(Із спогадів лікаря.)
"Казенними" дітьми називають люде в околицях Київа тих дітей-підкидьків, що їх зрікається рідна мати (батько здебільшого зрікся їх ще перед тим, як вони на світ народились), — зрікається й покидає їх десь на вулиці, крадькома, щоби ніхто того не побачив, бо закон карає матір за те, що вона покидає свою дитину на волю Божу.
Люде кленуть тих матерів, тяжко кленуть їх, невідомих, не міркуючи про те, що саме примусило ту нещасну перемогти хоч-би животинний інстинкт матері. Я ніколи не чув, щоби кляли батька. А чи справедливо це? Адже він більше винен, бо зовсім не спокутував за свій "гріх", коли це називати гріхом, не спокутував ні перед тою матір'ю, якій він иноді все життя занапастив і долю знівечив, ні-же перед тою незнаною, невідомою йому його-ж дитиною, якій він теж здебільшого занапастив життя з пуп'яночку.
Тих покинутих дітей — чи то на вулиці чи під чужими дверима або ворітьми, — здебільшого брала поліція, списувала протокола і передавала у притулок для підкидьків, земський притулок-ясли, що на Лук'янівці.
У притулку було біля сорока місць для тих дітей, а їх у рік пересічно бувало більше, як півтори тисячі. Певна річ, що держати їх усіх у притулку було неможливо; доводилося віддавати їх на-годівля за гроші або иноді, дуже рідко, охочим людям на всиновлення. Таких щасливих, що знаходили собі прийманих батьків, бувало не більше десятка в рік. Решта лишалася на опіці притулку, земства, тоб-то ставала "казенними" дітьми.
На годівля брали дітей з притулку околичні селяне, а найбільше таких було з Трипілля, Халеп'я, Тахтимирова, — верстов 20 нижче Київа по Дніпрі.
За цицькову дитину платило земство по три карбованці місячно; після 10 місяців, коли дитину відлучали і годували вже кашою, платилося вже по два карб., після двох літ платили по одному карбованцю, до семи літ; од семи до дванадцяти літ за дитину вже нічого не платили, бо вважалося, що вона вже може де-що робити (гуси пасти, цибулю полоти), а після дванадцяти літ уже ті, що держали дитину, повинні були платити за неї земству, коли не всиновляли, бо вже мали робітника в господарстві.
Отож велика сила бувала у притулку таких дванадцяти-літніх дітей, яких повертали з сел їх "годувателі", бо не хотіли за них платити й не хотіли всиновляти. Що було робити з такими дітьми? Місця їм у притулку не було. Отже доводилось їх оддавати "в науку" до шевців, кравців, палятурників, друкарів тощо, дівчат до швачок або на службу за няньку або покоївку. І з тих дітей комплєктувалися кадри вихованців Рубежівської колонії для злочинців-недолітків, хуліганів і босяків на Подолі та проститутки...
Така була доля більшости тих нещасних дітей. Бували й винятки. Бувало, як я сказав, що просто з притулку брали дітей на всиновлення бездітні люде. Иноді всиновляли дітей і ті селянки, що брали їх на годівля за гроші (коли своя дитина вмирала). Це були щасливі діти.
Одного разу прийшла до притулку молодиця з Халеп'я взяти цицькову дитину.
— Мені ви повинні дати, — сказала вона рішуче.
(Иноді бувало як-раз так, що "цицькових" дітей на той час не було).
— Чому-ж це повинні ми? — спитав я, дивуючись.
— Бо я сама з "казенних", з ваших. Всиновили мене, заміж видали, а все-ж таки я ваша.
Бували ще найщасливіші, але їх було не більше, як одно — двоє за рік: коли рідна мати признавалася і відшукувала їх, росказуючи, коли і де покинула дитину, росказуючи й про прекмети дитини (хрестик, сорочечка, записка при дитині; все це знаходили ми по тих протоколах поліції, які зберігалися в канцелярії притулка).
Бували ще щасливі... ті, що маленькими вмірали.
