Культура скасування – шлях до мракобісся

Стефано Браґіролі

Наприкінці грудня хвалилася у соцмережах вчителька старших класів однієї зі шкіл Массачусетсу: «Я дуже горда, що цього року ми вилучили з навчальної програми “Одіссею”». На її думку, сліпий давньогрецький майстер оповіді Гомер винен у «потуранні та поширенні сексизму, расизму, ейблізму та західноцентризму». Вона вирішила, що скасування класики виглядає найефективнішим засобом для впевненості, що сучасне молоде покоління – на її, знову ж, думку – не буде отруюватися повністю вигаданими та міфічними «гріхами» Одіссея, Менелая чи Пріама.

Не входячи в суд над Гомером (що мав би розглянути його наміри, мораль та навіть сам факт його існування), під час якого можна би було відкрито обговорити багато свідчень на його виправдання – у тім числі наявність в «Одіссеї» сильних та хоробрих жінок, людяність переможених ворогів і цілковита відсутність у свідомості Одіссея (яко міфічної фігури Бронзової доби) понять «вестернізму» чи «західного імперіалізму», – очевидно, що автор «Іліади» та «Одіссеї» є лиш одним із багатьох ікон культури, яких цей іконоборчий суд садить на лаву підсудних, відому як культура скасування (cancel culture).

Цей рух репрезентує сучасну форму остракізму, що агресивно вимагає повністю бойкотувати людей та твори – незалежно від літературної, художньої чи історичної цінності, – діяльність яких чи представлені ними ідеї були, як на сучасні смаки, контраверсійними. Хоча наміри адептів нового культу культури скасування, спрямовані на створення більш коректного та інклюзивного культурного середовища, можуть бути певною мірою виправдані благородними інтенціями, їхній екстремізм та радикальне і некритичне застосування сучасних моральних підходів до людей і творів важливої культурної спадщини є надзвичайно проблематичним.

Поруч із Гомером й інші літературні чи мистецькі важковаговики – від Шекспіра до Сервантеса – зазнають регулярних атак з боку радикальних моралізаторів, сучасних інквізиторів, які цілком ігнорують поняття часу та контексту і не в стані зрозуміти різницю між архімитцем (artifex) та артефактом (artifact).

Основне припущення нинішніх моральних інквізиторів полягає в тому, що застосувати й абсолютизувати сучасні моральні мірки на весь час і простір не тільки можливо, а й украй необхідно. Відповідно, всі ті і все те, що не вписується в рамки їхніх все жорсткіших сучасних принципів щодо смаків і моралі, має бути засуджене на звалище історії без права на апеляцію.

Концепція викидання певних людей та їхніх творів у забуття є важливою для того, щоби зрозуміти руйнівну корозійність руху культури скасування. За їхньою логікою, нам не слід обговорювати, протистояти, критикувати чи контекстуалізувати ні Гомера, Шекспіра, Бетховена, Сервантеса та незліченну когорту інших велетнів західної культури, ані їхній незамінний внесок у розвиток цивілізації. Натомість їх усіх треба негайно скасувати і засудити до превентивного damnatio memoriae – прокляття пам’яті.

Така збочена мракобісна логіка вже була добре відома з часів Радянського Союзу, коли знаковий роман «Доктор Живаго» Бориса Пастернака державна преса визнала «підривним та антирадянським». Пізніше з’явилася жартівлива російська приказка: «Пастернака не читал, но осуждаю!»

Така постава висвітлює небезпечні межі руху культури скасування та її вимогу «безпечного простору», які є центральними для її іконоборчих прагнень і мстивих комплексів.

Цей рух не здатен входити в діалог і глянути на наше непросте і проблематичне неоднозначне минуле через релятивізацію моральної лінзи, яка за визначенням є продуктом певного часу та простору. Хоча любов і ненависть, дружба і ворожнеча, віра і переконання є універсальним станом духу, що об'єднує нас з нашими найдальшими предками, те, як вони виражались і проявлялись, дуже різниться впродовж століть – до такої міри, що є часто незрозумілими і морально неприпустимими для нас. Можна поставити прихильникам культури скасування добре питання: наскільки прийнятними для наступних поколінь будуть наші погляди та уявлення про певних історичних чи літературних героїв?

Нездатність адептів культури скасування зрозуміти Гомера чи Шекспіра – чиї сторінки промовляють до людей різних поколінь у дуже різний спосіб і чиї твори є неоднозначними і багатошаровими – як людей свого часу є так само небезпечною та непростимою, як і численні доренесансні чи допросвітницькі забобони, що тримали значну частину людства в Темних віках після падіння Римської імперії.

