Люди та їхні давні хати

Анна Ільченко, Світлана Ославська

Для фотографині Анни Ільченко та репортажистки Світлани Ославської хата — це завжди більше, ніж просто житло. Це світ, який людина створює навколо себе і для себе. Минулого року вони започаткували Old Khata Project , аби зафіксувати й показати красу сільських хат. Анна та Світлана вже відзняли більше сотні хат й поговорили з їхніми господарями, а за цей рік планують побувати в усіх етнографічних районах України. Результатом проєкту стане фотокнига.

— Анно й Світлано, з чого починалися експедиції з Old Khata Project?

Світлана: У своїх журналістських та інших мандрах звертала увагу на старі хати. Я вела сторінку в інстаграм, але коли доєдналася Анна – наш підхід до фото став глибший та професійніший. І, власне, тоді народилася ідея фотокниги, і фактично сам проєкт з'явився і став саме таким, коли ми почали працювати разом.

Систематично працювати над проєктом вирішили навесні минулого року. Коли почався карантин, ми довго вагалися, чи не перенести роботу. Влітку ми виїхали в одну експедицію, записали два інтерв'ю і аж тоді усвідомили: це ж карантин, чи не наражаємо ми старших людей на небезпеку? Але я для себе зрозуміла, що своєю відсутністю у селах ми не можемо нікого захистити, а мобільність там так чи інакше є. Від усвідомлення цього зникло відчуття провини. Ми вирішили продовжувати і зараз їздимо в експедиції.

Коли думала про відгуки людей на наші пости, то зауважила, що Карпати та Волинське Полісся — регіони, котрі найбільше відгукуються. У мене складається враження, що поки їхні жителі усвідомлюють найбільше усвідомлюють цінність того, що ми збираємо.

— Яким має бути село, аби зацікавити? Як плануєте, куди їхати?

Анна: Десь побачив гарне фото, або знаєш, що десь зберігся оригінальний звичай. Бо цікавлять не тільки хати, а й загалом культура.

Світлана: Важать рекомендації, часто нас запрошують у села. Інший варіант — опиняємося десь проїздом і розуміємо, що туди треба повернутися. Не треба також забувати про спонтанні рішення. А буває й так: «О, а давай в Нуйно» «Нуйно?» «Нуйно. Гарна назва».

— А як ви визначаєте ті хати, котрі цікавлять?

Світлана: У хаті має бути людина.

Анна: Переважно це хати середини минулого століття, неймовірне щастя, коли трапляються старіші. Звісно, можна фотографувати всі старі хати, й так переважно тоді, коли втомлюєшся, але зазвичай налаштований знайти щось суперунікальне. Буває, дивишся на хату, і розумієш, що це вона. Може, обвішана кукурудзою, чи ліжники розстелені, — може бути будь-що, різні точки, за котрі чіпляється око, і не можеш просто пройти повз.

— Із опублікованих розмов на сторінці проєкту мені запали слова Івана Кімейчука з Верхньої Дземброні на Франківщині: «Я хотів будувати так, щоб як ні в кого». Здається, старі хати тим і притягують, що в кожного інша.

Анна: Ми часто запитуємо, хто будував хату, чи хто придумав, щоби вона була саме такою, і чуємо: «Та я придумав», ніби то щось цілком зрозуміле. Господарі здебільшого самі займалися будівництвом, плануванням, декоруванням і все це не тільки вплив моди, а й творчість цього майстра.

Світлана: Цього або цієї — тут складно сказати. Хоча жінки зазвичай позиціонують себе як виконавиць другорядних ролей у побудові хати, але часто вони знають багато нематеріальних речей. Якщо чоловік може розказати, як він закладав основу, як клав перші бруси, як робив дах, то жінка може згадати про обряди, котрі стосуються будівництва та входження в хату. А, з іншого боку, не завжди так. Михайло Дідишин із Космача (Івано-Франківщина — А.З.), унікальний персонаж, бо трошки фольклорист, багато розповідав про нематеріальні речі. Наприклад, що хату будували там, де корова лягла, а потім на тому місці клали сире яйце, накривали мисочкою, але якщо за певний час воно вкривалося вологою, значить, з землі йдуть погані випари, і хату там краще не будувати.

Говорити про будівництво складно, бо люди часто не можуть омовити роботу, котру вони вміють робити руками. І це дуже цікаво, бо, можливо, говорячи з нами, вони вперше мусять пояснити, як що робилося. Для них це зрозуміло, це не ті речі, про котрі не говорять, а ті, котрі роблять. Коли просимо про це розповісти — людина дивується, їй не завжди все завжди вдається все пояснити, і, можливо, нам не завжди вдається зрозуміти все, як слід.

Я помітила таку річ. Коли береш інтерв'ю, розмова не завжди вдається. Тому я подумала, можливо, не варто робити інтерв’ю, а просто спілкуватися та знайомитися. Тепер, заходячи до хати, приходжу не робити інтерв’ю, а познайомитися з господарем чи господинею. Це просто різні слова, але вони задають інакшу рамку поведінки. І коли приходжу знайомитися та спілкуватися, інакше слухаю, інакше поводжуся, інакше ставлю запитання, ніж тоді, коли б прийшла брати інтерв’ю.

