Ближчала опівнічна година, і хльосткий крижаний дощ раптово перемінився на снігові клапті. «До ранку буде біло», – сказав би вголос одинокий перехожий. Святвечір добігав кінця, гасли вікна, зачинялись віконниці, вмиротворені мешканці показних кам’яниць середмістя, гідно повечерявши, вкладалися спати, покректуючи від задоволення під непроникними для зимна перинами.
Втім, на перетині Псячого ринку і Сакраменток – місце і час були умовлені – зійшлися, щулячись від негоди, три непевні постаті. Досвідчений міський спостережник легко розпізнав би в них відомих у тій околиці люмпенів – «арійця», «мулата» й «монгола». Вони так часто сходились утрьох, що в місті зародилася традиція називання їх спільною абревіатурою КБМ. При цьому згадати, хто з них К., хто Б., а хто М., потрафив би далеко не кожен.
Перший – почну з нього – звичайний собі вайлуватий чолов’яга, наділений рудуватою, а подекуди й зовсім сивою бородою та вицвілими, колись блакитними, очима, міг би зійти за здеґрадованого хрестоносця чи леґіонера, яким, цілком можливо, колись і був.
Другий виглядав на дещо молодшого. Його африканський предок прийшов до міста корабельним юнгою в ті часи, коли Полтва ще була судноплавна, і на свою біду схотів задля цікавості прошмигнути на берег та прогулятися славними Валами, за що був пійманий і втрапив у рабство до одного з тодішніх патриціїв.
Третій, віку радше неокресленого, виводився з Татарської колонії, старанно захованої від чужого ока у вічнозелених чагарниках на південному схилі Вищого Замку.
У місті, відданому ідеалам ренесансового й пізнішого гуманізму, панував особливий звичай, згідно з яким багатші мешканці середміських кам’яниць (т. зв. Кварталу Гостинності) напередодні Різдва пригощали локальних жебраків празниковою вечерею. Бідолах, що називається, розбирали поодинці. Кожен дізнавався «свою» адресу заздалегідь і на домовлену годину зголошувався при чорному вході. Далі його припроваджували на кухню, де він міг усмак повечеряти разом зі слугами, але (з міркувань гігієни) за окремим «столиком благодійності», ненастанно прославляючи Різдво Сина Божого Ісуса Христа.
Тож наші К., Б. і М., на кілька годин розлучені цим милим побутовим ритуалом, тепер зійшлися знову, все ще розпашілі від кухонного тепла й рідкісної ситості, на всі заставки вихваляючи спожиті щойно пісні борщі та пироги з п’яною вишнею. Але – ніби добрим їхнім пригощальникам здалося замало тієї своєї щедрості – радощі тим не вичерпувалися. Кожному з них на прощання ще й дещо спакували додому! Комусь – великий шмат солодкого пляцка з родзинками, комусь – торбу поморщених зимових яблук, а комусь і великий слоїк узвару.
І тепер КБМ, спотикаючись і петляючи під білими клаптями та човгаючи дірявими підошвами по слизькуватій бруківці, рушили з умовленого місця зустрічі до відомої тільки їм схованки – якоїсь чи то нори, чи навіть печери на Гицлівці, де так радісно буде продовжити бенкет, розпаливши багаття й виклавши свої гостинці на спільний стіл, а також доповнивши дароване принесення дещицею доброго алкоголю. На такі випадки в їхній схованці завжди чекала фляшка вишуканого денатурату від славного пана аптекаря Курцвайля. (Останній – про це містяни ще дізнаються – очолював таємну підґільдію фармацевтів-отруювачів і кожен потенційно смертоносний рецепт випробовував на людях, яких не шкода. Оскільки ж ніхто з КБМ дотепер не спромігся віддати духа від його почастунків, пан Курцвайль мусив і далі експериментувати зі складниками та вдосконалювати матеріал, час від часу підкидаючи нашій трійці чергову флящину.)
Пробираючись поночі на Гицлівку, КБМ не припиняли обмінюватися захопленими враженнями від вечері, а вдячні слова тісто, пампух і вушка ніяк не сходили з їхніх вуст. І все це – у тремкому передчутті ще більшого нічного свята з алкоголем та ласощами. Згадка про останні, певно, й навела на нову ідею – покликати Маньку й таким робом прикрасити суто чоловіче товариство бодай однією дамою. При цьому вони почали звірятися, хто з них і коли побув із Манькою востаннє. Вийшло на те, що давно вже ніхто не був.
Щоб дістатися до Маньчиної оселі, слід було зробити добрячий гак: дівчина стаціонувала за Внутрішньою Рогачкою. Там, перед пустирем Санта-Барбара, хаотично громадилися т. зв. Голодні Двори з усілякими курниками й повітками. Манька, що її частіше звали не Марисею, а Мануелою, замешкала в напіврозваленому колишньому хлівці, де її й навідували клієнти.
