(Деякі моменти національної свідомости).
Хоч жорстока війна центральних держав скінчилася, то її проклін — безтямний, що хаос запанував на наших просторах, не тільки не кінчить своєї власти, а навпаки — в пяній люті дальше казиться і дальше вилюднює до решти зруйновані села і міста. Власне тут на сході, де одноманітність природи, де доволі слаба виріжненість культур, племен, маєтково зливаються в доволі безбарвну монотонію, там за се вистрілив буйно в гору неугнутий консерватизм думки і привичок, там і війна — сей творець всього нового є тим тяжшою; через се вона тим більше потребує болю і терпінь на порід нових суцільних індивідуальностей.
Та по великій руїні ще не буде велике нещастя, як на землі зрошеній так обильно кровю і сфосфоризованій засіяними кістьми місто золотої пшениці зацвите наразі блудним цвітом бурян, але проклін недолі готов затяжіти своїм тягаром дальше, коли потомність не опромінить розсіяних костей своїх дітей культом святої любови і не вбудує в них величної святині під своє відродження і виховання; буде тяжіти дальше вузкістю життя, в якій там формі воно не буде, коли жиючі не виплекають могутньої святої любови вольної землі всенародньо: сильної волі, могти осягати потрібні великі культурні цінности...
Тай буде дальше неповність життя, коли не будуть плекати й таких вартостей, які ще, здається, будуть довго потрібні, як гордість національна, сатисфакція, а може і поняття реванжу і т. подібне!
Бо як в життю одиниць, так само в життю народів, такі поняття — се також одні з основних елєментів його морального капіталу. Хоч як прикрий, одначе має за собою значну дозу правдоподібности погляд, що чим прикрійші держави сходу дістануть удари, тим діткливійше вони відчують прикрости війни, тим гарнійше зрозуміють розказ конечности, тим соліднійше уконститують свої відносини під впливом скомплікованих сил. Як там воно не випаде, то навічь для нашого злиднями притупленого чуття очевидне, що на руїні старого, мусить початися нове, глибше, ширше, більш інтензивне і більш реальне життя.
Шість літ війни — се властиво не довгий час.., а яку вже духову еволюцію він переніс в душу суспільности і людей з поодинока. Як помінялися вартости! Як не заспокоїти голоду хлібом за 10 ф, — так не накормити духа читанням лєктури, хоч би "Життя і добродійства Є. В. цісаря Франц Йосифа І. для українського народа". (В дійсности се один з найбільших тиранів і гнобителів українського народа). Так само не заспокоїти гордости і почуття гідности народу тим, що мовляв, українська делєґація говорила з якимсь міністром..., хоч би ним був п. Клємансо, або й сам Вільзон.
Перше, — передвчасна смерть інтеліґентної одиниці потрясла серця всіх, тепер треба нераз дивитися, як смерть траґічно скошує майже цілий цвіт народу. Коли давнійш було здобутком роздобуття краєвих фондів на висушення там якогось багонця чи ставка, або здобуття українського шильда, чи чогось подібного, тепер нарід посягає зa одним очищеним від всякого паразитства безмежним ланом від Кавказу по Сян, а найсвятійшим жаром свого хотіння гoнить і хапає жагучий ідеал своєріднього самостійницького життя.
Тепер зовсім нові инші проблєми ждуть на відповідь, хочби отсе: в якій політичній констеляції та яким економічним життєм будемо жити, чи вдасться скоро дезорґанізовані війною суспільности звести великі психічно побутові ріжниці до одного знаменника і оживити великі наші простори справді одною душею, та чи вдасться в творчій конструкційній праці нам скоро дорівняти другим народам?...
Обсервуючи заховання нашого народу в світових катаклізмах, спостерігаємо, що український нарід якось самочинно своїм несвідомим психічним автоматизмом, який є виразом статистичних самозаховчих первнів нашого національного характеру, вміє та хоче виявити сильні волеві стремління зрозуміти та запобігти злу... Нарід наш все здавав собі в головнім справу, в чім лежить жерело зла і все любив застановлятись над способами, які ведуть до направи. Одначе на велику консеквентну витревалу солідарну збірну енерґію чину все було тяжше здобутися.
Так було колись, так є й тепер.