Смертність у притулку була велика; пригодів її було чимало. Тіснота була дуже прикра, бо майже завжди дітей було поверха норми, иноді на сорок місць бувало їх більше копи; доводилося класти по-двоє, по-троє на одно ліжко; повітря було тяжке. Иноді набіралося багато цицькових і не вистачало мамок: бувало, що одна мамка годувала трьох, навіть чотирьох; певна річ, що того корму не вистачало, і треба було догодовувати дітей соскою, а це вже є одна з причин дитячих хороб. Підкидали й недоносків, з якими найбільше клопоту було, і вони дуже часто вмірали. Бували й хворі діти: пранцьовиті (сіфілітичні), яким не можна було дати мамку, бо вона від них заразилась-би; бували золотушні, калічки, сліпі, горбаті, сухітники, — всякі. У притулку лишалися хворі, а здорових треба було по змозі здавати на село на годівля. То-ж не диво, що серед тих хворих і недоносків смертність була більша за нормальну, чи то пак, середню, бо нормально діти не повинні-би вмірати.
Бувало й так, особливо зімою, що приносили у притулок уже задубілий трупик або таку захолоджену дитину, що ледве вдавалося її відігріти, а наслідком цього бували всякі простудні хороби і смерть.
Тяжка була це атмосфера і фізично й морально, і треба було дуже загартованих нервів, щоби дивитись на це спокійно. Иноді-ж бували виняткові випадки і про де-які з них я й хочу тут росказати, бо найбільше вдержались вони у пам'яті.
1. Шахтарева драма.
Над вечір осінньої доби, після Покрови, привели з поліції аж трьох дітей разом: двох хлопчиків літ п'яти і трьох або півчверта і дівчинку маленьку, може півтора року ій було, — тільки що починала говорити. Старший Івась, менший Кирилко, а дівчина Горпинка. Одягнені вони були вбого, але дбайливо: обуті, закутані хусточками. І ось що росказав Івась:
— Ми здалеку приїхали.
— А звідки-ж саме? Як те місто чи село зветься, де ви жили?
— Не знаю.
— Є у вас тато, мама?
— Є. Тато ходив на роботу в шахту. У нас була своя хата. А мама нічого не робила...
— Чому так?
— Бо мама була чудна... Часом ішла з дому боса, в одній сорочці, без хустки, нечесана, і люде приводили її до дому. Раз вернулася дуже побита, покрівавлена і дуже кричала: "Пустіть мене! Чого ви від мене хочете?" Ми дуже плакали тоді, і тато, як з роботи прийшов, то дуже журився і теж плакав.
Потім тато взяв до нас бабу Ярину і вона варила їсти і маму доглядала і не пускала з хати. Потім мама кудись пішла і вже не вернулася, і не могли знайти. Тато знову журився дуже. Потім він перестав ходити на роботу і сидів із нами, і баба Ярина вже пішла собі; тато сам варив їсти. І оце тепер тато вдягнув нас у дорогу, і ми поїхали машиною. І день їхали і ніч, а рано приїхали в оцей город. Трошки пішли пішки, а то знов їхати по вулиці тим вагоном, що сам, без машини, біжить. Потім пішли вулицею, аж де золоті церкви стоять, а на майдані залізний чоловік на коні верхи. Тато казав, як він зветься, та не згадаю. У церкві нам тато купив хрестики срібні.
— Бозя!... — сказала Горпинка, показуючи срібний хрестик на стрічечці на шиї.
— Тато... Бозя...
— Потім пішли на широку вулицю з великими домами. Тато сказав нам постояти, поки сам піде у крамницю, цілував нас усіх і плакав. І пішов. А ми стояли довго, аж змерзли. Кирилко і Горпинка почали плакати, потім і я плакав. Коло нас зібралося багато людей; прийшов і той вояка з шаблею, роспитав нас і повів у великий будинок. Там було багато таких самих вояків. Нас питали, писали на папері, а тоді привели сюди.
От таке приблизно росказала дитина.
Лишились вони всі троє у притулку. Тіснота була тоді велика, і довелося на перший час покласти їх усіх трьох на одно ліжко в кімнатці служниць, а при першій змозі віддати їх кудись із притулку. Мені тяжко не хотілося розлучати дітей, розбивати той остаток сім'ї. Але не було надії, щоби можна було здати їх усіх трьох в одні руки, навіть за гроші, бо за старшого Івася вже не можна було платити.
"На щастя" всі троє вони заслабли на коклюш, і це позбавило мене обов'язку віддавати їх, аж поки не видужають. А коклюш тягнется більше місяця.
