Майбутнє наганяє страху і розчаровує, адже ми живемо у важкі часи економічної кризи та епідемії. Зараз як ніколи все частіше згадуються всілякі антиутопічні і дистопічні романи, де описані дуже страшні речі. Так чи інакше, сьогодні ми вступили у той світ, про який понад двадцять років говорять футурологи – у світ, описаний абревіатурою VUCA, що стає все більш мінливим (Volatile), непевним (Uncertain), складним (Complex) і неоднозначним (Ambiguous).
Та, говорячи про майбутнє, все ж варто почати з історії. Адже, як говорив Вінстон Черчилль: «Що далі ви спроможетеся подивитися назад, то далі ви побачите вперед». Тому ми розглянемо сьогоднішній світ, Україну і все, що зараз відбувається, з погляду моделі фазових переходів.
Валерій Пекар – український підприємець і громадський діяч, співзасновник Громадянської платформи «Нова країна», президент компанії «Євроіндекс», член Ради директорів Всесвітньої асоціації виставкової індустрії (UFI), член Національної ради реформ (2014–2016), автор більш як 300 статей з менеджменту, маркетингу, інформаційних технологій, футурології та двох монографій, зокрема бестселера української ділової літератури «Різнобарвний менеджмент»; викладач Львівської бізнес-школи, Інституту лідерства та управління і Школи публічного управління Українського католицького університету.
Що відбувається у світі?
Зі шкільного курсу історії ми знаємо, що були різні лади. Марксисти, з погляду економіки, поділяли їх на первіснообщинний лад, рабовласництво, феодалізм і капіталізм. Політичні історики, соціальні психологи та інші дослідники у своїх галузях також мають певні назви для етапів історії.
Розвиток та зміна епох відбуваються хвилями, які накочуються і накладаються одна на одну. Але попередні хвилі не зникають – вони ховаються у глибині, поки нові хвилі збільшують різноманітність.
Начебто нині на всій планеті 2020 рік. Але це не так. Тому що є країни, в яких 2020 рік, а є країни, в яких ще 1970-ті чи 1950-ті, а також ті, що нікуди не зрушили з XVI століття чи навіть з V ст. до н. е. Ну і, звісно, є країни, де вже фактично настав 2035 рік. Отже, різні епохи, всі фази, які виникли в історії людства, одночасно присутні на планеті. Щоправда, в різній кількості і глибині, бо кожна хвиля покриває не всю планету.
Ці хвилі і є фазовими переходами. Це поняття придумали фізики, щоб пояснити, як та сама речовина може перебувати у різних станах. До прикладу, вода може бути рідиною, льодом і парою. Це і є різними фазами, а зміни – фазовим переходом. Соціологи й антропологи назвали фазами великі етапи розвитку суспільства, між якими є складні переходи.
Першим, а точніше Нульовим фазовим переходом, була Когнітивна революція – поява сучасної людини з мовою, культурою та соціальними навичками. Це сталося приблизно 70 тис. років тому (принаймні так вважає багато вчених). Мова і культура означають, що з’явилася можливість передавати знання через покоління. Навіть найрозумніший дідусь-шимпанзе не може нічого розказати онуці-шимпанзе. А от дідусь Homo sapiens може розказати онуці Homo sapiens безліч цікавих і дуже важливих речей. Завдяки цьому знання накопичуються в суспільстві і провокують фазовий перехід, який, до речі, серед безлічі живих істот на планеті властивий тільки нам, Homo sapiens – саме тому, що люди можуть передавати накопичені знання через покоління.
Перший фазовий перехід стався тоді, коли з’являється перше структуроване суспільство – приблизно 10–12 тис. років тому. Вчені називають його Неолітичною революцією. Формується організація, запроваджуються влада і примус, що дозволяє робити великі речі: виникають і розвиваються міста, держави, сільське господарство, металургія, будуються великі кораблі, розшаровується суспільство, з’являються релігії. Це дуже важливий перехід, але він стався лише у кількох місцях: на Близькому Сході, в Індії та Китаї.