Приміром сучасники татарського лихоліття застановляючись над траґічним упадком і розвалом своєї державности, добачували його причину — говорячи теперішним світоглядом і словом — в недостачі широких спільних все і всіх обнимаючих морально-етичних ідей се є — світогляд христіянський інтеліґенції не зіллявся в одно зі світоглядом напів поганських мас. Дальше добачали вину в клясовій нетолєранції — се є в невмілости правительственної верстви через вибуялий консерватизм принатуровити державний орґанізм до потрібних нових широколюдових основ. Се значить, як автор Історії України Руси думає, інтеліґенція, сей кит, що держав державний орґанізм так своєю скількостю як якостю недописав — вимогам хвилі.
Усюди те саме правило: відповідно до величини простору, пропорціонально до тягару людової маси, відповідно до культуральних потреб часу мусить бути рівнож сильна духова і душевна активність його мозку се є мусить бути відповідно сильна його інтеліґенція.
Найгарніще розуміння інтелєктуально-культурного чинника, яко середника творчо-будівничого виказала ще хиба Хмельниччина такої свідомости, такої сильної аґітації, такого могучого патріотичного чувства, такої настроєвої суґґестії продукованої інтеліґенцією наш час рішучо не виявив.
Себастіян Маховський, польський реґіментар і політичний аґент на Україні за часів Тетери, рапортуючи до Варшави про настрої на Україні, пише що Хмельницький воюючи Польщу, казав не тільки забирати та вивозити всі святощі-реліквії, книги, ікони, хрести, трофеї, говорячи, що се найціннійші памятки по своїх предках, але також забирав і громадив з західних земель усю інтеліґенцію і з Чегирина, сього "розбійницького гнізда" творив для України Рим. Очевидно стверджує се яко некористний момент для свойого правительства і рівнож піддержує і послідовне небезпечне для правительства явище — це величезне привязання народу до своїх святощів.
Інтересно, що нарід тоді не тілько став зброєю, але також з якоюсь правдиво елєментарною силою кинувся до школи, пізнав, що до успішної боротьби і переваги треба також і культурних засобів. І результат навіть в короткім часі був кольосальний.
Вже літом 1654. р. міг антіохійський архідіякон Павло, переїздячи через Україну, виявити свій подив для української культури, що так інтензивно розвинулася за часів воєн Хмельницького з Поляками. Як він звіщає, побудовано масу церков, пороблено гарні ікони, іконостаси, корогви, усюди по селах брацтва позакладали школи, люде з запалом почали віддаватися науці, навіть серед жіноцтва виявилась охота до освіти, можна було видіти їх ідучих до церкви з молитвословами. Усюди зацвив добробит, радість і втіха з життя.
Сей глухий десь з нутра душі видобутий інстикт і предчутя в чім лежить сила народів, а в чім власне наша слабина, виявив наш нарід з якоюсь дійсно елєментарною силою по повороті Австрії до Галичини після розгрому Росії під Горлицями. І дивно предивно: по військових самосудах, спустошенню, по великій мартирольоґії, по ріжних Талєргофах, нарід видячи себе розложеним, розброєним, через се, що був позбавлений якої небудь опори, через се, що не мав навіть тіни якого небудь власного правильтельства а ся дрібка своєї інтеліґенції, яка була, та сиділа застрашена без своїх средств на німецькім жолді у Відни...
Так власне тоді вибухнув майже самочинно між народом рух анальфабетизм... Тут не ходило о сам тілько анальфабетизм. За цим словом крилося стремління, жажда піднести конечно свою освіту... Нарід видів у війні наглядно через порівнуючий примір, як він ріжниться культурно і рабською психікою від инших народів, він тоді найнагляднійше переконався через що він нещасливий і забажав світла, забажав духової поживи, відновлення, він почув голод за культурними цінностями ще дають оборонну орґанізацію, моральний гарт, нарід хотів вищої свідомости, якаб поширила границі його свободи, якаб вирвала його з неволі лиха, пасивности, а навпаки — дала так йому потрібну силу і віру. Були випадки, що навіть старці бралися до науки — до освіти...
Подібний величезний, грандіозний рух до духового внутрішнього відродження виявився також і в Росії по неудатній Корнилівській контрреволюції і по розвалі революцією Тимчасового Правительства в Петрограді 1617 р.
