Малий Угорський Руснак.

(Із споминів із віденських лічниць.)

На початку війни не було ще їх, тих малих вояків, пів дітей. Коли прийшов до лічниці перший транспорт таких вісімнайцятьлітків, мій добрий знакомий, старий Ілько, вояк із заліщицького повіта, давний "шпитальник", що знав на память кожду салю, привитав мене словами:

— Прибув до нас сеї ночі новий транспорт, приїхали діти.

— Щож це за діти, відкіля й чого вони?

— Та такі вояки, що тількиб їм батіжок у руки і гони Федю товар пасти. Ходіть, подивіться лишень. І повів мене на долину до великої салі, де в перші дні містилися тяжше ранені. Між ними справді найшлось кількох молоденьких хлопчиків, про котрих важко було й повірити, що це вояки, ранені на італійському фронті!

Малий угорський "Руснак" був теж між ними. Спершу, витаючи на чужині нових наших вояків, я його й не запримітила. Говорила із другими, записувала назвиска у нотатник, розписувала картки домів, роздавала часописи і вже збиралась виходити, коли впало мені в очі його інтеліґентне, бліде, майже діточе личко із глибокими чорними очима. На табличці у головах постелі виразно кидались у очі букви "Ruth.", — по цім я й пізнала, що це теж один iз наших.

— Чомуж так тихенько лежиш, молодий вояче і не признаєшся, що ти теж Українець.

— Та бо я угорський Руснак, не письменний, не умію ґазетку прочитати.

— Ну це нічого, признавайсь до нас. Коли ти наш. Але не давно такий видно цікавий з тебе хлопець, а не умієш читати, чи нема у вас школи?

— Є, але то така школа — однако ґазетки не прочитав би — мадярська. А ходити до дяка на друге село, як робити ці, котрі хотіли по руськи вчитися — не було в мене часу. Я найстарший, треба було в господарстві нянькови помагати. От сестра Аньця ходила і уміє так добре! Вона сама до мене листи пише. Хочуть подивитися? питає хлопець рад, що має перед ким похвалитися ученістю Аньзі.

— Покажи, покажи, я дуже рада бачити, як Аньця пише.

— Ей, пані з того не багато порозуміють — зневажливо махає рукою Ілько. — Такого письма вас не вчили. Ми на силу пяте через десяте розібрали.

Малий Руснак засоромився. Не знає сам, чи подавати вже картку від Аньці, чи лишити. В його гарних очах видніє страх. Ануж не прочитаю й скажу, що Аньця не уміє писати...

Але від чого з мене цензорка? Не даром же тисячі найріжнійших листів день в день переходить через мої руки. Сміло беру карточку від Аньці не писану а старанно каліґрафовану книжковою церковною кирилицею і читаю гладко, як з нот: лист від сестри Аньці до братчика Яноса, котрому ціла родина, кожде з осібна, кланяється, а вкінці доносить про добре здоровля, якого і йому бажає. Всі слухають здивовані що так добре писано — Янос зворушений до сліз. Я хвалю, що Аньця так гарно научилася писати. Це вже цілковито підбиває мені його серце і ми розстаємося у великій приязни.

Коли я відвідувала наших у лічниці, мало коли було тільки часу, щоб обійти усі салі. Сього тижня була на першому поверсі, иншого на другому, та на цей раз я старалася кождого разу зайти на сему салю, де був малий Янос. Тягнула мене симпатія до хлопчини, та і ця радість, з якою витав кождого разу мою появу. Инші могли ходити або мали знакомих із своїх сторін, що їх відвідували — до нього ніхто не заходив, хоч він постійно лежав. Нога гоїлася, але що кість була нарушена — засуджено його на довге лежання, заки зможе ступити нею на землю. Не дивота, що прикованому до постелі була великою розривкою поява чужої людини з часописями і книжками й ці розмови, які ми вели з вояками на ріжні цікаві теми. Хоч до бесіди він не мішався, може й не розумів як слід наших політичних міркувань, але мозок його працював, видно було, як цілою душею ряд би нас порозуміти. Я нарочно старалася сідати близенько його постелі, щоб легше було йому нас слухати й хоч деколи слівцем відозватися.

Чим були ці мої відвідини для нього, я пересвідчилася наглядно одного разу, коли я зайшла до його салі і випадково не застала нікого із Українців. Янос неспокійно дивився на мене непевний, що тепер буде? Вкінці звертається до сусіда, що ходив на кулях.

— Ти, слухай, позич мені своєї палиці. — І не чекаючи дозволу, бере кулі під пахи й спускає ноги на землю.

— Що ти poбиш, Янос. Тобі вільно вже ходити? питаю занепокоєно.

— Ей може один раз не пошкодить — я лише хочу тамтих закликати. Вони зараз в сусідній салі.

— На щож тобі їх треба?

— Мені ні, але боюся, що як їх не треба буде, ви зараз підете.

— Ні! чогож? Я зістану і так, ми та поговоримо. — Сідаю край його постелі. Чомуж ти так любиш, як я приходжу?

— Мені здається, що то моя мати до мене прийшла, як ви прийдете. Та ніхто у нас з людьми так не говорить, нема у нас таких гарних книжок ані такої мудрої ґазети. Ей, коби я умів читати так, як вони, я би то цілий день читав.

— От, знаєш що — кажу, коли ти так рад научитися читати, пошукаємо когось, хто тебе научив би, я принесу таку книжку "Буквар для самоуків" називається і спробуємо. Добре?

