ж причини викликає сумнів твердження, що наукова новизна полягає у тому, що "впроваджено в науковий обіг архівний матеріал": виглядає так, що сам архівний матеріал куди доступніший за дисертацію, що впроваджує його у науковий обіг. Ще два висновки – про "п'ять груп колишньої компартійної номенклатури" та "генетичну типологію нинішніх політичних партій" – можуть розглядатись лише як спроба гіпотези й у цій якості, як зазначалось вище, не витримують елементарної критики.
Говорячи про політичне життя на західноукраїнських землях міжвоєнного періоду, дисертант стверджує, що тут "проявилися три основні орієнтації; радянофільська, з опорою на власні сили – невизнання прав окупаційної польської влади, у 1929 р. виникла Організація українських націоналістів, яка виходила з того, що лише суверенна держава забезпечить всебічні інтереси нації" (с. 10). З цього абсолютно невиразного контексту стає очевидним, що автор просто забув згадати про третю з оголошених орієнтацій. Логічно-конструктивні огріхи такого плану абсолютно недопустимі в авторефераті.
Сумнів викликає також висунута автором дисертації ідея про те, що початком відліку сучасної багатопартійної системи України треба вважати кінець 50-х років, коли виникла підпільна Українська робітничо-селянська спілка. Доказів сутнісної, неформальної спорідненості цієї організації із сучасним процесом утвердження багатопартійності, що реально розпочався у 1989-1990 роках (тобто констатуємо розрив у 30 років), автор не наводить.
Жодної критики за своїм задумом та зреалізуванням не витримує також останній розділ роботи "Парламентська діяльність партій: проблеми партійної структуралізації". Тут автор поєднує дві цілком різні проблеми – аналіз партійної структуризації у Верховній Раді після виборів 1998 року та абсолютно поверхове порівняння української та німецької партійних систем, ніяк не коментуючи, чому для порівняння автор обрав лише одну країну – і саме ФРН.
З усіх партій, які подолали 4-відсотковий бар'єр, В. Базів зупиняється на передвиборній стратегії лише 2-х партій – Партії зелених та НРУ, характеризуючи останню "як єдину правоцентристську партію, яка здобула на парламентських виборах друге місце за числом голосів", хоча вже за визначенням зрозуміло, що партія, яка посіла друге місце, є єдиною. При цьому, характеризуючи НРУ, дисертант черговий раз втрачає наукову безсторонність і скочується до недопустимої у науковій праці оціночності та публіцистичності: Рух вийшов на вибори з програмою, "в якій багатослів'я переважає над конкретними завданнями і конструктивними пропозиціями" (с. 14).
Зазначаючи, що "Національний фронт" навіть у Західному регіоні заледве здобув 10 відсотків голосів виборців, автор зауважує, що "така ідеологія (мається на увазі ідеологія "Національного фронту") мала тут найбільший вплив у 40-х роках" (с. 14). Твердження абсолютно необґрунтоване: не відомо, за якими критеріями автор порівнює ідеологію "Нацфронту" із загальносуспільною ідеологією чи ідеологією якоїсь конкретної організації (цікаво, якої?), що, за Базівим, "мала найбільший вплив у 40-х роках".
Говорячи про специфіку формування партійної структури ФРН повоєнного періоду, дисертант визначає кілька характерних рис. Уважно вчитуючись у формулювання першої та другої особливостей, легко зрозуміти, що вони ідентичні, бо ґрунтуються на одному і тому ж: "забороні діяльності націонал-соціалістичної партії" (перша особливість) – чи "припиненні діяльності" тієї ж партії (друга особливість посттоталітарного періоду в Німеччині) (с. 14). Не відповідає дійсності формулювання четвертої риси щодо скорочення числа політичних партій, що залишились "на політичній арені" до трьох, – сам дисертант у своїй (?) брошурі "Парламент української держави" вказує, що після перших виборів 1949 року до бундестагу ввійшло 12 партій, мінімальне число парламентських партій було у 1960-80 рр., після цього спостерігається тенденція до їх збільшення.
Таких неоковирностей і логічних пасток, розставлених автором самому собі, в авторефераті (можна уявити, скільки їх є в самій роботі) є безліч. Але навіть їх можна було б вибачити дисертантові, коли б не головне зауваження до дисертаційної праці та автореферату. Маємо на увазі те, що знімає будь-які сумніви щодо якості дослідження: структура і зміст роботи, які є примітивні і поверхові самі по собі, абсолютно не відповідають заголовкові дисертації "Партії в політичній системі перехідного періоду". А в тексті роботи жодного слова не сказано (й не проаналізовано) про сучасну політичну систему України. Є загальні, непредметні розмірковування про самі партії, але жодної мови про політичну систему, в контексті якої ці політичні партії мали б досліджуватися.
Така ж сама профанація характерна і для другого аспекту дослідження, задекларованого у назві – "Українська практика і СВІТОВИЙ ДОСВІД". У роботі немає не те що авторитетного співставлення (епізодичне звернення до досвіду однієї держави – ФРН – виглядає радше як примітивне, вимушене аматорство, ніж як нормальна наукова розробка) українського та зарубіжного досвіду, але й натяку бодай на поверхове знайомство зі спеціальною літературою з даного питання.