І дійсно большевики, захопивши в свої руки владу, віднялись цеї велитенської акції примусово через школи губити анальфабетизм — підносити на ґвалт свідомість — цей важний атут і в боротьбі робучих мас. Очевидно, в значній мірі ходило о се, аби маси зробити приступні для впливання з гори, для суґґестії.
Одначе у нас на Україні через спеціяльні для нас неприхильні обставини, інтеліґенція не взяла зовсім в свої руки сього інстинктовного народнього відруху не спотенціонувала його до належної висоти і з нього не зробила податної матерії до цілий будівництва і що важніще, вона сама може не станула на висоті хвилі і потреби; вона не одідичила потрібного виховання так до зрозуміння як і ведення великих конструктивно-будуючих завдань. Ці всі так добрі сторони, як і недостачі в цілій повноті виявились в потрясаючій траґедії розкладу і розпаду нашої національної держави в 1919 р.
(Далі буде).
[Громадська думка, 19.09.1920]
(Національна свідомість у вихованню.)
До обсягу найконечнійших моральних дібр, до яких кожна суспільність, (без огляду на це чи вона є державною, чи ні) стремить, є засіб і розвій її культурних чинників. Хоч прим. наукова творчість або артистична до тепер не належала до безпосередніх атрибутів державних орґанів, то одначе кожде державне тіло, щоби скріпити, видосконалити й усталити умовини свойого буття, дбає і мусить дбати про розвій просвіти та виховання — се є про розвій школи.
В кождій суспільности, справа виховання молодих поколінь належить до найважнійших завдань. І зовсім природно: від здорового поставлення справи виховання залежить горожанський дух і ціла моральна сила суспільности. Розвій освіти і виховання — як справджують історичні випадки — є найміцнійшими чинниками кожної державної орґанізації, котра ніколи не виконає свойого завдання, коли в своїм посіданню не має культурних вартостей та належитого виховання своїх горожан.
До чогож властиво має зміряти наше виховання? — У народів поневолених або в таких, які щойно кладуть фундаменти своєї державносги в першій лінії до — сотворення сильної національної свідомости, то значить до відбудови сінтези своєї душі, сього вродженого, найсильнійшого інстинкту, підстави найвисших проявів морального життя, на які склалось співділання всіх природних і культурних первнів народнього життя.
Національна свідомість — се безсумніву найважнійша і найсильнійша зі всix инших свідомостей: вона бо сягає аж до самих основ фізичної і духової будови чоловіка, сягає так до його прикмет дідичних, як й набутих через виховання і вона є першим найважнійшим скарбом у всій дорозі його еволюції. Національне чуття — це найвисша абстракція часової реальности, це є предбачання дальшого, підрахунок минулого, це є скомбінування в шось одно всього минулого, сучасного й майбутнього, як влучно виражується д. Винниченко в Відродженню Нації.
Якіж елєменти складаються на її цілість? Найважнійші бо: фізичні умовини краю, мова, письменство, історична минувшина, народна штукара і практичне життя, себто змисл життєвої правди.
По законам природи, довга політична несамостійність вивласнює душі недержавних націй з найактивніших суспільних чеснот і їх понижує аж до ступня некорисних — а навіть шкідливих, так свідомих, як й несвідомих обявів.
Так важна у відношенню до світа культура почування, на якій виростають суспільні альтруїстичні чесноти (приязнь, солідарність, симпатія), як й особисті (любов себе, амбіція і житєва відвага) у недержавних націй вони якостево є инші ніж у культурних "хижаків".
Через недостачу можливости вірного і всесторонного контакту з дійсністю, ці народи не мають виробленої вмілости володіння, не мають дару карности, послуху підпорядковання себе такому моральному правовому розказови, яким у Німців є пр. "muss sein", або хочби у Мocкaлiв "по сьому бить".
За се у тих другорядних націй розвинулися буйнійше склонности (сліпий, неохочий послух, ненависть і недовірє до всіх, нахил до опозиції в себе самих), то замикають їх природу в сфері вузького еґоізму, притуплюючи почуття широкої запопадливости о загальне власне суспільне добро.
Одним словом, говорячи словами суспільної педаґоґіки, сінтеза душі недержавної нації — її національна свідомість є вивінована менче активно-творчими, а більше пасивними оборонними прикметами; при тім є вона притемнена мут ними поняттями (verworrene Perception) про фактичний світ.