— А чомуж би ні? Добре! Та хто схоче мене учити,  у мене нема грошей чим платити...

— Но це вже якось зробиться. Я почала передумувати, кого йому найти на учителя... І нагадала таки недалекого молодого дячка, з під Золочева. Цікавий і чемний хлопець, мабуть не відмовить. Лишаю Яносови всі часописи як застав і йду шукати Стефана.

Стояв у вікні, дивився на огороди, де шваби обсапували картофлі. Нагадав собі, мабуть рідну нивку, бо очі його були вогкі, коли звернувся до мене.

— Слухайте, Степане, кажу, однак діла у вас ніякого — пробуйте научити малого угорського Руснака читати і писати.

— А я знаю, чи довго ще тут буду — відповідає вагаючись.

— І ви не знаєте, і він не знає. Зачніть ви, може скінчить хтось инший, як вас заберуть. Дістанете за це гарну книжечкy від комітету.

— Та на що? — застерігається поквапно — я рад і дармо, як він лише схоче учитися.

— От і гарно! Ходім до нього. При тім розповіджте йому, Степане, дещо із прочитаних книжочок, котрі ми вам давали — от хочби із Грушевського про давні часи на Україні або що з Шевченка.

Я познайомила обох молодих жовнярів. Буквар принесла зараз другої днини і пішла наука з обох сторін вельми охоче.

По кількох тижнях почав Янос уже вичитувати із букваря і дрібні віршики та оповідання, а далі пішли і инші книжечки, вкінці і ґазети.

— Ой, якже це хороше, — як то добре уміти такі гарні книжки читати. Яка шкода, що у нас нема таких книжок, а то би люди тішилися.

— От знаєш що, Янос, пішлемо такі самі книжечки твоїй сестричці, нехай вона також прочитає та ще й другим позичить.

— Ах, чи ви думаєте що Мадяре це до нашого села допустять? Шкода і посилати.

Воно такого можна було й надіятися! Адже нам часто лучалося, що висилані до лічниць на Угорщину цілі бібліотечки пропадали — та всеж таки ми спробували і на превелику втіху Яноса таки зараз спакували "Червону калину", "Наш рідний край", "Нашу пісню" а на всякий випадок — ще і оден буквар для самоуків, бо ануж Аньця не така вчена, як Янос думає та не потрапить наших книжочок прочитати...

— Я буду собі такі книжочки й ґазети із Ґаліції виписувати. Коли ви кажете, що там таких багато є — лиш коби кляті Мадяре допустили, вони готові й сих до Аньці не допустити — ви не знаєте, що то за нарід.

— Ну по війні може й ваші Мадяре троха змякнуть. — А може ще ця часть краю, де Руснаки мешкають від Угрів відірветься та до України прилучиться! Хто то ще знає, як воно може скластися...

— Ой то би було добре — то би найліпше було, але Мадяр не пустить нема що і казати...

Заки нога вигоїлася, Янос научився зовсім добре читати, потім забрали нам його на виздоровлення десь поза Відень на село до заведення для виздоровців. За пару тижнів мав вернути, так як багато жовнярів із побуту на селі знову повертало до лічниці. Однакож означений речинець минув, а Яноса не було. Товариші дістали одну картку, де доносив, що чується зовсім здоров, а коли і чи верне до лічниці, не знати, бо буває, що із села висилають прямо до кадри. Опісля я якийсь час не була у тій лічниці й здавалось зовсім страчу хлопця із очей.

Але от одного дня я поїхала на прохід до Пратеру і коли переходила біля "Ротунди", де містилися тепер вояки, із гурту вовків, що стояли перед будинком готові до відходу, виступив оден вояк і потягнув мене за рукав. Я оглянулась. Передімною стояв урадуваний стрічею Янос. Я його ледво пізнала так опалився, змужнів, здавалося виріс. При тім убраний був як до походу, навіть з випакуваним наплечником на плечах.

— Ах як це добре, що ви ту зайшли, я так хотів вас ще видіти. До Відня дали нас лише на пару днів. Зараз вже виїздимо до кадри, а потім на Італію. Я вчера був у шпитали, але там казали, що вас давно не виділи. Знаєте, — додав хлопчина спішно, бо жовняри вже уставлялися у пари, — а ваші книжки тут, — він показав на наплечник. Так! всі що до одної і буквар, з котрого учився.

— Щож ти з ними зробиш, як меш іти в поле? ліпше було до дому вислати.

— Ага! Аби пропали! Сетра тамтих не дістала, не допустили Мадяре. Заберу їх з собою і в похід. Вже вона мені там багато не заважать а не дам їм пропасти хиба би мене не стало.

Жовняри вже зовсім зладились іти. Ми поспішно подали собі руки. Мені дуже було тяжко сього доброго симпатичного хлопця, що вибиравсь у таку небезпечну дорогу.

У послідній хвилі я поспішно вирвала картку із нотатки й начеркнула свою адресу.

— Бери, Янос, та напиши коли до мене. А най тобі Бог помагає щасливо вернути.

— Дякую! дякую вам за все. Напишу.

Справді дістала я від нього дві карточки із "фельдпост". Потім, чи забув за Відень серед біди, яку жовняри переходили на цім страшнім фронті, чи може й остав на віки із своїми любими книжками де над Пявою.

[Громадська думка, 16.08.1920]