Моя хата скраю

Ви точно чули приказку: «Моя хата скраю, нічого не знаю». Можливо, ви також чули, що оригінальний вислів йде від часів козацтва й лунає так: «Моя хата скраю, першим ворога зустрічаю».

Зміна приказки сталася в процесі написання Московією своєї нової історії та адаптації реальності. Такі приказки — частина національного коду народу, віддзеркалення ментальності. І наша велика біда в тому, що їм таки вдалося не просто змінити слова, а і вживити свої ординські гени в код підкорених народів і в такий спосіб суттєво пошкодити його.

Як ми спілкуємося?

Дзвонить мені один мій родич. Він полюбляє цитувати, як він каже, Черчілля, хоча насправді цей чудовий вислів належить письменниці Евелін Холл: «Я не згоден із жодним вашим словом, але я готовий померти за ваше право це говорити». І я думаю: «Яка чудова фраза»! Але одразу ж після неї на мене ллється інформаційний потік, народжений вустами якогось Соловйова чи Кисельова, що транслюється цим моїм родичем: про те, що нема давно демократії, що не може її бути в Україні, що при владі фашисти, які вбивають російськомовних, громадянська війна триває вже сім років і взагалі он у Швейцарії чотири мови… Ну й так далі. І я не знаю, що робити з цими зомбі. Я розумію лише, що точно не готовий померти за те, щоби громадянин України говорив таке.

Водночас на теренах соцмереж ми створюємо зручну та теплу для себе інформаційну бульбашку. Ми видаляємо та легко блокуємо неугодних та інакодумців. Бо навіщо марнувати на них час і нерви? Однаково нічого не доведеш у цих інтернетах… Так чи інакше, тут усі завжди залишаються при своїй думці після будь-якого срачу.

Гортаючи стрічку, мені дуже затишно. Дизайнери та митці, письменники та інженери, лікарі та вчителі — усі тут свідомі, патріотичні й полюбляють ділитися історіями, що почули від таксистів. Інколи мені здається, що ті історії насправді чи не єдине вікно в реальність. Аж потім мені телефонує той самий родич, розповідає про «яку країну просрали!», і я такий: «А нє, атмєна, ця жахлива реальність із ватою та православієм головного мозку набагато ближча до мене, аніж мені хотілося б».

Інший кейс. Спілкувався з однією людиною, яка перебувала в Донецьку впродовж пари років. І вона мені каже: «Бачу там реклама в них висить із зображенням маленького хлопця й написом: «5 років мені — 5 років республіці». Сумно й боляче за це покоління, що вже народилося там і скоро піде до школи. Воно ніколи не знало України й не знало свободи». Ще трішки й ці маленькі хлопці стануть тими, хто своєю щоденною працею та рішеннями (чи, ймовірніше, за браком таких) буде «рухати» той регіон уперед, і, звісно, цей рух буде все далі й далі від України. Бо цим хлопцям, яким зараз по 5 років, розповідають лише про фашистів при владі в Україні, яка вторглася на їхню землю і вбивала героїв-батьків. І як із ними можна буде налагодити діалог? Про яку «реінтеграцію» Донбасу може йти мова?

Як ми хочемо жити?

Нещодавно мав можливість по робочім завданні ознайомитися з тим, як люди обирають собі житло в новобудовах у Києві. Більшість нових житлових комплексів — це такі фортеці, під охороною та спостереженням, з яких можна навіть не виходити, бо все є для життя: кафе, крамниці, садочки, школи. Якщо працювати з дому — можна насправді не покидати межі ЖК. Неприступні хати скраю, де ти завжди захищений від челяді.

Ще під час перших поїздок до Європи я був здивований відсутністю високих та непроглядних парканів навколо приватних будинків. У деяких європейських країнах, зокрема в Німеччині, навіть не заведено вішати фіранки на вікна. Навіщо щось ховати? Ба більше, так навіть безпечніше — сусіди зможуть побачити, якщо раптом відбувається якась фігня. У нас сусіди ніц не побачать за кріпосними стінами, а якби й побачили, то сумніваюся, що дуже переймалися, бо їхні хати скраю.

До чого я це все? Не стільки пожалітися на зламаний культурний код. Справа в іншому. Останніми роками в мене на бекграунді обробляється кілька важливих питань: як можна налагодити діалог у суспільстві між людьми з полярних таборів? Як я можу допомогти в цьому процесі? Де, зрештою, знайти той рупор, у який можна говорити, щоби достукатися до інших, до тих, хто на тій стороні? І навіть якщо я знайду такий рупор, що саме мені кричати? Як бодай почати лагодити той наш культурний код?

Як знайти відповіді на ці питання? Чи шукаєте їх ви? І чи знаходите? Бо в мене складається враження — що далі, то більше ми віддаляємося одне від одного, то більше хочемо будувати наші хати скраю, нічого не знати, ні з ким зайвим не бачитися й не розмовляти.