Десь між 800 і 400 роками до н. е. (приблизно 2500 років тому) починається Другий фазовий перехід, який назвали Осьовим часом. Тоді з’явилися етика і мораль, філософія і стратегія. Сформувався перший етичний монотеїзм – віра в Бога, якому не байдуже, що люди роблять і як вони живуть, який хоче, щоб людина жила добре, і чекає добра від людини.
500 років тому починається Третій фазовий перехід, який поєднує у собі різні процеси змін. Науковці, вивчаючи ці процеси, мають для них назви у своїх сферах досліджень. Економісти це називають Промисловою революцією і появою капіталізму, культурологи – Відродженням, соціологи відзначають появу гуманізму, політологи – націоналізму тощо. Це був період величезних змін: релігійних реформацій, науково-технічного прогресу, появи нового мислення – усе це разом можна назвати словом «модернізація» – перехід до сучасності.
Нині світ вступив у Четвертий фазовий перехід. Усього вчетверте за всю історію людства ми перебуваємо на етапі великих змін, які не обов’язково роблять наше життя щасливим, але точно роблять його цікавим.
Зараз вчені багато говорять про глобальну кризу: економічну, екологічну, міжнародну, політичну, ціннісну, демографічну, управлінську, освітню… Економісти вже визнали, що нині світ опинився у найбільшій, з часів Великої депресії, економічній кризі. А можливо, це найбільша криза тисячоліття. Не можна сказати, що вона викликана епідемією і закриттям бізнесів, бо розпочалася значно раніше. Протягом десятиріч у світі було накопичено дуже багато дисбалансів і перекосів. Екологічна криза, нищення живої природи і кліматичні проблеми також з’явилися не внаслідок епідемії. Вчені вже давно говорять про цю кризу. Фактично сама епідемія якраз стала її наслідком, бо кажани та інші тварини, ареали проживання яких мали б не перетинатися з людськими, через винищення лісів перетнулися з людьми і принесли віруси до людських поселень. Перенаселення та антисанітарія у великих містах навіть найрозвинутіших країн світу та винищення живої природи є безпосередньою причиною епідемії коронавірусу. Наявна також криза у міжнародному плані: криза демократії, лібералізму, та й загалом усіх ідеологій, а також криза міжнародних відносин та інституцій. Окрім того, у світі сьогодні панує ціннісна криза, бо виникають нові етичні дилеми, на які зараз фактично ще нема відповіді. І, звичайно, демографічна криза: з одного боку – в розвинених країнах низька народжуваність, а з іншого – велика народжуваність там, де не вистачає їжі та ресурсів. Ця глобальна світова криза добре описана в доповіді співпрезидентів Римського клубу Ульріха фон Вайцзекера й Андерса Війкмана «Come On!».
Однією з основних причин цієї величезної кризи є розрив між глобальністю проблем (таких, наприклад, як зміна клімату) і локальністю управлінських механізмів. У світі майже двісті держав, їм справді важко домовитись спільно щось робити. Також існує така річ, як недалекоглядність. Тобто ніхто не думає про майбутнє. Особливо це стосується країн, які розвиваються, – на кшталт України.
Одним з найбільших досягнень світу можна назвати «Цілі тисячоліття ООН»:
1. Подолання бідності;
2. Розв'язання проблеми голоду;
3. Підтримання хорошого здоров’я;
4. Якісна освіта;
5. Гендерна рівність;
6. Чиста вода та належні санітарні умови;
7. Використання відновлювальної енергії;
8. Достойні робочі місця й економічне зростання;
9. Інновації й інфраструктура;
10. Зменшення нерівності;
11. Міста та спільноти, що живуть відповідно до принципів сталого розвитку;
12. Відповідальне споживання;
13. Захист планети;
14. Забезпечення життя під водою;
15. Забезпечення життя на землі;
16. Мир і справедливість;
17. Співпраця заради досягнення цілей.