Проте перед нашою модерною національною педаґоґією стелиться важне, а при тім дуже а дуже відвічальне завдання — відшукати загублену тінь — відреставрувати давний історичний національний тип ще самостійної України, випосажуючи і доповнюючи великими чеснотами модерного праґматизму, якіб були добре принатурені до скомплікованих інтензивних обставин сучасного велетенського демократичного життя. На довершення того всього треба сей новий тип натхнути, оживити все жаріючою і невмірущою душею — любовю до своєї рідної землі і тим побудити його геній до творення могучих, своїх власних культурних цінностей.
Кожна національна свідомість через це, що її елєменти так глибоко сягають в фізіольоґію народньої істоти, має свою тривалість і животність — се є, має свою память і свою інтеліґенцію. Її памятю є власне спосібність збірної душі переховувати історичні традиції, а свідомостева інтеліґенція полягає знов на творчости народнього ґенія. Велика річ сей ґеній — інтеліґенція. Від його самочинної інтеліґенції залежить так розмах життєвий одиниці, як і цілого народу. Ця то самородна свідомостева творчість народу, оперта на довідах поколінь, провадить його по дорозі історичного життя, виборює йому становище посеред инших народів та хоронить від подавлення иншою чужою культурою. Свідомість — та сінтеза всіх його животних сил є також наймогучійшим сподвижником і ґваранцією будуччини народа. І доки нарід творить, так довго лінія його життя є отвертою, так довго стелиться перед ним шлях розвою.
Чим ширші круги заточує цей первень, чим сильніще втиcкається у всі щілини життя, тим гарнійше дає докази о скалі свого ґенія, тим мoгyчійший створює він розмах в своїм історичнім розвою. Коли же дух народа є слабий, коли він не вміє плекати одідичнених дібр і нічого не творить, тоді він не може допровадити народ до великої будуччини, хоч би внішні чинники його бутя укладались як найкраще.
Противно, навіть найтяжщі і найтраґічнійші умовини зовнішного буття не знівечуть його культурної відрубности, коли він уміє глибоко пepexoвувати історичну традицію а при тім є спосібний до творчого ділання.
Не кожен народ має високо розвинену свідомість. Особливо довга неволя притемнює і приглушує чутєві нервні свідомости, як це звичайно бувало та є з народами, що не жили своїм повним життям, а тільки були в службі державних націй. Таке саме є з нашим народом. Як це добре знаємо, чуже довге пановання скривило наш характер і зoгидило нашу душу: усі ті цінности нашої природи грають иншим огнем, світять иншим блиском, як се є у "культурних завойовників".
Через усунення від підбитих — не державних народів продукції й адміністрації культурних дібр ocлаблюється тим самим актуальність і cила їх збірної волі — а їx розумова свідомість позбавлю ється почуття дійсности, себто ясного погляду на окруження, позбавлюється вірногo відчуття його реальности.
По законам природи, довга політична несамостійність вивласнює душі недержавних націй з найактивніших суспільних, чеснот і їх понижує аж до ступня некорисних — а навіть шкідливих, так свідомих, як й несвідомих обявів.
Так важна у відношенню до світа культура почування, на якій виростають суспільні альтруістичні чесноти (приязнь, солідарність, симпатія), як й особисті (любов себе, амбіція і житєва відвага) у недержавних націй вони якостево є инші ніж у культурних "хижаків".
Через недостачу можливости вірного і всесторонного контакту з дійсністю, ці народи не мають виробленої вмілости володіння, не мають дару карности, послуху підпорядковання себе такому моральному правовому розказови, яким у Німців є пр. "muss sein", або хочби у Москалів "по сьому бить".
За се у тих другорядних націй розвинулися буйнійше склонностн (сліпий, неохочий послух, ненависть і недовірє до всіх, нахил до опозиції в себе самих), що замикають їх природу в сфері вузького еґоізму, притуплюючи почуття широкої запопадливости о загальне власне суспільне добро.
Одним словом, говорячи словами суспільної педаґоґіки, сінтеза душі недержавної нації — її національна свідомість є вивінована менче активно-творчими, а більше пасивними оборонними прикметами; при тім є вона притемнена мутними поняттями (verworrene Perception) про фактичний світ.