Практичним наслідком цього іконоборчого ставлення є нав'язування колективних «безпечних просторів» (межі яких визначаються моральним компасом певного культурного племені) сучасним складним, різноманітним та мультикультурним суспільствам, чию універсальну та безкомпромісну придатність допускають лише члени цього самого племені.

Останнім часом ми також стаємо свідками постійної боротьби і конфліктності у рамках самої культури скасування: свого роду конфлікт благочестя між племенами культурно-революційних зелотів, кожне з яких звинувачує інше в недостатній чистоті у нескінченних пошуках найчистішого з чистого. Перверзійним наслідком такої боротьби стало зростаюче культурне відчуження і трайбалізація західних суспільств, які замість того, щоб дбати про розвиток, парадоксальним чином торують шлях реакціонерам та демагогам-популістам.

Коли я читав новини про скасування «Одіссеї» в одній зі шкіл Массачусетсу, то згадав епізод із залученням одного з Гомерових побратимів у шедевральному романі Умберто Еко «Ім'я троянди».

У кульмінаційний момент трилера, який відбувається в середньовічній Італії, головний герой роману монах-дослідник Вільгельм Баскервільський виявляє, що ланцюжок загадкових убивств в італійському монастирі пов'язаний з небезпечним томом, а саме другою книгою Арістотелевої «Поетики» – про комедію, причім єдина збережена копія захована в бібліотеці монастиря, а її сторінки отруєні, щоб покарати грішних читачів.

Запитаний про його мотиви вбивця – сліпий монах Хорхе з Бурґоса – пояснює свою іконоборчу фурію такими словами: «Сміх убиває страх, а без страху не може бути віри, бо крім страху диявола більше немає потреби в Бозі».

Він наполягає на остаточному знищенні книги Арістотеля про комедію, кажучи: «Сміх залишатиметься відпочинком для простолюдина. Але що станеться, коли через цю книгу вчені люди визнають допустимим сміятися з усього? Чи можемо ми сміятися з Бога? Світ повернеться до хаосу! Тому я запечатую те, про що не можна було говорити».

За фундаменталістською логікою брата Хорхе, знищення книги виправдане, бо служить захисту соціального та релігійного ладу – отже, і спасінню його сучасників та майбутнього покоління.

В екранізації роману 1986 року одна з останніх сцен зображує зачату братом Хорхе оргію вогню, яка знищує бібліотеку монастиря та величезну колекцію книг, а Вільгельм Баскервільський, якого зіграв Шон Коннері, марно пробує загасити пожежу та врятувати хоч кілька книг. Фурія вогню та намагання Вільяма втілюють, здається, нашу непозбувну двоїстість і людську суперечливість, що тривають століттями: ми розриваємось між збереженням та знищенням, прийняттям та відторгненням, а також безконечно боремось між антиінтелектуальним і антидемократичним мракобіссям та освіченим ренесансом.

Поза белетристикою Еко, те, що друга книга «Поетики про комедію» Арістотеля – разом із незліченною кількістю класики латинських та грецьких авторів – не пережила забуття середньовіччя і втрачена назавжди, є доконаним фактом.

Хоча монастирі середньовічної Європи були неймовірним вмістилищем для збереження і трансляції культури, проте вони ж служили і як ефективні культурні фільтри, які визначали, що зі спадку минулих епох вважається прийнятним для тогочасної обскурантської церковної моралі, а що ні. Перші копіювали, примножували і поширювали. Інші були засуджені на забуття, анульовані і втрачені назавше. Через абсолютистський моральний циркуль середньовічних інквізиторів, що ігнорував важливість часу і простору, ми і тепер ще розплачуємося за цю культурну tabula rasa, виправдану во ім’я фундаменталістських переконань – все те, що нині виглядає ірраціональним та незбагненним.

Ще не пізно спитати себе: чи приречені наші суспільства повторювати ті самі помилки брата Хорхе, чи натомість вони сприймуть дух епохи Просвітництва і керуватимуться порадами Вольтера: «Сумнів – це незручний стан, але певність є станом просто безглуздим».

Автор: Стефано Браґіролі, ад'юнкт-професор кафедри Європейських студій і керівник магістерських програм Інституту політичних досліджень імені Йогана Шютте в Університеті Тарту