Це дуже крута штука, але такі цілі розвитку суперечать одна одній. Наприклад, 1, 2, 8-ма абсолютно суперечать 12, 13, 14 і 15-тій. А бідні й багаті люди та країни тут бачать абсолютно різне. Бідні мають першим пріоритетом подолання голоду, а багаті – екологічні завдання. Це просто не поєднувано на нинішньому рівні технологій.
Якщо ж покладатись на те, що науково-технічний прогрес принесе нам розв'язання усіх цих проблем (наприклад, виготовлення м’яса в пробірці і т.д.), то тут дуже важко правильно поставити кому у реченні: «Конкуренцію зупинити не можна продовжувати». Якщо «зупинити не можна, продовжувати» – то конкуренція і нескінченні перегони за 15–20 років повністю виснажать планету і знищать людство. Якщо ж напишемо «зупинити, не можна продовжувати» – вб’ємо інновації, на які, власне, покладаємо всі надії. Що ж робити?
І тут треба зазначити, що ця глобальна криза – не перша в історії людства. На кожному фазовому переході відбувається щось подібне. Людство впирається у стелю розвитку і чинить страшенний тиск на ресурси, завдяки яким воно існує. Після цього залишається лише два виходи: або пробити цю стелю і піти далі, або скотитися вниз. Людство розвивається, і коли воно впирається в стелю – завжди приходять вершники апокаліпсису: голод, занепад держав, міграція, хвороби, кліматичні зміни.
Дивлячись на історію фазових переходів, може видаватися, що людство завжди розвивалося вгору. Але історію пишуть ті, хто вижили. Люди, яких дельфіни підштовхнули до берега, нам про це розповідають. Але нічого не можуть сказати ті, кого дельфіни штовхали в інший бік. Це називається “помилкою тих, хто вижив”. Насправді є багато поганих історій. У кожній точці може бути прорив або падіння.
Розглянемо кілька прикладів. Середземномор’я до приблизно 1200 р. до н.е. мало чудові успішні міста, іригаційні системи, величні храми, численне населення. Але буквально через пару сотень років міста були зруйновані, храми спалені, канали замулені, населення винищене варварами. Та проблема не у варварах. Вони змогли знищити цивілізацію, бо спочатку вона завалилася всередині. А найбільш відомий невдалий фазовий перехід – це занепад Римської імперії. Вона була величною і мала небувалі досягнення в усіх сферах. Проте зникла. Було втрачено всі досягнення в науці, техніці, інженерії, архітектурі, мистецтві, медицині, філософії і т.д. Вчені вважають, що Європі знадобилася тисяча років, щоб піднятися до рівня розвитку Римської імперії. В той час уже була відкрита так звана «степова магістраль». Світ став єдиним – вершники могли переміщатися між Китаєм та Європою і розносити хвороби й інші негаразди. Тому тоді, у п'ятому столітті, одночасно з Римською імперією завалилась і Китайська цивілізація.
У 1600 р. все відбулось інакше. Європа прорвалася вгору, а Китай, який на той час був більш розвинений, занепав. Але тоді вже світ був роз’єднаний. Одні його частини прорвали стелю розвитку, а інші впали вниз. Коли світ об’єднаний, як тепер, – тоді або разом вгору, або разом вниз. Невдалих переходів було дуже багато. Просто вони переважно залишають мало даних про цивілізацію, що зникла.
Глобальна криза – це нова хвиля, яка або винесе нас вгору, або скине вниз. Фазовий перехід – це не просто криза старої хвилі, це пологи, народження нової хвилі, нового світу. Як казав Альберт Ейнштейн: «Ми не можемо розв’язати проблему на тому рівні, на якому вона з’явилася». Так, ми можемо піднятися на рівень вище. А ключем до того, вдало відбудеться фазовий перехід чи ні, є мислення.
Кожна епоха у критичний момент свого розвитку отримує те мислення, якого вона потребує. І разом з мисленням вона отримує відповідні суспільні інституції. Тоді проривається стеля розвитку і відбувається перехід. Або ні – нове мислення не поширюється, і цивілізація гине.