Спало мені на думку написати про тих дітей у "Раді" — і я переказав там цю сумну подію приблизно так, як от тут, і додав заклик до добрих людей, висловивши надію, що може на щастя тих діток знайдеться таки хтось, що забере їх усіх разом. Великої надії я на це не мав, а все-ж таки щось ворушилося.
Тижнів через два я одержав з Поділля листа від священника Столярського, десь з околиць Зінькова. Він питав, чи ще є у притулку ті діти, що про них я написав у "Раді", а коли є, то він узяв-би їх усіх трьох.
Звичайно я того-ж дня відповів йому, що діти ще у притулку і що я задержу їх, аж поки знайду спосіб переслати їх до нього.
Не більше, як через тиждень приїхала дружина пан-отцева по дітей і росказала мені таке: вони бездітні; вже багато сиротяток виховали при собі і вивели в люде та вже думали не брати більше тих годованців, бо пан-отець нездужає, сама вона вже старенька, втомилася і хотіла-б спочинку. — Та цей лист у "Раді" так зворушив нас, що ми подумали, повагалися і рішили ще цих дітей усіх трьох до себе взяти і на цьому вже закінчити.
Хоч діти ще дуже кашляли, але переміна місця і тяжких умов життя у притулку на значно кращі в селі, в домі священника була-б тільки на користь їм. І я поспішив оддати їх, бо десь заворушилася в душі трівога, що, не дай Боже, якась несподівана, непередбачена перешкода може розбити таку щасливу нагоду.
Через скілька літ я випадково зустрів одного пан-отця з тих околиць з Поділля і роспитав його про пан-отця Столярського і тих дітей.
— А як-же, знаю, — сказав він. Живуть у них всі троє. Старший ходить у школу і дуже добре вчиться. Особливо полюбили вони дівчинку, ту найменшу; кажуть, що такої доброї й милої дитини у них не було на вихованні. Добрящі вони люде, тільки здоров'я не мають обоє та й старі вже, як не як.
2. Толік.
Холодного зимового вечора у дежурну кімнату канцелярії Либедського поліційного участку городовий привів з вокзалу хлопчика літ 3–4, добре вдягненого, у теплому пальті, в смушковій шкочці, в калошах і теплих рукавичках.
— На станції, в залі І класу заблудилося, — докладав він. Приїхав із "дядею", як він каже, а звідкіля — не знає, і де той дядя і хто він — теж не може сказати. Плаче. Публіка зібралася. Жандарми всю станцію обійшли, всіх питали та нікого не допиталися.
Дежурний околодочний почав роспитувати дитину, але нічого більше не допитався, крім того, що він називається Толік.
Почалося писання протоколу.
— Мене ноги болять, — сказав Толік.
— То сядь. Он-де креселко, — сказав околодочний, надпивши чай з шклянки, що стояла на столі.
— Я сяду тут, бо тут м'якше, сказав Толік, вмощуючись коло околодочного на шкуряну м'ягку казенну канапу.
— Сідай тут, — згодився околодочний, подивившись на гарненького, як херувим, хлопчика.
Протокол писався далі.
— Я хочу чаю, — сказав Толік, побачивши, що околодочний знов надпив чаю з шклянки. Той подивився на нього, всьміхнувся і сказав дежурному городовому:
— Принеси шклянку чаю.
Толікові подали чай.
— А булочки у вас нема? — спитав хлопець.
Усміхнувся й околодочний і городовий, дивлючись на сміливу і щиру дитину. Околодочний добув з гаманця дрібну монету і дав городовому.
— Булочки хочеш, чи бублика? — спитав той.
— Добре, бублика.
Через хвилину Толік пив чай з мисочки, бо був гарячий і заїдав бубликом. А напившись чаю, він сказав:
— Я хочу спати.
— Ось зараз тебе відвезуть у притулок, то там заснеш.
— Я не хочу нікуди. Тут у вас тепло і м'ягко, і ви добрі люде. Я собі ось тут засну.
— Та тут люде ходять, гомонять, стукають...
— Нічого. Я дуже хочу спати.
Дитині справді оченята аж злипалися.
Околодочний згорнув своє пальто у валок, поклав дитині під голову, і Толік у мить заснув твердим здоровим сном утомленої дитини.