Усе, викладене вище, переконує нас, що дисертант не зміг впоратися з поставленим перед ним завданням. Перелік т. зв. наукових публікацій дисертанта – ще одне свідчення штучного характеру даної роботи, її надуманості й антинауковості. Реально автор має лише одну друковану працю, яку можна кваліфікувати як наукову – 4-ту позицію в аналізованому переліку: його статтю з наукового збірника філософського факультету держуніверситету. Перші ж три позиції – маловартісні брошури. Вважати ці публікації достатніми для захисту на їх основі кандидатської дисертації аж ніяк не можна.
Окрім усіх цих зауважень щодо автореферату В. Базіва по суті, треба також звернути увагу на численні помилки (наприклад, "камандні імпульси" на с. 9), термінологічні невідповідності ("похідність партійної структуризації" – с. 5, "партія – це один із однорідних складників" – с. 7, "джерела політичних партій" – с. 10. "генетична типологія" – с. 12) та стилістичні огріхи, якими рясніє автореферат і які суттєво знижують і без того мінімальний рівень сприйняття роботи в цілому: "попали в зачароване коло", "не оправдовують сподівань" (обидві цитати зі стор. 2), "трансформаційні перетворення ... досліджуються" (с. 3), "пріоритети національних чи соціальних цінностей" (с. 4), "зваживши те, що..." (с. 15), "наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній [...] досліджується" та багато інших.
Підсумовуючи все, сказане вище, а саме: невідповідність змісту роботи її назві, фактичну відсутність наукового підходу до висвітлення задекларованої проблематики, примітивізм і публіцистичність викладу, брак будь-яких вартісних узагальнень, не кажучи про повновартісні наукові відкриття чи методологічні нововведення, слабкість методологічної основи дисертації, відсутність якісних публікацій, які б попередньо знайомили з головними положеннями дисертації, вважаємо, що дисертаційне дослідження Василя Базіва "Партії в політичній системі перехідного періоду: українська практика і світовий досвід" під жодним оглядом не може вважатися таким, що заслуговує на присвоєння наукового звання кандидата політичних наук.
__________________
* Крім того, ця фраза є показовою і в іншому аспекті. Досить дивно чути таку різку оцінку сучасної ситуації з уст дисертанта-регіонального урядовця найвищого рівня, що несе у т. ч. й персональну відповідальність за доведення нашої держави до "жалюгідного", за його ж висловлюванням, стану. – ред.
** З цього випливає цікаве запитання: до якої ж частини відносить себе В. Базів; у всякому разі наводимо міркування дисертанта щодо всієї "п'ятикатегорійної, все ще елітарної площини": "На цьому етапі трансформації вона намагається пристосуватися до демократичних реалій. Її особливий спосіб адаптації полягає у тому, що вона намагається жити у нових умовах, сама по суті не змінюючись. Її влаштував би спосіб управління демократичний за формою, але номенклатурний за змістом." І ще одне: якщо дисертант зараховує Л. Кучму до еліти, то хіба до четвертої "умовної категорії" – "так званий "червоний директорат", колишній другий ешелон номенклатури, який представляв "новий клас" безпосередньо у сфері виробництва. Він тужить за старими часами, коли замість того, щоб заробляти гроші чи ресурси, можна було значно меншою ціною "вибити" у Держплані чи ЦК КПРС." Цікаво, коли саме Василь Андрійович щирий: у якості критичного дисертанта чи як палкий агітатор за нашого Президента? – ред.
*** Така гіпотеза щодо типології партій настільки показова, що наведемо її повністю, тим більше, що дисертант подає її як "наукову новизну дисертації": "Перший тип – це партії, які заявляють про свою спадковість з українськими партіями, що діяли на нашій території, зокрема в західному регіоні, до 1939 року. Другий тип – партії націоналістичної орієнтації. Третій тип – партії більшовицької і прокомуністичної орієнтації. Четвертий тип – партії національно-демократичної орієнтації, які фактично походять від НРУ як масової громадсько-політичної організації. П'ятий тип – партії, які об'єднують молодих прагматиків. Шостий тип – партії, які створені для задоволення інтересів певного клану. Сьомий тип – партії, які гуртують прихильників лідера, котрий завоював вплив антирежимною діяльністю або прагне вийти на першорядні ролі в нинішній ситуації міжпартійної боротьби". У цьому контексті замість коментарів варто було б навести цитату з Х. Л. Борхеса, запозичену зі статті "Тупість енциклопедична" Малої Української Енциклопедії Актуальної Літератури: "Приблизні та невдалі визначення нагадують класифікацію, яку доктор Франц Кун відносить до однієї китайської енциклопедії під назвою "Небесна імперія благодійних знань". На її древніх сторінках вказано, що тварини поділяються на: а) тих, що належать Імператору, б) набальзамованих, в) свійських, г) сисунців, г) сирен, д) казкових, е) окремих псів, є) наявних у цій класифікації, ж) тих, що бігають як навіжені з) незчисленних, й) намальованих найтоншим пензлем з верблюжого смуху, і) інших, ї) тих, що розбили вазу для квітів, й) подібних здалеку на муху". – ред.