Зараз ми стоїмо на великій розвилці. Домінантною формою мислення мисливців і збирачів, які жили до першого фазового переходу, було «свої проти чужих». Люди жили невеличкими групами і родами. Але неможливо займатись інтенсивним сільським господарством, коли своїх мало, а чужих багато. Тоді знадобилося інше мислення, яке пов’язане із владою. З’явилася влада, організація, примус, поділ праці, який завжди несе з собою більшу продуктивність. Також з тієї епохи прийшли поняття «харизма», «честь», «перемога». 10–12 тисяч років тому з’являється те, чого раніше не було.
Найдавніший епос – шумерський про Гільгамеша – історія про героя, який хотів побудувати мури навколо міста, щоб дикі звірі і варвари не заважали жити мирно і щасливо. Але містяни не хотіли будувати мурів, довелося їх примушувати деспотичною силою. Врешті мури звели, життя стало заможнішим та безпечнішим. Отже, нове мислення прориває стелю розвитку, яку не здатні прорвати ті, котрі залишаються бідними, голодними і злиденними.
В Осьовий час нове мислення спровокувало появу етичного монотеїзму, що принесло з собою такі поняття, як етика, мораль, добро і зло. Водночас з’являється право, порядок, ієрархія, бюрократія, стабільність, системність, стратегія, регуляція, довгостроковість, деперсоналізація і т.д. Ті суспільства, які змогли це побудувати – знову ж таки Середземномор’я та Китай, – пішли вгору.
Модернізація ж принесла з собою пізнання, інновації, розвиток, досягнення, зростання, свободу, відповідальність, прогрес, успіх, гуманізм, меритократію, поняття «виграш – виграш» та інші речі, що уможливили неймовірне зростання тривалості та якості життя.
На кожному етапі з’являється нове мислення і нові цінності, які суттєво змінюють людське життя. Тому що зі старим мисленням не можна побудувати нового світу. Але тепер ми стоїмо перед новим фазовим бар’єром. Які нові цінності та яке нове мислення нам зараз потрібні?
Філософи пропонують концепції гармонії, консенсусу, самоврядування, цінностей, еволюції, балансу інтересів, толерантності, репутації, спільного розвитку, взаєморозуміння, терпимості. Але цього жахливо мало для того, щоб суспільство зробило новий фазовий перехід. Філософам, соціологам і психологам потрібно ще дуже багато працювати, щоб це нове мислення з’явилося; а педагогам, викладачам і священникам – щоб воно поширилося.
Зараз ми перебуваємо у дивному стані. Треба рухатися вперед (хоча для цього і немає чітких рецептів), і це дуже не подобається людям попередніх епох. У них виникає «футурошок» – шок від майбутнього, що настає занадто швидко. Такого майбутнього їм не треба, вони хочуть назад. Природною реакцією дорослих людей на футурошок є голосування за політиків, які обіцяють, що при них майбутнє не настане. Його представники – це не лише Дональд Трамп, Владімір Путін, Реджеп Таїп Ердоган, партія «Право та справедливість» в Польщі, Віктор Орбан тощо – це багато різних людей та організацій по всьому світу. Основне їхнє гасло – «Зробімо щось величне знову (make … great again)». Насправді цей лозунг означає «зробімо майбутнє таким, як було минуле».
Щоправда, українців важко звабити минулим. Ми ніколи не мали золотої епохи у своїй історії. Дехто може вважати таким часом Київську Русь. Проте ми дуже мало про неї знаємо. Навіть якщо це була золота епоха для князя і його дружини, то навряд чи вона була такою для селян. Нас зваблюють радянським часом, який оголошують епохою процвітання ті, хто в той час не жив.
Коли Френсіс Фукуяма після падіння комунізму написав свою працю «Кінець історії та остання людина», він сильно помилився. На щастя, потім він виправив цю помилку, бо людська історія не має кінця, а цивілізація – сталих досягнень. Проблеми світу знову і знову повторюються, але щоразу на новому рівні. І прості рішення тут не працюють.