— Жаль мені було його будити, — росказував мені другого дня вранці той околодочний, сам привізши Толіка у притулок: — так він солодко спав, а на дворі такий холод, вітер, — так він і переспав у мене на канапі в дежурній. Вранці не хотів з городовим їхати: — "Хочу, — каже, — з вами жити, бо ви добрий". Я-ж одинокий, — що я з ним робитиму? Знов у канцелярії участку держати його не можна, та хоч-би й можна було, то що там дитина побачить і почує доброго, крім поганої лайки та п'яних, розбитих морд... Мусів сам везти його сюди, бо аж плакав.
У Толіка в руках була плиточка шоколаду, і він цупко держався за рукав околодочного.
— Як то дитина прив'язується скоро! — зітхнув околодочний.
— Добре з ним повелися, воно й оцінило ту добрість чистим дитячим серцем, — сказав я. — Ну, Толіку, лишайся тут у нас, — звернувся я до малого.
— Не хочу! Я з ним ізнов поїду на саночках!
— Я вже, Толіку, не поїду на саночках, я піду пішки, — змагався околодочний.
— Нічого, я й пішки з вами піду! — вперся хлопчик, учепившись рукава його шинелі.
— Толіку, тут у нас дітей багато, будеш із ними гратися, — спокушав я малого.
Толік завагався, але шинелі не пускав.
— А я до тебе знов прийду, — казав околодочний. — І знов шоколадку принесу.
Толік подивився на нього своїми гарними карими очинятами.
— Прийдете?
— Прийду.
— Сьогодня?
— Ні, мабуть завтра.
— Краще сьогодня, — змагався малий, пускаючи рукав.
Толік лишився у притулку. Коли я його з лікарського обов'язку оглянув, хоч він був на вигляд зовсім здоровий, то побачив, що Толік хворий на пранці.
Від кого мав він ту хоробу — трудно було вгадати; але форма її була свіжа, заразна.
Довелося його держать окремо від инших дітей, а це було надзвичайно трудно.
Хлопчик був надзвичайно гарний і такої лагідної та щирої вдачі, що всі його полюбили. Ліжечко йому поставили в мойому службовому кабінеті в кутку, і він увесь час був при мені, коли я приходив на службу.
Коли я писав акти про нових підкидьків або инші які службові папері, він умощувався з ногами на креселку коло мого стола, сидів тихенько і примочував прес-бюваром написане, коли треба було перевернути сторінку. Робив він це поважно, акуратно, ніби службовий обов'язок. І прозвали його: "докторів секретар".
Толік засидівся у притулку дуже довго, мало не рік, бо не можна було його нікому віддати через ту його прокляту хоробу. Але лікування її йшло добре і вже ніяких ознак її не було видко.
Одного разу я зустрів у своїх родичів давню знайому, стареньку вдову одного урядовця, людину дуже заможну. Жалілася вона на нудьгу, на пустку свого життя. У неї було двоє дітей, уже дорослих: син жонатий і дочка замужня, онуків ціла купа.
— Чого-ж пустка? — спитав я: — діти у вас є, онуки, достатки, хвалить Бога, добрі...
— А все таки одинока я. У дітей жити мені прикро; трудно ладити з невісткою, зять мене не долюблює. — Я маю свої звички, а на старість трудно їх позбуватися і приспособлятися до инших, — от і живу сама, одинока.
— Взяли-б ви собі сиротятко на виховання, то й пустки не було-б, — сказала моя мати. — Стільки їх нещасних є, от хочби в мого сина у притулку.
І почалися безконечні оповідання про всіх тих покинутих "казенних" дітей.
— Можна до вас коли прийти у притулок подивитися на тих дітей? — спитала стара.
— Коли хочете; що дня там буваю від ранку до полудня та ввечорі від 5 до 7.
Ото вона й приїхала незабаром у притулок. Показав я їй усіх дітей. Найбільше їй вподобався Толік. Я росказав їй усю його історію, не втаїв і хороби його. Толік одразу якось пригорнувся до старої, бо таки вона була собі добродушна і дітей любила.
Вона дрібно роспитала мене, чи можна заразитися від тої дитини пранцями і чи можна вигоїти цю хоробу. Я запевнив її, що де-який час треба ще оберегатися, давати йому окремий посуд і конче держати його під доглядом лікаря; через півтора — два роки можна було сподіватися цілком вилічити дитину.
