"А тепер я хочу звернутися до людей, які дочитали до цього місця", – так мені іноді хочеться звернутися до читачів десь у прикінцевій частині будь-якого тексту, що більший за 140 знаків із пробілами. Підозрюю, не лише мені. Те, що розсіяна увага і звичайна нездатність сприймати написане – не те що книжку, а навіть так званий "лонґрід" чи досить формально і змістовно полегшений есей – перетворили тенденцію на правило, геть нікого не дивує. Тобто вже цілком зрозуміло, куди ми всі прикотилися, але ніхто не знає, плакати від цього чи сміятись.
Я приблизно уявляю, що думають на цю тему оптимісти та скептики. Перші залюблено приймають новий світ із привабливим блиском загірніх комун остаточно й незворотно диґіталізованого майбутнього. Другі цього непевного світу відверто бояться і не можуть прийняти. Реалісти ж новий статус-кво оцінюють у термінах зміни епохи. Мовляв, насправді нічого страшного не відбулося, просто людство вже давно перейшло з ери Ґуттенберґа в еру Цукерберґа. І тим, хто не встиг на цей поїзд, варто нарешті це зрозуміти і пришвидшити біг – а раптом ще є шанс наздогнати? Тепер те саме, що ми отримували з книжок, люди отримують в інших формах, тому варто знайти в собі сили на перелаштування. І взагалі, тексти напружують, слова зужиті, істини зачовгані, правда в кожного своя й усе відносне: серіял кращий за фільм, дайджест роману кращий за роман, те, на що не можна відреагувати смайликами, не гідне існування. А всім, хто хоче щось до когось донести, варто брати на озброєння інші форми – меми, кліпи, короткі відео й інші засоби нового дивного світу, в якому традиційний текст їм уже остаточно програв.
Я не певен, чи можна встановити прямий зв'язок між боротьбою проти логоцентризму, що відбувалася під прапорами модних критичних теорій ХХ століття, та сучасним занепадом текстової культури й остаточним тріумфом рухомих картинок. Адже ще 60-70 років тому ніщо не віщувало технологічної революції і радикальної зміни у сфері засобів комунікацій, які, по суті, дозволяють нині кожній людині на цій землі носити в кишені цілий світ. Авжеж, кортить дійти занадто простого висновку, що, захопившись ламанням хребта репресивному Логосу заради всього, що перебуває на його периферіях, ми втратили щось засадниче і – головне – разом із месиджем убили медіум, що, як попереджав нас Маршалл Маклюен, і є месиджем. Тотальний апофеоз лапідарного, вибух потреби у швидкій і максимально стислій інформації, породжені, зрештою, загалом шляхетним бажанням давати й отримувати великі обсяги інформації за короткий час для максимально широкої авдиторії. З іншого боку, чи хтось насправді вірив, що філософські погляди Іммануїла Канта можна засвоїти за 45 хвилин за допомогою відповідної брошури "Кант за 45 хвилин" без читання його нудних і нестравних книжок, а не присвячуючи цьому значну частину життя?
Так само важко прийняти те, що весь емансипаційний патос звівся врешті-решт до того, що периферія стала новим центром та законодавцем правил і мод. Ба більше, ніхто й подумати не міг, що тенденція до неймовірного ускладнення погляду на світ, властива теоріям звільнення людини – насамперед у сфері критики різноманітних владних практик і масової культури, – могла обернутися максимальним полегшенням і спрощенням у практиці повсякденного життя сучасної людини. Де те місце на мапі, в якому теорія так радикально розійшлася з практикою, – достоту не відомо. Так само не відомо, чому з усього світу в кишені абсолютна більшість людей цього світу надає перевагу коротким відео, ґіфкам і фотожабам.
Синдром хронічного недочитування текстів особисто для мене вже досить давно став тривожним дзвоном, бо насправді ще якихось шість-сім років тому люди, які читали тексти, здебільшого їх дочитували. Особливо відчутно це в соцмережах. Часто люди, починаючи читати текст, у процесі читання знаходять щось цікавіше або важливіше – і перемикаються. Стрічка Facebook стрімко змінюється, його алгоритми працюють так, щоб якомога швидше оновити інформацію. А тому соцмережі, створені для кращого порозуміння між людьми, подекуди перетворюються на чинник дискомунікації: свербіж коментування входить у конфлікт із браком розуміння, і якщо ви, наприклад, збираєте кошти на лікування смертельно хворого або попереджаєте про смертельну небезпеку, то мусите про це написати в першому реченні й ніколи не відкладати головне повідомлення на потім. А ще ліпше – змайструвати картинку на якомусь привабливому кольоровому тлі. Таке зазвичай допомагає набагато ефективніше за десятки слів.
Міркуючи про сприйняття складніших текстів, наприклад, тих таки грубих романів, неможливо позбутися враження, що значна частина читачів, які, втім, ще, на щастя, зберігають потребу у спілкуванні з художнім світом, зафіксованим у текстовій формі, не просто забувають прочитане – вони його сприймають фрагментовано і принагідно. А тому читання часто-густо перетворюється на ковзання текстом, де перед очима експресом проходять цілі текстові блоки. Ідеологія вдумливого, ретельного, уважного і включеного читання нині відсунута на марґінес. Мало кого цікавить якість читання. Навіть ті, що вважають себе людьми культури, не здатні утриматися від колективних флешмобів і гіт-парадів, де вони з гордістю демонструють свої навички скорочитання, бадьоро звітуючи, наприклад, про сотню прочитаних книжок за літо. Книжок, які змішуються в голові і не доходять до серця, не стають подіями, не залишають відбитка і врешті-решт нічого посутньо в людині не змінюють.
Я змирився з тим, що поява таких тенденцій, що обов'язково перетворюються на правило у вигляді вторинної безграмотности, річ неуникненна і навіть закономірна. Так, я розумію, що світ швидкий і динамічний, що інформації настільки багато, що знехтувати нею не можна, а сприймати й опрацювати всю просто нереально. Але все одно не можу зрозуміти в сучасній людині однієї речі: я знаю, що вона поспішає, я щодня бачу процес цього поспіху, але досі не здатен збагнути, куди саме. Куди, де те місце за життєвому поприщі абстрактної середньостатистичної людини, куди вона поспішає? І – головне – що там і як. Дякую тим, хто дочитав до цього місця.
05.10.2020