Проте перед нашою модерною національною педаґоґією стелиться важне а при тім дуже а дуже відвічальне завдання — відшукати загублену тінь — відреставрувати давний історичний національний тип ще самостійної України, випосажуючи і доповнюючи великими чеснотами модерного праґматизму, якіб були добре принатурені до скомплікованих інтензивних обставин сучасного велетенського демократичного життя. На довершення того всього треба сей новий тип натхнути, оживити все жаріючою і невмірущою душею — любовю до своєї рідної землі і тим побудити його ґеній до творення могучих, своїх власних культурних цінностей.
Зарисована на горизонті будуччини велика переміна форми політичного життя мусить бути конечно получена з великим переображенням народної психіки, котра мусить поволи конечно пристосуватися до нових, відмінних умов існування.
Чим основнійше і скорше наступить та велика метаморфоза, тим скорше і лекше буде осягнена бажана ціль політично-суспільної орґанізації народнього життя.
Під тим оглядом зусиллям будівничих нашого державного дому мусить прийти з помочю школа, котра цей процес примінення людських природ до нових умов може знаменито приспішити і поглибити.
Проте, найважнійшим, безумовним постулятом народнього виховання у нас є — покликання до життя примушеного довгою неволею інстинкту самостійности, бо він одинокий чинить нарід спосібним до будовання незалежного буття.
В тій ціли має школа в молодих поколіннях — а інтеліґенція серед широких, слабо усвідомлених мас вщіплювати передовсім переконання, що тільки незалежна форма державного життя може сотворити умовини повного розвою найвищих духових дібр чоловіка, народньої культури й розвитку поодиноких індивідуальностей. Без політичної незалежности, без саморядних форм суспільної орґанізації ніколи не буде можливо видобути всіх животних сил суспільности, неможливо буде направити їх до справного ділання, неможливо буде охоронити своєї культури від всяких проказ і злих впливів, як рівнож без своєї самостійности не зможемо збогатити і змісту і інтересу життя. Правда, історичне фатум заставило нас дуже неприготованих серед огнів світової війни будувати свою державність, заставило нас до іспиту не опитних серед хаосу незвичайно тяжких скомлікованих світових перехрестних інтересів...
Іспит не випав зовсім вдоволяючо. Чи сильніші некористні внішні обставини чи наші внутрішні хиби сьому завинили, — се справдить вже історія.
В кождім разі, акт творотьби не скінчений, це, що було, це тільки епізод. Мабуть, цілий розум в тім, щоби пізнавши свої недостачі, бути безглядним против себе і витягаючи науку як найскорше і як наймогучійше взятися до віднови себе.
Українській републиці за весь час її існовання між иншими турботами, найбільший клопіт і найбільша грижа була ізза школи, виховання. Вона то наймогучійше відчула культурне значіння національної свідомости. Всім було ясне, і се не улягало найменшому сумнівови, що нову просвіту треба буде будовати на зовсім инших основах; всім глибше мислячим було зрозуміле, що життя і час вимагають иншого змісту научування, нових ідеалів, нових цілий, нових доріг, але се переконання було получене з сумним жалем до невідрадного фатального явища, що давний систем, давна школа недописала, що вона не дала цього, чого так конечно було потреба.
Реформа — очевидно — мусіла прийти. Се було ясно. Весь траґізм досвідчали всі в тім, що се покоління, яке бралось за діло, саме не мало тих національно-культурних чеснот, які треба було конче положити в основу так поважної й відвічальної праці.
(Кінець буде).
[Громадська думка, 21.09.1920]
(Голоси сучасника про нашу національну свідомість.)
Хоч можливо, що колись такі питання як: національне виховання, національна свідомість можуть бути пересуджені, то, поки що, як це діткливо важкими історичними фактами стверджує теперішність, наразі дорога до майбутнього космополітичного міжнародного інтернаціоналу веде через етап національних держав враз в їх найзавзятійшими реалізаціями, серед орґій ненажерливої національної нетерпимости, ненависти, ґнету, визиску і т. д. Як воно колись не буде, на разі є фактом найочевиднішим, що одним найважнійшим каменем теперішніх неудач в будівництві неодної державности, як також причиною нещасть, які руїнною филею заливають не одну країну — се недостача цього скарбу, що зветься національна свідомість.
Що сей проклін в першій мірі пімстився і мститься і на нас... і його гірко та дуже розпучливо відчули наші будівничі, можемо переконатися з фахтів і з представлень многих наочних об серваторів і учасників нашого відродження.