Світ зараз стоїть на великій розвилці. І є два великі сценарії, за якими можна рухатись далі: Нове Просвітництво і Нова Інквізиція. За яким піде світ – невідомо. І ключовим словом тут є «складність»: складність мислення і складність відповідей.
Зараз ці протилежні тренди проявлені одночасно, і вони протистоять один одному. Є тренд до більшої складності – люди хочуть більше знати, розуміти, розбиратися. Вони усвідомлюють, що нема простих рішень для складних проблем і простих відповідей на складні запитання. Водночас є інший тренд, «нова інквізиція»: люди хочуть менше знати, менше розбиратися, прагнуть простих відповідей на складні запитання. Однак цей вибір – за яким сценарієм піде світ – роблять не уряди, не корпорації і не таємні ложі. Його роблять мільярди людей.
Де ж знаходиться Україна і що з цим робити?
У той час, поки світ, що перебуває у фазі модерну, вже палає величезною кризою, з якої народжується новий лад, ми все ще не вийшли із Середньовіччя.
У нас фактично середньовічна економіка, в якій домінує рента статусів і привілеїв, а не рента капіталу і таланту. Тільки ті, кого у Середньовіччі називали баронами, у нас нині називаються олігархами. Варто розуміти, що олігархи – це не лише кілька мільярдерів. Цих небагатьох можна було б назвати герцогами. Але у кожній області є ще свій мініолігарх, якого можна було б назвати маркізом; і в кожному місті, районі і в кожній галузі економіки є мікроолігарх, якого можна було б назвати графом чи бароном; і навіть у кожному селі є свій наноолігарх, тобто простий поміщик. У політиці панують середньовічні клани, у нас нема політичних партій – є лише такі іменні клани.
Усі наші олігархи в основі свого багатства мають спеціальні привілеї: спеціальний доступ до закупівель, до державного бюджету, спеціальні тарифи, спеціальні можливості приватизації тощо. Саме це, а не їхні таланти чи капітали, стало основою їхнього багатства.
Для нас як середньовічної країни характерний постколоніальний статус, з якого ми не можемо виборсатися, а в економіці – низька додана вартість, що призводить до пастки бідності. А у суспільстві переважають традиційні, патерналістські цінності, вузька етнічна ідентичність і закриті соціальні ліфти.
Однак, попри все це, ми йдемо в сучасність, у модерн. Це означає ренту капіталу, вільний ринок в економіці. У політиці – політичні партії та підзвітне врядування. Висока додана вартість означає, що пастку бідності буде подолано. У суспільстві поширене критичне мислення та ідентичність політичної нації. Люди стануть громадянами, а не підданими, а соціальні ліфти будуть відкриті. Важливо розуміти, що ще жодна держава не перейшла в модерн без націоналізму і формування національної держави.
Якщо подивитись на українське населення в розрізі цінностей, то в нашому суспільстві переважають люди з цінностями порядку, стабільності, турботи начальників про підлеглих (патерналізм). І їх десь близько 55%. З такою більшістю нелегко робити реформи. Наша рушійна сила – люди з цінностями розвитку, навчання, багатства, кар’єри, подорожей тощо. Але їх не так багато – 15% з похибкою плюс-мінус 2%. Також є ще 15% людей з цінностями влади, перемоги, домінування, негайного втілення бажань. А ще в українському суспільстві є люди з постмодерними цінностями толерантності, спільного блага і спільного розвитку. Останнім часом їх кількість трошки зростає, але все ж це лише близько 3–5%. Окрім того, у нас ще 10% людей з дуже архаїчними цінностями.
