Щось забагато останнім часом лихих новин.
Роман був єдиним у нашому товаристві не схильним до богемного способу життя і, відповідно, до пов’язаних із цим ризиків та побічних ефектів. Він спіткав цілком іншу халепу – потрапив до числа тих двох відсотків українців, що заразились коронавірусом. І, що найгірше, – потрапив до тих півтора відсотка, котрі, заразившись, померли. Випав йому, як сказали б статистики, один шанс із трьох тисяч.
Саме час зненавидіти статистику.
Роман Кісь був філософом. Не лише за родом занять, за способом мислення, а й за способом життя. Він був найосвіченішим, найерудованішим у нашій “тусовці” початку 1970-х, яка гуртувалась довкола Грицька Чубая і яку досі асоціюють із самвидавним альманахом “Скриня”.
Чубай був душею тої тусовки, її харизматичним лідером. Роман був її мозком, довідником, живою енциклопедією. Я досі вдячний йому за Виготського і за теорію Сепіра-Ворфа, яку він слушно виводив від Гумбольдта і Потебні. Але насамперед я вдячний йому за інтелектуальний драйв, за гносеологічну невгамовність холерика, що дивовижно поєднувалася з глибиною й розважливістю мудреця.
Він був єдиним, здається, у нашому середовищі, хто прилучився до християнства – у реформаторській версії. Наші духовні пошуки того часу обмежувались “подорожами на Схід” – до Гессе, до Кавабати, до дзен-буддизму. Західне християнство видавалося нам музейною архаїкою з застиглими ритуалами й закам’янілими догмами. Східне – було монополією московських попів, з-під ряс яких прозирали каґебістські погони. Роман знайшов власний шлях, і був він, як і все у його житті, інакшим.
Навесні 1972-го йому пощастило закінчити університет – якраз перед великою “чисткою” (формально – за “Скриню”, фактично – за “контакти з націоналістичними елементами міста Львова” та відмову давати потрібні свідчення). Восени з університету виключили Олега Лишегу, Василя Гайдучка та Віктора Морозова, з художнього інституту – Ореста Яворського, навесні 1973-го вигнали з політехніки і мене.
За три роки, працюючи у музеї, Роман написав дисертацію з етнографії, яку, однак, відмовився захищати, а точніше – перекладати російською, відповідно до чергової русифікаторської постанови. І не тільки відмовився, а й написав відкритий протест, за що автоматично підпадав під популярну у ті часи кримінальну статтю про “антирадянську агітацію і пропаганду” (щось на зразок сьогоднішньої путінської статті про “екстремізм”).
Тож поїхав Роман на Чукотку не так щоб “вивчати побут чукчів-оленярів”, як насамперед щоб уникнути неминучого загалом арешту. Бо ж “далі Сибіру на зашлють”, казала одна з тогочасних приказок, особливо популярна серед сибіряків.
Повернення наприкінці 70-х виявилося фатальним. Пропрацювавши недовго в Музеї народної архітектури і побуту на Кайзервальді, від невдовзі потрапив під “скорочення штатів”, а коли врешті знайшов собі іншу роботу – вантажника на винзаводі, став жертвою доволі цинічної ґебістської провокації – бійки з “громадянином” (у цивільному), якому Роман начебто намагався продати дві пляшки краденого вина (пляшки в нього справді були, але не крадені, а видані на заводі за понаднормову працю – типова практика розрахунку з робітниками за совєтських часів). За свідченням двох “дружинників” (теж у цивільному), Роман не просто “напав” на громадянина, а був при тому геть п’яним і матюкався. Ґебісти тоді, як і нині, діяли за відпрацьованими лекалами, не утруднюючи себе точністю деталей. Роман засадничо не пив і не матюкався. Мова була для нього річчю сакральною, елементом космічного ладу, якого б він ніколи не зважився порушувати. Це підтвердить, гадаю, кожен, хто знав Романа.
Той інцидент коштував йому двох років заслання на “хімію” (так називали тоді примусові роботи на шкідливих виробництвах). Можливо, та “хімія” й доклалася нині до ковідних ускладнень. Ґебісти тим часом зробили, скоріш за все, непогану кар’єру в “українському” (тіпа) СБУ, або ж зайнялися прибутковішими нафтою й газом чи яким-небудь депутатством. Роман був великодушним і ніколи про всю цю мерзоту не згадував. Щоб не паскудити мови і, відповідно, космосу.
Він став третім із нашої “Скрині”, хто слідом за Грицьком і Олегом до того космосу остаточно відійшов. Але залишається мова – громіздка і магічна мова його книжок,– якою ми все ще можемо комунікувати.
14.12.2020
14.12.2020