Вона взяла Толіка до себе. Що літа їздила з ним у Евпаторію, щоби зміцнити його на пляжі, зимою жила з ним у Київі або в маєтку на селі. Толік вигоївся цілком. Стара полюбила його, як свою дитину, а потім і всиновила його. Останній раз я мав про нього звістку, що він тяжко переболів на шкарлятину, трохи не вмер, але приймана мати відходила його, а потім вивезла у Крим. Він учився в ґімназії дуже добре. Стара росказувала моїй матері, що тепер має охоту до життя, бо є для кого жити.
— Мені здається иноді, — казала вона, — що я люблю його більше за моїх рідних дітей.
3. Бірута.
Історія Бірути могла-би служить основою для цілого роману, але я перекажу про неї тільки те, що пройшло перед моїми очима, не додаючи нічого з фантазії й не творячи героїв.
Біруту підкинули найпростішим способом: подзвонив хтось з улиці у притулок.
Вийшов сторож одчинити і на ступанці коло порогу знайшов кошик із дитиною, загорнутою в теплу хустку. Нікого поблизу не було видно.
У кошику знайшлася дівчинка, місяців коло двох — трьох зроду, в дуже тонких, чистих пелюшках, у теплому покривальці; до подушечки приколотий був згорточок паперу, а в йому золотий католицький (з круцефіксом) хрестик на блакитній шовковій стрічці і записочка російською мовою:
"Ради Бога, пріймите и воспитайте. Крещена, католичка, имя Бирута. Родители отказываются отъ нея временно, подъ давленіемъ невыразимо тяжкихъ обстоятельствъ; при перемѣнѣ ихъ возьмуть дитя къ себѣ и возвратятъ всѣ расходы за ея воспитаніе."
Оце і все.
Бірута була здоровенька дівчинка, дуже чисто захована. Вона пробувала у притулку не довго, бо трудно було її, здорову, держати при тісноті і великій силі хворих дітей, а надто ще й трапилася для неї добра мамка, молодиця з Трипілля, що втратила свою власну дитину, — отже могла без усякої кривди годувати чужу.
Мав я ще клопіт із священником притулку, що заповзявся хрестити її у православну віру, бо такий був роспорядок у притулку, що всіх дітей, хоч-би й завідомо хрещених, хрестили вдруге, щоби завести їм метрики. Але Біруту я відборонив од православія, хоч і довелося видержати прикру боротьбу з тим "истинно-русским" пан-отцем і шукати навіть піддержки у голови Губерніяльної Управи ґрафа Ігнат'єва.
Минуло біля двох літ. Про Біруту мали ми звістки, що вона здорова; одного разу годовальниця привезла її, щоби показати: гарне дівчатко вигодувалося, вже ходило й починало говорити. Молодиця дуже полюбила її і хотіла взяти "за свою", але на це я не міг дати згоди з огляду на зміст записки, що була при дитині і зберегалась у притулку при акті.
Років, кажу, через два прийшов у притулок студент університету, гожий, геркулесової постави юнак. Засоромившись і хвилюючись, він спитав:
— Чи жива дівчинка, що її підкинуто було два роки тому, 11 серпня, — на ім'я Бірута?
— Жива й здорова, — сказав я, бо пам'ятав те рідке ім'я.
— Можна її побачити?
— Далеко вона, зараз не побачите. У Трипіллі.
Тепер настала моя черга питати.
— Яке ваше відношення до цеі дитини?
— Це... моя дитина, — відрік він з усиллям і почервонів.
— А ви знаєте, що по закону є карна відповідальність тому, хто підкидає свою дитину?
— Знаю, — сказав студент тихо; — але, як ви послухаєте мене, докторе, то, думаю, не тільки не потягнете мене до відповідальности, але... може й допоможете мені владнати цю справу... без прикростей... без одповідальности.
— Я й сам так волів-би, — відповів я, бо мені щиро жаль стало того добродушного велетня. — До того-ж я — лікарь, а не суддя. Я вас слухаю.
— Я — Литвин, син коваля, селянина з околиць Вільни. А моя дружина — дочка багатого дідича, власника великих маєтків коло Вільни, в тому числі й того села, де мій батько. Вона єдина дочка в його. Я вчився у Віденській ґімназії, бо мій батько, хоч і коваль, а селянин заможний.