Очевидно, що у нашому суспільстві найбільше людей, які сповідують цінності патерналізму, порядку і стабільності. Це зовсім не схоже на сучасні нації і сильно нас стримує. Тож треба рухатися і збільшити кількість тих, хто за сучасність. Навіть равликом, але рухатися. Як писав японський поет Кобаясі Ісса: «Равлику, тихо-тихо вгору повзи до вершини гори Фудзі». Цей «равлик» знає, що коли рухатися вперед, то там буде заможність і справедливе та щасливе життя. Але якась велика сила нашого «равлика» тягне вниз. Люди зазвичай відповідають, що це мушля з корупції, олігархів, патерналістів, російських агентів і т.д. Але це схоже на зняття із себе відповідальності: «Це все вони. А я хороший, пухнастий і білий». Насправді відповідальність на кожній людині: «равлика» тягне вниз страх змін, який породжує депресію, розчарування, зневіру… А страх – це така штука, з якою кожен з нас виходить битися сам на сам. Тож кожна людина несе свою частку відповідальності.
Майданчиками, на яких треба працювати одночасно, щоб «равлик» рухався вперед і не був розірваний на шматки, є спорт і «Пласт», Церква і школа, університет і бізнес, громадські спільноти й волонтерські рухи. На всіх цих майданчиках треба працювати одночасно, тільки тоді суспільство буде рухатися.
А ще дуже важливо створювати кластери нового. Різновидів таких кластерів дуже багато: підліткові організації, волонтерські рухи та громадські спільноти, нові фермерські кооперативи, нові сучасні профспілки, ОСББ (ось справжня школа демократії), практики самозайнятості, бізнес-інкубатори та франчайзингові мережі, економічні кластери, освітні заклади і мережі, проєкти громадянської освіти, майданчики для комунікації (асоціації та клуби), креативні простори, нова культура державної служби і т.д. і т.п.
Отже, в Україні живуть абсолютно різні люди з абсолютно різними уявленнями про життя, сім'ю, гроші, навчання, чоловіків, жінок, дітей, смерть, народження, старість, молодість, лідерство, справедливість, навіть час, простір, ідентичність, державу, політику, історію і т.д. Тому, дуже важливо не порвати нашого «равлика» і тримати порозуміння між всіма цими надзвичайно різними людьми.
Виходить, Україна – це пізньосередньовічна країна з дуже потужним імпульсом до сучасності. Де ми серед інших? У світі існує близько 200 країн, з них вдало здійснили перехід до модерну лише 35–37. І це означає жахливу річ – нормальне врядування, правосуддя, заможність, добробут і щастя є не нормою, а винятком. Для більшості ж нормою є злидні, бідність, великі соціальні розриви, відсутність правосуддя тощо. Наразі близько 150 країн перебувають у середньовіччі, а з них десь півтора десятка мають можливість перейти до сучасності. Решта навіть не мріють про це – або лише мріють. Україна ж фактично є першою серед цих півтора десятка країн. Ми перші серед аутсайдерів.
Ми забарилися тому, що без держави такий перехід здійснити неможливо. Лише у тому випадку, коли країна є колонією держави, яка сама робить фазовий перехід. Але нам з цим не пощастило – ми були колонією держави, яка не те що не хотіла робити фазовий перехід, а навпаки прагнула зануритися ще глибше в середньовіччя.
Зараз 15% нашого населення готові до змін, і цього достатньо для їхнього початку. Однак цього недостатньо для їхнього завершення. Наша революція триває зараз і вона троїста: економічна, геополітична та ментальна.
Перший вимір – економічний, це революція середнього класу проти феодалізму: за вільний ринок і відкриту систему проти закритої олігархічної системи. Другий вимір – це українська національно-визвольна, антиколоніальна, антиімперіалістична революція: звільнення від імперії, її спадщини та тиску. Вона не завершилася у 1991 році з отриманням власного герба і прапора та його підняттям над парламентом. Бо найважливішим є те, в якій столиці приймаються ключові рішення стосовно нас. Третій вимір: Революція гідності – це ментальна революція, революція свідомості, де нове мислення і нові цінності виступили проти старих.
