Православна церква України засудила проведення так званого Львівського собору 8-10 березня 1946 року. Згідно з оцінкою автокефальної Церкви, з'їзд 75-річної давнини не був проявом волі, а натомість пригнічував свободу віросповідання.
Про це йдеться у заяві, оприлюдненій з оказії роковин псевдособору. Текст відозви підготувала синодальна комісія з міжхристиянських відносин ПЦУ. Опубліковано її з благословення Блаженнійшого митрополита Київського і всієї України Епіфанія.
ПЦУ підкреслює, що, згідно з даними архівних документів, "усі ключові питання були вирішені керівними особами державної та компартійної влади СРСР до проведення так званого собору, і сам він був лише способом оголошення цих рішень".
"У Православній церкві України вважають цей захід не проявом соборної церковної волі, а плодом пригнічення свободи віросповідання. Адже цілком зрозуміло, що зібрання лише окремої частини церковних діячів, заохочене і проведене світською владою з метою силою примусити всю Церкву до бажаних владі рішень, не можна вважати справжнім Собором", – зазначено у відозві.
ПЦУ звертає увагу на те, що теперішня її позиція послідовно відповідає тій оцінці, яку дав тому з'їздові II Собор єпископів УАПЦ на еміграції, що відбувся 14-17 березня 1946 року в Еслінгені (Німеччина): "Собор єпископів УАП Церкви, на внесок єпископа Мстислава (Скрипника), в своїй постанові засудив цю нехристиянську акцію насильницького навертання на православіє, “скеровану на осягнення політичних цілей, що мають на меті винародовлення українців”, та “висловив українцям греко-католикам своє братерське, щире й сердечне співчуття”.
ПЦУ звертає увагу на те, що в 20-30- х роках Українська автокефальна православна церква і сама зазнала більшовицьких терору і репресій й була майже повністю знищена. "Маючи власний історичний досвід перенесення гонінь від вороже налаштованої політичної влади, в тому числі із залученням до цих гонінь певних церковних діячів, ми добре розуміємо біль наших братів", – зазначили у Православній церкві.
На погляд ПЦУ, "трагічні події, які спіткали Українські церкви як у ХХ столітті, так і в попередні часи, гіркі сторінки взаємовідносин між православними і греко-католиками, мають однією з головних причин відсутність власної, незалежної Української держави".
"Нам усім, українським православним і греко-католикам, варто виявляти мудрість і стриманість, робити висновки з подій минулого, не піддаватися на провокації та намагання розпалювати між нами ворожнечу. Наше найперше спільне завдання саме зараз – разом допомогти українському народу захистити державну незалежність, відновити справедливий мир, сприяти суспільному порозумінню. У майбутньому перед нами також постає й інше складне завдання – привести до плідного результату діалог порозуміння. З обох сторін мають бути дані належні моральні оцінки суперечливим сторінкам відносин між двома Церквами – від подій кінця XVI століття і аж до подій кінця ХХ століття", – зазначено у заяві.
#дослівно
Заява з нагоди 75-ліття від часу проведення так званого Львівського собору 1946 року
Нині виповнюється 75 років від часу проведення так званого Львівського собору, на якому було проголошено «ліквідацію Української Греко-Католицької Церкви» в межах СРСР. Також тоді було заявлено про «возз’єднання УГКЦ з Російською Православною Церквою» – тією, до якої українські греко-католики раніше ніколи не належали.
І православна, і католицька традиції передбачають участь у соборах єпископату, а також кліриків і мирян, вільне вирішення на них питань. На березень 1946 р. єпископи УГКЦ, які після Другої світової війни опинились на підконтрольній СРСР території, були ув’язнені, духовенство і громади були піддані державному терору. Численні документи засвідчують, що всі ключові питання були вирішені керівними особами державної та компартійної влади СРСР до проведення так званого собору і сам він був лише способом оголошення цих рішень.
Беручи до уваги все це, ми засвідчуємо ту саму позицію, яка вже була оприлюднена з нагоди 70-ліття так званого Львівського собору через «Заяву з нагоди 70-ліття так званого Львівського собору», «Заяву групи відомих православних християн світу «Настав час щоби православні християни визнали жахливу правду про 10 березня 1946 р.»: у Православній Церкві України вважають цей захід не проявом соборної церковної волі, а плодом пригнічення свободи віросповідання. Адже цілком зрозуміло, що зібрання лише окремої частини церковних діячів, заохочене і проведене світською владою з метою силою примусити всю Церкву до бажаних владі рішень, не може вважатися справжнім Собором.
