Я люблю до речі й не до речі цитувати Еклезіаста, де сказано, що «з великої мудрості постає й велика скорбота, і той, хто множить знання, примножує гризоти». Але того п’ятничного вечора, який уже і в нас називають «чорною п’ятницею», я чомусь забув про це правило і відправив у кошик замовлень тест ДНК.
Було безліч способів розумніше витратити ці п’ятдесят баксів, навіть просто пропити їх було би краще, але вроджена допитливість усе-таки взяла гору. Хоча, чесно кажучи, тест ДНК не був мені потрібен, адже я давно сам визначив своє коріння й походження.
Не було сумнівів, що в моїй крові намішано безліч домішок, і українська австро-угорськість (чи, в моєму випадку, українська угорсько-австрійськість) мала компонуватися з балканським реґіоном (бо характер такий) і азійсько-тюркським ареалом (бо за розріз очей мене ще в школі тролили). Ясна річ, десь у темряві століть мали в мій родовід уплестися німці, євреї і роми, бо інакше в нашій частині світу бути не могло. Словом, я давно все знав, і тест мені був потрібен тільки на підтвердження власної гіпотези.
І ось минулого тижня прийшли результати. Глянувши на них, я спочатку подумав, що мої біоматеріали сплутали з чужими. Друга думка була агресивніша – поверніть мені мої гроші! Бо моя ДНК виявилася нудною, як ювілейні вечори членів Спілки письменників. За таке просто гріх платити.
Отож, результати такі: в моїй крові 59% західних слов’ян, 25% балтів і 16% східних слов’ян. На цьому все – кінець. Ані грама тої дезоксирибонуклеїнової кислоти з Балканів, Близького Сходу, Азії чи бодай із банальної Західної Європи. Чистісінький центральноєвропеєць, не збагачений жодним екзотичним нальотом.
Це дивно, бо як же ці безкінечні розмови про те, що через Карпати й Закарпаття пройшли білі хорвати, де їхні сліди? Але, крім закарпатської, у мене є ще й черкаська гілка роду, що походить із села Ташлик під Смілою. Уже сама назва цього села сигналізує, що в кров мені мали затесатися якісь ординці, черкеси й тюрки. Агов, де ви?
Натомість абсолютно незрозуміло, звідки взялося аж 25% балтійської крові. О’кей, це приємно лестить марнославству, що балтійського в мені більше, ніж східнослов’янського, але якими несповіданими шляхами все це прийшло? Ніхто в сім’ї не знає про жодних балтійських родичів, а результати мені показують навіть цілком конкретну 2-4-юрідну кузенку Данґуоле Юскаїте, яка походить з Литви, але зараз живе в Австралії.
З тими конкретними людьми, що мають спільні зі мною відрізки ДНК, а їхній сайт показує аж 1487, взагалі дивина, бо більшість із них живе в Америці (там здавати тести ДНК почали давно й масово). Відповідно, три найчастіші прізвища, які трапляються з фрагментами моєї ДНК, це Taylor, Smith і Moor. Гаразд, зрозуміло, що це з тих кравців і ковалів, які 150 років тому емігрували з наших теренів по гамерицький хліб, а там їх позаписували як тейлорів і смітів. Шкода лише, що жоден із них не залишив мені щедрого спадку.
Справді, знання породжують печаль, тож деяких речей краще б не знати. Бодай для того, щоб не входити в конфлікт із самим собою. Або тим, ким ти себе вважаєш і відчуваєш. І хай людиною ми є за ДНК, але усвідомленою особистістю таки стаємо з власного вибору, тому австрієць (із цілим космосом змішаних генів) Вільгельм фон Габсбурґ міг стати Василем Вишиваним, а обрусілий німець Шнайдер – Юрієм Шерехом-Шевельовим.
То чому і я не можу собі й далі бути українським балканцем з єврейсько-ромсько-тюркським генетичним бекґраундом? Адже саме таким я себе знаю і відчуваю, а ці знання значно стопроцентніші за якісь там американські тести.
…Ех, а ті п’ятдесят баксів краще було пропити. Зрештою, саме так український цигано-балканець і зробив би. А от центральноєвропейський балтієць – ні. Хм…