Важливо зазначити, що національно-визвольна, антиколоніальна, антиімперіалістична революція завжди переходить у війну за незалежність. Бо імперії нікого добровільно не відпускають. А якщо й відпускають, як у випадках Індії чи Ізраїлю, то війні за незалежність все одно бути, бо сусіди не бажають вашої модернізації. У нас же сусід і імперія – це те саме.
Отже, сутність нашої революції – це перехід із середньовіччя у сучасність.
Економічна революція – це творення інституцій відкритого доступу в економіці та політиці. Це реформи за збільшення економічної свободи і підзвітну політику.
Геополітична революція – антиколоніальна, антиімперіалістична, національно-визвольна війна, війна за незалежність. Вона гібридна: окрім гарячої війни на фронті, це дипломатична, економічна, а також інформаційна війна, де кожен і кожна з нас є бійцем або жертвою (і це лише наш вибір). Та найвищий рівень війни – це семантична війна, війна за право давати явищам імена. Що відбулося у лютому 2014 року в Україні? Фашистська хунта скинула законно обраного президента – чи повсталий народ вигнав корумпованого диктатора? Хто дає імена явищам, той перемагає у семантичній війні.
Ціннісна і ментальна революція відбувається у сфері освіти та культури, але це сфера, де все зазвичай дуже повільно.
Дуже важливо підкреслити елемент державотворення, який громадські активісти і підприємці часто недооцінюють. Але він є пріоритетом, бо держава є платформою для подальшого розвитку. Ми не змогли модернізуватися з іншими країнами Центрально-Східної Європи, бо не мали власної держави. Країни Балтії хоч мали дуже мало часу між двома світовими війнами, встигли в цей період напрацювати традиції державності та певні суспільні механізми. І виросло ціле покоління, яке розуміло, що таке власна держава. Тому їм вдалося модернізуватися краще за нас.
По-перше, нас тягне назад постколоніальна спадщина. По-друге, слабкість інституцій породжує корупцію на кожному кроці і в кожен конкретний момент. А по-третє, українці звикли не довіряти державі, бо держава завжди була чужа й окупаційна.
У той час, як Україна переходить із середньовіччя до модерну, сучасність уже палає кризою – пологами народження нового світу. А отже в нас подвійне завдання: увійти в цей вогонь, швидко пройти його наскрізь і вийти там, де зараз формується нова вища «ліга націй». Перестрибнути цей процес не можна. Якщо образно, то «равлики» не стрибають – особливо над багаттям. Кожна стадія розвитку надає людині необхідні цінності й соціальні навички, а суспільству дозволяє розвинути необхідні соціальні інституції і практики. Тому нам потрібно модернізувати домодерне суспільство і зробити крок у новий світ, аби не загинути разом зі старим – і при цьому нам не дозволено перестрибувати якісь процеси.
Цей новий світ уже проростає в Україні, і слова з нього нам добре знайомі: краудфандинг та краудсорсинг, «відкритий код», Wiki-взаємодія, дарування і спільне користування, відносини цінніші за гроші, жодних начальників та ієрархій, колективне лідерство, рівний доступ і вміння ділитися; органічне, а не механічне. Все це – новий лад, посткапіталізм. Історики стверджують, що це вже вкладено в культурі українського народу, бо так жили на Запорізькій Січі. Футурологи ж заперечать – скажуть, що це Січ XXI сторіччя з інтернетом та соціальними мережами, що створює абсолютно нову, небачену раніше соціальну реальність.
Формула нашого життя – це коли активна меншість задає напрямок, а пасивна більшість задає темп. Активна меншість визначила, куди ми йдемо, але швидкість цього руху задає більшість. Тож основним завданням кожного представника меншості є перетягнути на нашу сторону хоча б одну людину з пасивної більшості. Тоді наш рух суттєво пришвидшиться.