Для уникнення певної неясности годиться піднести також цю ріжницю поглядів, яка заходила між обома частями Україн — наддніпрянської і наддністрянської що до понимання імпульсових мотивів, вихідних причин усеї визвольної боротьби і її частинної невдачі.
Українські діячі виходили все більше з заложення соціяльних реформ і звичайно головну частину всяких політичних удач або невдач виділи в першій мірі в більш або менше вдоволяючім вирішенню правительством соціяльного питання, а національно свідомостевий елємент далеко слабше був пониманий і акцентований.
У нас в Галичині — навпаки ціла боротьба з заборчими імперіялізмами виступає більше на тлі національної свідомости. Себто, — за гасло визволення і боротьби о справедливий розділ належних дібр виступає менше клясово a ширше та сильнійше поняте добро цілої нації. У нас в Галичині на лад західний за вивиску в боротьбі являється "по свому виплекана" і натягана аж до ступня (се було ідеалом правительства) абсолютної відданости і самовідречення — національна свідомість. Соціяльне питання — це питання домове, яке мається полагодити "згідно з духом часу" угодово в парляментарний спосіб, по укладови сил. На Україні велась і ведеться боротьба серед революційного хаосу по більшій части одною переможною верствою, коли другі були і є в певній опозиції. Там під впливом Росії грають ролю розбурхані соціяльні пристрасти, а національні доперва вироблюються і наростають.
Для нас же інтересно і тепер ходить о те, аби найти правдиву оцінку і критику вложеного у велике підприняття нашого свідомостевого капіталу.
Інтересно є пізнати продуктивність і видатність сього так важного чинника так з культурного згляду, як також з утилітарно-тактичного. Бо, пізнавши його недостачі і хиби, ходить о то, аби через нове виховання і школу цю національно свідомостеву силу ще більш скріпити і її допровадити в будучности до непоконаної вартости. Се не є легке завдання.
Щоби одначе цеї дразливої справи самому не торкати, бо се надто свіжа й болюча рана, і крім теоретичного, не мається до цього, иншого мандату, найгарніще є дати в цій справі осуду нашого національного виховання, сеї нашої національної свідомостевої енерґії так в боротьбі з ріжними ворогами, як у великій будівничій акції, голос авторітетному обсерваторови, вправді вже не жиючому, але, який за весь час нашого будівництва був в центральнім огнищу усіх державних чинностей, і який яко оден з редакторів правительственного орґану "Република" був заставлений впливати на цю "національну свідомість" був покликаний виробляти настрої... подавати заохоту, ініціятиву, інформації, подавати до відома волю правительства і тим подібне.
М. Євшан, нам всім так добре знаний письменник, що власне переживав yсі перипетії кровавої епопеї галицької армії й сам положив своє життя, між полишеними записками в своїй теці лишив також свій останній плач-крик, що не лишень могучим виразом його патріотичного настрою, але також заразом й сильним висловом жалю й скарги до сего, що зветься... "національне виховання". Ця полишена в спадщині самокритика є першорядним історичним документом до оцінки нашого духового майна, яким ми оперували у великім часі...
Так як його передсмертна річ: "Великі роковини", так і се писане могутнім прошибаючим серце словом і видається бути словом, просьбою із поза гробу не тільки його, але усього поляглого покоління. З огляду, що цю статтю, поміщену в "Життю і Мистецтві", не вся ш. публика мала нагоду читати, подам її до ширшого відома у фраґментах. Ось його слова:
"Ми проголосили — пише бл. п. автор — самостійність України і твердо порішили будувати свою національну державу. Ми поставили українських жовнярів боронити української землі і битися за її границі...
А все таки серце не перестає чогось щеміти і неспокійно битися за будучність рідного краю, якась тревога гніздиться в наших душах і все на ново пхає нас в обійми сумніву, не дає нам певности завтрішнього дня, параліжує наш розмах і примушує нас вічно за чимсь чи за кимсь оглядатися, шукати "помочі"... Єсть українська держава, а не має в ній українських горожан, а властиво немає того Бога, в якого би всі ми однаково вірили і йому служили. Маємо зверхню форму, а нема змісту, який би її виповнив. Се момент, коли хочете, більше ніж серіозний, навіть траґічний. Без нього неможлива екзистенція українського національного орґанізму, як неможлива церква без вівтаря".