Ця позиція послідовно відповідає тій оцінці, яку так званому собору дав ще Другий Собор Єпископів УАПЦ на еміграції, що відбувся 14-17 березня 1946 р. в Еслінгені (біля Штутгарту, Німеччина). «Собор Єпископів УАП Церкви, на внесок єпископа Мстислава (Скрипника), в своїй постанові засудив цю нехристиянську акцію насильницького навертання на православіє, “скеровану на осягнення політичних цілей, що мають на меті винародовлення українців”, та “висловив українцям греко-католикам своє братерське, щире й сердечне співчуття”» (Проф. Іван Власовський, «Нарис історії Української Православної Церкви, том 4, розділ 5).
Підступно використавши ідеї єднання з Православ’ям, які у першій половині ХХ століття об’єктивно мали місце серед частини духовенства і мирян українських греко-католиків, сталінський режим у 1946 році з політичною метою організував псевдособор. Ця подія була використана як формальна підстава для злочинної заборони існування УГКЦ в межах Радянського Союзу, подальших репресій проти єпископату, духовенства і вірних цієї Церкви.
Православна Церква в Україні у радянський час також не раз зазнавала на собі подібні методи владного тиску. Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років внаслідок більшовицьких терору і репресій Українська Автокефальна Православна Церква (формації 1921 року) була майже повністю знищена. Через небезпеку від радянської влади більшість ієрархів та значна частина духовенства УАПЦ (формації 1942 року) були змушені емігрувати на Захід. Решта ж або були репресовані, або примушені увійти під владу Московського Патріархату. Гонінням та тискові влади піддавався і Український Екзархат РПЦ – так само, як і решта релігійних організацій, дозволених для легального існування в СРСР: Римсько-Католицька Церква, Грузинська Православна Церква, Вірменська Апостольська Церква, Об’єднання євангельських християн-баптистів, Лютеранська Церква, юдейські й мусульманські об’єднання та інші.
Тому в Православній Церкві України не лише поділяють скорботу українських греко-католиків через ті страждання і втрати, які їм довелося пережити внаслідок радянських репресій. Маючи власний історичний досвід перенесення гонінь від вороже налаштованої політичної влади, в тому числі із залученням до цих гонінь певних церковних діячів, ми добре розуміємо біль наших братів.
Ми переконані, що трагічні події, які спіткали Українські Церкви як у ХХ столітті, так і в попередні часи, гіркі сторінки взаємовідносин між православними і греко-католиками, мають однією з головних причин відсутність власної, незалежної Української держави.
Користуючись цим, віддалені столиці і престоли за рахунок українського народу і Української Церкви вирішували свої справи, боролися за розширення свого впливу. Внаслідок цього і в самому українському народі створювалися та підігрівалися конфлікти, розпалювалося братовбивче протистояння.
Бачимо, що такі спроби робляться і в наш час. Тому нам усім, українським православним і греко-католикам, варто виявляти мудрість і стриманість, робити висновки з подій минулого, не піддаватися на провокації та намагання розпалювати між нами ворожнечу. Наше найперше спільне завдання саме зараз – разом допомогти українському народу захистити державну незалежність, відновити справедливий мир, сприяти суспільному порозумінню. У майбутньому перед нами також постає й інше складне завдання – привести до плідного результату діалог порозуміння. З обох сторін мають бути дані належні моральні оцінки суперечливим сторінкам відносин між двома Церквами – від подій кінця XVI століття і аж до подій кінця ХХ століття.
На жаль, ці понад чотири століття історії наповнені гіркими подіями, вчинками, за які православні та греко-католики мають просити одне у одного прощення. Засуджуючи спробу насильницької ліквідації радянською владою УГКЦ, водночас маємо підкреслити той беззаперечний факт, що Православ’я в Галичині з’явилося не внаслідок подій 1946 р., а має своє коріння, початки та веде свою історію від часів Київської княжої держави. Тому не повинна мати виправдання логіка і сумна практика так званої ревіндикації, коли насиллям минулого виправдовується нове насилля, однією несправедливістю – інша несправедливість.
Ми не можемо і не повинні забувати важких сторінок свого спільного минулого, але ми не маємо права йти вперед з головою, оберненою лише назад. Тому сподіваємося, що формула примирення «Прощаємо і просимо про прощення!», яка у час після завершення Другої світової війни дала добрі плоди у відносинах між низкою європейських народів, буде корисною і для нас. Нехай у цій добрій справі допоможе нам всім Господь!
Підготовлено Синодальною Комісією з міжхристиянських відносин Православної Церкви України
Публікується з благословення Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія
14.03.2021