З того місця, де ми є на шляху розвитку, є дві траєкторії. Умовно їх можна назвати європейською та азіатською. Європейська траєкторія – це коли дуже повільно, протягом сотень років, нові цінності і соціальні практики проростають знизу, нові інституції формуються знизу, а вже внаслідок цього стаються політичні зміни. Але це не наш шлях, бо у нас немає сотень років. Проте інша, азіатська траєкторія, також не для нас. Там потрібна сильна традиційна держава і дуже слухняні громадяни. Держава насаджує нові інституції згори, і громадяни починають жити по-новому. Внаслідок цього поступово поширюються нові цінності, і вже наступне покоління встановлює демократію. У нас нема і ніколи не було ні сильної держави, ні слухняних громадян. Також у нас нема найважливішого інструмента для руху цією траєкторією – касти відданих державі і країні службовців, на яку можна було б спертися, до прикладу, як тисячолітня конфуціанська бюрократія в Японії, комуністична партія Китаю, турецька чи чилійська армія. Отже, авторитарний шлях не для нас.
Що ж тоді для нас? Жодна країна ще не починала модернізацію, маючи таке потужне громадянське суспільство, як Україна. А ще у нас є новітні технології, які не варто недооцінювати.
І тут найважливіше – це мати власний проєкт майбутнього. Бо той, хто його не має, стає ресурсом і простором дій для тих, у кого він є, – як Україна в обох світових війнах. Це означає, що минуле треба знати і поважати, віддати йому шану, але сконцентруватися потрібно на майбутньому. На тій картинці майбутнього, яка спрямовує та акумулює соціальну енергію. Адже минуле роз’єднує, а майбутнє навпаки – об’єднує.
Власний сценарій майбутнього – це знати, хто ми на політичній, економічній і культурній карті світу. Знайти відповідь на запитання: де місце України у світі? Хто її союзники? Що вона робить у світовій економіці, у світовому розподілі праці?
І тут варто усвідомити, що майбутнє не визначено наперед. Господь Бог дав людині свободу волі для того, щоб вона сама обирала своє майбутнє. Хоч від нас не залежить, які карти нам дали, але саме від нас залежить, як ми зіграємо цими картами. І насправді наші шанси не такі вже й погані: у нас талановитий сильний народ, багата і різноманітна історична спадщина та яскраві прояви нового ладу. А наш геополітичний супротивник, який заважає нам модернізуватися, є імперією – отже у нього немає майбутнього, а в нас воно є.
Та ми мусимо пам’ятати, що у Бога немає рук, окрім наших. І коли ми робимо помилки, то знову і знову відстаємо. Але краще рік помилок, аніж 10 років нічого не робити.
Зброєю для нашої перемоги на рівні кожної людини, на рівні організації та цілої української нації є стратегічне бачення, самоорганізація, середовище довіри, готовність до змін, психологічна, інституційна та технологічна зрілість.
Автор рекомендує для прочитання:
Кен Вілбер Wilber «Трамп і епоха постправди»
Елвін Тоффлер «Третя хвиля»
Френсіс Фукуяма «Витоки політичного порядку», «Політичний порядок і політичний занепад»
Дарон Аджемоглу, Джеймс Робінсон «Чому нації занепадають», «Вузький коридор. Держави, суспільства і доля свободи»
Ніл Фергюсон «Цивілізація. Як Захід став успішним», «Площі та вежі. Соціальні зв'язки від масонів до фейсбуку»
Мойзес Наїм «Занепад влади»
Кевін Келлі «Невідворотне. 12 технологій, що формують наше майбутнє»
Юваль Харарі «21 урок ХХІ століття»
Насім Талеб «Антикрихкість. Про (не)вразливе у реальному житті»
Доповідь римського клубу «Come On!»
Валерій Пекар «Різнобарвний менеджмент»
*промова виголошена в межах відкритого вебінару міжнародної навчальної програми «Від ідеї до соціального бізнесу за 90 днів», яку організовує Інститут лідерства та управління УКУ в співпраці з «Лабораторією сталого розвитку» ГО Dekabristen e.V. (Берлін).
Публікацію підготувала Іва Подольська
28.10.2020