— Світлано, ви сказали, що люди не завжди можуть пояснити, як будували хату. Можливо, є те, про що люди самі найчастіше хочуть розповісти?

— Люди завжди говорять те, що хочуть сказати. Наші запитання, наша поява, наше «Слава Ісу» чи «Добрий день» є поштовхом для них, щоби розказати свою історію. Говориш: «Ми про хати хочемо з вами поговорити», людина дивиться на тебе, каже: «Ага, про хати. Но, як я тяжко жила...»

Спочатку я хотіла отримати більше інформації про хати, а зараз я, може, змирилася чи прийняла те, що люди хочуть говорити про себе, а не про житло. Може, то пов’язано з тим, що, як сказав Михайло Дідишин, хата раніше була місцем, де просто ночували. Господар мав мати багато поля, господарку, а хата — просто для ночівлі. Але бачиш хати з різними різьбленими деталями, і не можеш повірити в то. Для мене ця суперечність поки не зовсім зрозуміла. Звісно, можна говорити, що різьблення виникли у доволі пізній час, можливо, цей декор взагалі суто радянська штука.

— Анно, а як люди ставляться до того, що їх фотографують?

Анна: На моє здивування, вони не сильно проти. Принаймні, завжди можна домовитися. Це питання кількох хвилин, аби пояснити, для чого це треба. Якщо щиро пояснюєш свою мету, людина відчуває цю щирість, каже: «Давай», виходить на сніг, стоїть і чекає, поки ти зробиш її портрет біля хати. Для старших людей це наче дрібниця, з іншого боку, їм це може бути приємно. Молоді іноді мають певні упередження, де потім може бути їхнє фото.

Фотографувати Михайла Дідишина із Космача було сентиментально для мене. Я слухала його розповідь про життя (а він теж фотограф), про те, які об’єктиви мав, які хотів би мати, як техніка його іноді підводила. Коли фотографувала його, подумала: «Я колись теж буду такою». Словом, цей проєкт і про хати, і про зустріч із тим, з чим зустрінешся колись.

— Що вам найважливіше дослідити?

Світлана: Я зараз можу тільки вигадати відповідь. Old Khata Project розпочався з простого інтересу до старих хат і в нього не було певної концепції. Від початку не було бажання щось довести та дослідити. Запитання, на котрі шукаємо відповідь, виникають у процесі.

Напевне, нам найголовніше дослідити людину. Це все про людей.

Анна: Так, це все про людей, бо навіть, коли фотографуєш хату, це все одно про людину.

— Ще одне нове для мене з вашої сторінки — «Кількість хрестиків над вхідними дверима — скільки років хаті. Їх прибивають щороку на Йордана. На другому фото хрестики означають, скільки років дружини господаря нема в живих». Це про карпатську практику. Розкажіть ще про кілька таких візуальних-смислових знахідок регіонального штибу.

Анна: На Поліссі хрести малюють крейдою, освяченою на Йордана, збереглися села, де хати криють очеретом.

Світлана: У Кремінній на Луганщині ручки хвірток кріплять на металеві основи, виготовлені у формі серця. Можливо, ця деталь колись була просто модною.

А ще у нас була версія про віконниці...

— Так, вона мені особливо близька — «віконні рами в багатоповерхівках були того кольору, як і віконниці в сільській хаті, де виросли власники цих квартир. В нашій квартирі вікна були сині».

Світлана: Вона стосувалася Донбасу та Слобожанщини. Мені ця теорія дуже сподобалася, хоча її розкритикували у краєзнавчій луганській групі. Я думала, що сільські мешканці, котрі у 60-70 роках переїздили до міста, приносили частину звичного побуту. Пам’ятаю з дитинства у Сєвєродонецьку ці сині, жовті, червоні, зелені рами. Наші вікна були сині, а в селі, звідки батько походить, теж були сині вікна. Тому, можливо, якийсь зв’язок є. Принаймні, в деяких випадках так могло бути, хоча б із тої причини, що в селі могла залишитися фарба, котру використали у місті. Але ця історія ширша — вона про те, як народжується традиція.

— Які особливості інтер’єрів вам траплялись?

Анна: На жаль, у селах не часто побачиш багато таких цікавих інтер’єрів, як у Сваловичах (Волинська область — А.З.), така українська Мексика, де все завішане образами, рушниками, фотографіями, вишивкою зі звертаннями до Бога.

Світлана: Але це не українська Мексика. Це наше, котре нагадує Мексику, цілком наше.

Люди часом пишуть в коментарях, що то китайські інтер’єри, але це наше — вишивочка поєднується з пластиковими квітами та пластиковими іконками. Цей синкретизм існує постійно, він хаотичний та різнорідний та гарний.

— Читала один такий коментар про неукраїнський дух, і під ним хтось із вас запитував, що власне є українським духом. А що для вас український дух?

Анна: Найбільший сміх цього проєкту, що у Світлани алергія на старі хати, тому інколи вона чхає (сміються — А. З.). Який ще дух? (звертається до Світлани — А. З.)

Світлана: Крім духу плісняви та старого дерева, які я не переношу, нема ніякого особливого духу. Я не хотіла би говорити про якийсь (переходить на пафосну інтонацію — А. З.) особливий дух, унікальність та одвічну красу української хати так само як про одвічну та райську блаженність українського села, бо воно ніколи не було таким.