Молодий письменник кладе педаґоґію, як то буває у других народів, в залеглість і в службу тільки свому народови і жадає поставлення справи виховання на зовсім нових національних основах. Проте говорить: "педаґоґічний момент може вимагати і вимагає обновлення чи реформи істнуючих галузей шкільництва, орґанізації нових форм, або усунення старих... але момент національний, політичний і соціяльний, той власне час, який переживає наша нація, вимагає чогось більше як реформи: вимагає зовсім нового ґрунту під виховання, він вивертає з корінням старі педаґоґічні наші традиції. Революція розбила основи старого ладу, старий світ валиться і серед огню та бурі показалися горизонти нового світа. Якже серед того всього може утриматися наше старе покоління, що виросло в неволі, старі ідеольоґії, пристосовані до тої неволі, старий лад, який був укріпленням того рабства, в загалі старе виховання, що робило нас "холопами". І коли можна говорити тепер про якийсь найперший обовязок Українця, в той час, як він рішився піднести і свій голос і намагається стати рівноправним членом сімї народів, — то се насамперід обовязок забути про все, чим він до недавна був. Нашому поколінню припало те почесне завдання: будувати основи нової України, в якому дім вільного народа. Але нікому не повинно бути більше ясним як нам, що може будувати вільну Україну тільки пoкoління, яке — кажу словами Фіхте — "втратило свою дотеперішню істоту і світ, ґрунтовно про нього забуло..."
Що саме формальне виховання, отже освіта і знання, які давала нам школа, хочби й рідна, ще нічим не є, — се показує найкраще приклад української інтеліґенції. Вона прецінь кінчила середні і вищі школи, має всякі потрібні автенти, а все таки лишень в дуже а дуже малій мірі ставала дійсною інтеліґенцією, душею, сepцeм і мозком нації, мало взагалі українщилася. Найважнійшим завданням нашого шкільництва було: продукувати інтелігенцію, а ніхто не питав, яка вона має бути і як її треба виховувати, аби вона була українською інтеліґенцією в пoвнім того слова значінню. Не було в нашій педаґоґічній праці дійсно педаґоґічної української думки, яка працювала би після одної системи і проводила консеквентно одну ідею. Кажучи тривіяльно: наша педагогія працювала на збут; — не маючи на увазі свого ринку, працювала de faсto для чужого ринку, виховувала і посилала українських "холопів" на службу чужим культурам, а не орґанізувала і забула орґанізувати свій ринок, укр. національно-культурну базу, яка притягала би відтак інтеліґентні сили.
Річ ясна: ніколи иноді, як власне тоді в таких переворотових часах, в часах скорого, наглого будівництва серед нeсприяючих обставин — відчувались усі недостачі наших виховуючих інститутів — все одно — хто вони є. — — — — — — До них то власне відносять гіркі докори нашого обсерватора.
Давня школа мала в означенім часі "виховувати" дитину, т. є. Виробити в ній здібність обняти посаду. І коли у нас були які турботи про школу, коли виражали які-небудь питання та педаґоґічні проблєми, то про них мали говорити лишень "педаґоґи", люде, "які з того жиють". Була тільки одна справа, пекуча і тісно звязана з нашим життям — се постулят рідної школи. Рідна школа — се та сама московська чи польська школа, з тим самим пляном наук (в дійсности рішали і мали рішати "власти" — се був такий систем) і змістом навчання, тільки "з язиком викладовим руським", та обслугувана "своїми" людьми. Отже постуляти української мови як мови викладової — се було властиво maximum наших змагань. Чим мала жити та рідна школа, що мало бути її змістом, тим не займалася так дуже aнi наша педаґоґічна література, ані сама суспільність. Наслідки того такі, що хоч ми в Галичині та Буковині мали українські школи, то всетаки української інтеліґенції з них вийшло дуже мало, часом навiть менше як з польських. Початки рідної школи були, але укр. школи не було. А не було з двох причин: раз, що справу виховання ми вважали за справу "фахових" людей, а не за справу цілої нації — а по друге, що ми головну yвагу звертали на форму, а не на зміст того, що нам мала дати рідна школа. Одним словом, не була поставлена в повній ocнові справа національного виховання в повнім того слова значінню".
[Громадська думка, 24.09.1920]
24.09.1920