* * * * * *
Поступ, 30.09.1999
БАЗІВ НЕ СТАВ КАНДИДАТОМ НАУК
Учора заступник голови обласної державної адміністрації з політико-правових питань Василь Базів мав захищати свою дисертаційну роботу на здобуття ступеня кандидата політологічних наук. Про перипетії підготовки захисту та зміст самої роботи ми писали у попередніх числах "Поступу". На жаль (а може, на щастя), вчора українська наука не отримала чергового науковця. Спеціалізована Вчена рада, котра зібралася заслухати новітні наукові розробки в галузі політології, була розчарована. Дисертант перед їхні очі не з'явився, натомість надіслав заяву про перенесення захисту. Причиною стало порушення Василем Базівим вимог, передбачених ВАКом. Присутні цілком зрозуміли прохання недосвідченого науковця, адже правила дійсно дуже складні: треба було занести екземпляр дисертаційної роботи в наукову бібліотеку університету та вручити автореферат дисертації членам Вченої ради. Причому, як наголосив кореспондентові "Поступу" вчений секретар ради д-р Валерій Денисенко, всі порушення дисертант повинен усунути сам, у компетенцію вченої ради це не входить. Очевидно, здобувач збирається оперативно вирішити всі проблеми, бо чергова спроба захисту відбудеться 10 листопада – якраз перед евентуальним другим туром президентських виборів. "Поступ", який пильно спостерігає за стрімкою науковою кар'єрою орденоносця, використає час до цієї спроби, щоб ознайомити широку громадськість, передусім наукову, з творчістю Базіва. Тим більше, що дисертаційна робота стала доступною в університетській бібліотеці на Драгоманова, 5. Сподіваємося, відгуки авторитетних політологів, істориків, філософів зроблять захист дисертації справжньою подією.
* * * * * *
Поступ, 6.11.1999
ОГОЛОШЕННЯ. У середу, 10 листопада, о 15.00 відбудеться публічний захист дисертації Василя Базіва "Партії у політичній системі перехідного періоду: Українська практика і світовий досвід" на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук (науковий керівник – проф. Олег Гринів). Для бажаючих взяти участь в обговоренні (що передбачається публічним характером захисту) повідомляємо, що захист планується за адресою: вул. Університетська, 1, ауд. 301.
* * * * * *
Поступ, 11.11.1999
БАЗІВ – МАЙЖЕ ПОЛІТОЛОГ. Оце "майже" із заголовку належить процедури затвердження ВАКом результатів учорашнього захисту кандидатської дисертації Василя Базіва на здобуття вченого ступеню кандидата політологічних наук. Сам захист у стінах тепер уже національного університету пройшов без проблем: двадцять вчених мужів зі стажем із двадцяти присутніх членів спеціалізованої вченої ради визнали заступника голови облдержадміністрації гідним високого звання українського вченого. Сам здобувач із властивою його скромністю натякнув, що не зупиниться на досягнутому. "Треба чекати докторської," – зробили висновок навіть не найбільш інтелектуальні з присутніх.
* * * * * *
БАЗІВ – МАЙЖЕ КАНДИДАТ
Виглядає, що поступівська критика пішла здобувачеві на користь – початок дисертаційної доповіді справив вельми приємне враження (яке, щоправда, дещо затерлося, коли пішло обов'язкове цитування автореферату, який – за ВАКівськими вимогами – вже не можна було відкорегувати). Базів зі знанням справи різав правду-матку про клановість теперішньої влади, продажність партій та пріоритет групових інтересів: як зазначив доповідач, компетентність у цих питаннях випливає з його посади. Далі – навіть більше, дисертаційна робота почала виглядати просто симпатично на фоні дрімучо-совдепівських зауважень київських провідної та рецензуючих організацій (не забуваймо, що найпершими українськими політологами зі ступенями автоматично стали "вчені" з наукового комунізму). Дисертантові серйозним тоном вказувалося на те, що забагато цитується закордонних (читай – буржуазних) вчених, що в роботі не проаналізовано практику багатопартійності в країнах світового соціалістичного табору еtс.
Якби оцінювався виступ, а не сама дисертаційна робота, питань у присутніх, мабуть, не виникало б. Хоча якщо заспокоїти себе, що українська політологія тотожна публіцистиці, – то Василь Базів дійсно заслуговує на звання кандидата у цій дисципліні. Тепер "Поступу" залишається довести цю тотожність західним науковим центрам, куди за грантами так люблять звертатися шановні вчені мужі.
А для ілюстрації наукового рівня дисертації наведемо для втаємничених цитату з неї (стор. 116): "У Німеччині для підрахунку голосів застосовується формула Німайєра, яка гласить: кількість місць, отриманих партією, дорівнює сумі загальної кількості парламентських партійних мандатів на відношення кількості голосів за дану партію до кількості голосів за усі партії". Що це означає, здобувач не спромігся на захисті з ходу пояснити. Може, читачі допоможуть?
Остап РЕСТ
28.04.2021