І дочку свою дідич наш оддав у Віденську ґімназію. Жила вона у родичів. Я старший за неї на три роки. Бувало й їздили ми вкупі з Вільни до дому, на село, їх кіньми. Я був їй за репетитора, бо я був у сьомому класі, а вона в четвертому, і трудно їй давалася математика, а я був завжди першим учнем.
Оттак... полюбилися ми...
Я вже був в університеті, а вона ще кінчала ґімназію, коли її батько довідався про наше кохання. Він скипів страшенно, бо гордий пан, зо старої шляхти, реакціонер, а я — мужицький син та ще до того — соціалист. Поліція одного разу в літку трус у мене робила в селі; були арештували, але не довго держали й випустили. Отож батько — її сказав, що прокляне дочку, коли вона не викине з голови того дурного кохання, і ніколи в світі не дасть згоди на такий шлюб. Але від того ми не менше кохалися, а ще більше. Мати її знала про це і потурала нам нишком, але так, щоби батько не знав. Добра душа вона. І так ми мучились, ховаючись, крадькома, аж два роки. Потім таки взяли шлюб крадькома, у далекому містечку — материні родичі помогли. А потім... — ох! — він тяжко зітхнув, — ограшно й згадати! Вона стала вагітна. Таїли від батька, поки можна було, бо він і не догадувався нічого. Потім мати поїхали з нею загряницю, бо бідна дружина моя аж заслабла на неврастенію з того страху і горя і трівоги. У Маріенбад поїхали. Батько почав щось міркувати, думав, що і я з ними туди збіраюся, але його заспокоїли. Як поїхали вони, то я навмисне налазив йому на очі, щоб упевнився, що я тута лишився. Так старий і заспокоївся.
Дитина народилась там, за гряницею, оця Бірута. Вернулися вони; я на кордоні їх зустрів, забрав дитину, спочатку до родичів жінчиних, але це небезпечно було, бо міг-би старий довідатись. А запеклий він, затявся і мене зненавидів, як чорта. Ото-ж і мусів я підкинути дитину у ваш притулок. Як ми мучились обоє!... Я старався довідатись, де дитина, та страшно було, щоби не нав'язали мені її назад. Оттак два роки мучились! Вона — в дома у батьків, ніби дівчина, я — тут, а дитина наша десь як годованча в селі! Ох! — зітхнув він ізнов тяжко.
— Ну, а що-ж тепер ви думаєте робити? — спитав я.
— Вчора ввечорі одержав од жінки телєґраму, що батько її вмер. Пише, щоб узяв Біруту і зараз їхав до неї.
Я сказав йому, де і як шукати дитину, і він зараз поїхав у Трипілля. А я тим часом обмірковував, яким-би чином поладити цю справу з офіціального боку, щоби лиха не було.
Та лихо було не з офіціального, а з иншого боку.
Студент привіз із Трипілля не тільки дитину, але й виховальницю, ту молодицю, що взяла її, бо вона не хотіла віддавати дитину.
— Я її взяла за свою, — змагалася молодиця. — Вона мене мамою зве. Ось попробуйте, чи піде вона до кого від мене?
Бірута мала вигляд української сельської дитини: здоровенька, гожа, рум'яна, у чистій вишиваній сорочечці і в червоній спідничині. Вона дуже подібна була до свого батька: така-ж русява, такі-ж самі сіро-блакитні очі. Міцно обгорнувши руками шию молодиці, вона горнулась до неї і ввесь час просила:
— Мамо, ходім до дому! Мамо, я не хочу! Ходім до дому!
— Ось дивіться самі, — казала молодиця. Чого вони хочуть од дитини? Чого ви мучите її та мене?
— Слухайте, молодичко, — сказав я: — я-ж вас попережав, що не можна вам оддати її за свою, бо в неї є рідна мати й рідний батько.
— Добре мені рідні, коли покинули її, як щеня! Я їй рідніша, бо я її вигодувала й викохала! Де-ж та правда у світі?
Молодиця заплакала, а за нею заплакала й Бірута. Прикре було становище, особливо для бідного батька. Він пробував простягати руки до своєї дитини, але вона й дивитись на нього не хотіла і ховала своє заплакане личко на грудях своєї мами...
Так у тої Бірути було аж дві матері, був і батько, а через те й багато сліз було при розлуці. А сотні й тисячі инших "казенних" дітей не знали того тепла, тої матерної любови...
[Воля, 25.10.1920]
31.10.1920