Знайти те місце виявилося не так і просто – особливо, якщо в головах на повну розшумілася п’яна вишня. Однак, попри блукання й суперечки, КБМ урешті натрапили на нього – передусім завдяки рідкісному в тій околиці газовому ліхтарю акурат навпроти Маньчиної халабуди. Звідки він там узагалі взявся і чому світив таким дивним світлом, ніби вказуючи на абсолютну важливість Події?
Зрештою, й сама оселя так само дивно світилася зісередини. Завжди зимна і темна, тої ночі вона могла нагадувати один із тих невпізнаних об’єктів у формі глибокої тарілки, що час від часу прилітають із Космосу. КБМ трохи покахикали знадвору, тупцяючи і пританцьовуючи коло перехняблених дверей, несміливо постукали – і таки зайшли. За голим передсінком, де вони чемно поскладали при стіні свої гостинці, їм трапилися ще одні двері, а там і Маньчин, висловлюючись пишно, покій.
І перший, кого вони в ньому побачили, була не господиня дому, а пан Бебех, знаний на пів міста як Доктор Біда підстаркуватий добродій у давно не модному пенсне й не праному одязі. Пан Бебех лікував безкоштовно й ніколи-нікому не відмовляв у лікарській допомозі. Через те й сам жив на тій самій межі з нуждою – клепав біду, як тоді казалося.
Невже з Манькою щось погане, захвилювалися були КБМ. Невже вона таки підхопила, приміром, оту іспанську грипу, яка аж так розгулялася по всіх усюдах минулої осені?
Але світляний потік, що струменів від Маньчиного ложа, її водночас виснажене і щасливе обличчя, а також увесь переможний вид пана Бебеха з маленькою істотою на руках – ні, не тваринкою, не жабою, не мишею чи саламандрою, а таки малесеньким хлопчиком, і головне – його, того хлопчика, новоприведений на світ голос, плач, привітальний крик і схлип, – усе промовляло ясніше ясного в тій навколишній великій ясності.
─ Дитя, ─ пролепетів подивований Кацпер, часом званий Кашпіром.
─ Світло, ─ підтримав його Бальтазар, хоча в нього вийшло по-місцевому: шьвітво.
─ Чудо, ─ прицмокнув Мельхіор, і це пролунало трохи по-дитячому – як цюдо.
Замилувані красою Події, КБМ уже збиралися вклонитися новонародженому з породіллею та й піти собі статечно куди йшли, як зненацька трапилося що трапилося. Зовнішні двері злетіли з петель від брутальних ударів – і до хлівця разом із пронизливим сюрчанням службового свистка вдерся власною персоною поліційний куратор дільниці, жандармерії капрал пан Харахоняк, жахливо прикрий тип, який полюбляв запроторювати на ніч у каталажку перших-ліпших невинних. Навіть о цій безлюдній годині він ревно патрулював Голодні Двори, бо яка ж сатисфакція – замкнути випадкову жертву не звичайної, а ще й різдвяної ночі! Пан Харахоняк не мав сім’ї й був безмежно злий: його ніхто не любив через нестерпний – навіть як на ті часи – запах із рота. Й от тепер ця потвора навісніла в Маньчиній халабуді, засліплена світлом і доведена до шалу – густо навсібіч лаючись і наповнюючи й без того затхлий передсінок жовтим своїм гнилим подихом.
Наші друзі, однак, доволі швидко втямили, що поки пан жандармерії капрал не до кінця володіє ситуацією й силкується звикнути до світла, підсліпувато моргаючи та безладно розмахуючи надовкіл п’ястуками, варто скористатися з нагоди і зникнути, здиміти, зробити ноги, щезнути. Втискаючись у стіни й ухиляючись від випадкових капралових попадань, КБМ проштовхалися надвір і щодуху дременули в бік пустиря, залишаючи на свіжому сніговому настилі брудні впадини слідів. Дорогою вони тут і там натикалися на ангелів. Ті квапились їм назустріч, не інакше як усі до Маньчиного хлівця, а минаючись із ними, подзвонювали дзвіночками й радісно звістували: «Чудо, чудо!».
Що покинуті в передсінку гостинці на ранок стануть дарами (узвар – миррою, солодкий пляцок – ладаном, а зимові поморщені яблука – золотом), ніхто з КБМ ніколи вже не дізнається. Ранок застане їх на місці, в їхній схованці на Гицлівці – покрученими й застиглими навколо вигаслого багаття, з беззубими й від того немов блаженними усмішками на посинілих фізіях.
До дна спорожнена фляшка засвідчить, що цього разу панові Курцвайлю таки вдався його рецепт.
25.12.2020