Задокументована рефлексія культури

Чому друкована літературно-мистецька періодика стає чи не єдиним джерелом історії і фактів?

Якщо ви не зробили пост у Facebook чи Instagram про якусь подію у своєму житті, то можна вважати, що нічого такого ніколи й не було. Це один із найважливіших постулатів існування сьогоднішнього, тісно закутаного в тенета всесвітньої павутини суспільства, адже все, що потрапляє в інтернет, назавжди залишається там. Величезні дата-центри компанії Google, розтягнуті на кілометри стрічки соціальних мереж, переписування в чатах і записи на Youtube — ваш електронний слід ретельно архівується, аналізується й розкладається по течках.

Але якщо відкинути теперішню диджитальну термінологію, то можна швидко прийти до висновку, що загалом ми маємо справу з потребами, які значно старіші за сам інтернет. Як раніше, так і тепер, людям, організаціям, країнам та цілим культурам потрібна «згадуваність», потрібні дискусії, потрібна здорова й бажано задокументована рефлексія. Саме свідчення часової тяглості — найпереконливіший доказ суб'єктності та існування як такого.

Ці потреби стосуються й української культури. Протягом своєї довгої та складної історії вона звикла до того, що їй постійно треба доводити свою повноцінність та навіть факт свого існування не лише сусіднім культурам, але й великій кількості тих, хто живе в межах теперішньої української держави. На жаль, наша країна, з дуже багатьох причин, так і не змогла якісно проартикулювати себе своїм потенційним носіям. Надто багато білих плям, надто багато непроговореного й невідомого, надто мало медійної присутності.

Діячі української культури XX століття не мали можливості залишати свій власний «цифровий слід», зате мали змогу публікувати твори, статті, репортажі й аналітичні рецензії на сторінках паперової літературно-мистецької періодики. Можна справедливо зауважити, що такі журнали не мали настільки масштабного охоплення та мультимедійних засобів, які нині має інтернет, але попри це, парадоксальним чином, полеміка на друкованих медійних платформах дуже часто виливалася за межі лише профільних середовищ, впливаючи на реальне життя в країні.

Журнали про літературу, кіно, живопис, архітектуру, театр гуртували довкола себе мистецькі кола, творили дискусії та ретельно фіксували поточний момент. Вони були повноцінними форумами, дискусійними майданчиками й одночасно дороговказами, що задавали вектори руху.

Це був своєрідний пік та «лебедина пісня» в історії друкованих ЗМІ, бо вже в наступному, ХХІ столітті така преса постане перед загрозою цілковитого зникнення (так, пригадайте, які періодичні друковані медіа ви виписуєте чи купуєте). Такі видання й досі залишаються унікальним джерелом знань про українську культуру додиджитальної епохи, своєрідними літописами мистецького процесу, до яких знову і знову звертаються культурологи, літературознавці та історики.

Натомість масова аудиторія про цю періодику або не знає, або просто не має до неї доступу. Наразі літературно-мистецькі часописи потребують систематичного висвітлення на якомога ширших медійних майданчиках, адже саме ці видання можуть стати інструментом подолання «білих плям» в історії мистецтва та одночасним “щепленням від культурної амнезії”.

На відміну від академічних спільнот Великої Британії та США, які традиційно вважаються першопрохідцями у царині оцифрування, диджиталізація періодики в Україні спорадично активізувався лише на початку 2000-х років. Сьогодні серед найпомітніших проєктів можна згадати електронні бібліотеки «Чтиво», «Діаспоріана», «Бібліотеку українського мистецтва», «Електронну бібліотеку «Культура України» та декілька інших.

На жаль, такі проєкти часто функціонують локалізовано, а їхні ініціатори не так і часто координуються між собою. Боротьба за збереження артефактів минулого триває з перемінним успіхом, багато онлайнколекцій досі залишаються не повними, а інтерфейси інтернет-сховищ далекі від таких, які можна було б назвати «дружніми до користувачів».

Але сканування журналів — це лише половина справи. Ще однією важливою складовою їхньої популяризації є доступна концептуалізація та введення цих видань у науково-популярний, а за можливістю й попкультурний дискурс. Видання про мистецтво мають бути впізнаваними, про них мають говорити не лише у колі дослідників та спеціалістів, а й у середовищах журналістів, дизайнерів, редакторів, видавців, письменників і митців усіх можливих категорій. Знання про історію нашої культури мають вирватися з тісних коридорів академізму й знайти шляхи виходу на масову аудиторію.

Проєкт «Екземпляри XX», який реалізується командою культурно-видавничого проєкту «Читомо» за підтримки Українського Культурного Фонду унікальний тим, що він від самого початку намагається поєднати ці два крила — зберегти періодику, надавши до неї зручний доступ, а також дослідити її й репрезентувати широкій аудиторії у науково-популярній формі.

Унікальність і цінність має не тільки інформація з журналів, а й самі журнали як явище. Наявність у вільному доступі як мінімум десяти номерів кожного з видань дозволяє простежити тенденції їхнього розвитку та розвитку літературно-мистецьких процесів, які ними висвітлюються. Крім того, періодичні журнали можна розглядати і як величезний архів фотографій та ілюстрацій, що значно розширює коло потенційних зацікавлених.

Звичайно ж, така реконструкція була б неможливою чи принаймні значно складнішою, якби не зусилля тих проєктів з оцифрування, що існували раніше. Частина піддослідної періодики вже була відсканована й викладена у вільний доступ на сайтах «Чтиво», «Електронна бібліотека: Культура України», «Діаспоріана» та ряду інших уже згадуваних, на які посилаються автори «Екземплярів XX». Ще частину журналів команда проєкту оцифровувала у співпраці з «Бібліотекою українського мистецтва».

Цей приклад показує, що дієва популяризація та збереження літературно-мистецької спадщини можливі тоді, коли культурні інституції творять синергію не лише на вертикальному, але й горизонтальному рівнях. Так, подібні проєкти стають значно ефективнішими, коли мають і фінансову підтримку з боку державних чи приватних установ, і можливість взаємодії з іншими дослідниками, іншими онлайновими сховищами й електронними бібліотеками. Усе це і є творенням своєрідної мережі, поля взаємопідсилення, у якому й можлива побудова якоїсь дійсно системної роботи у напрямку збереження періодичної спадщини.

Хочеться вірити, що «Екземпляри XX» та інші проєкти зі збереження української періодики, стануть потужною рушійною силою, яка забезпечить українській культурі ширше визнання й упізнаваність як всередині країни, так і за кордоном, допоможе українцям позбавитися національних комплексів, а також стимулюватиме культурні процеси. Велику й потужну європейську культуру, яка розбудовувалася протягом декількох століть, ми вже давно маємо. Тепер нам залишається тільки по-справжньому з нею познайомитися і вже ніколи не забувати.