Мені і раніще було ясно, що перебування за кордоном протягом довгих місяців не може не дезорієнтувати наших людей, одірваних від України саме в той час, коли місяці ідуть за роки і приносять з собою цілковиту зміну всіх настроїв і реальних завдань нашого народу... Моя ж остання подорож на Україну ще більше мене переконала в тому, яку величезну моральну шкоду може принести еміґрація. Трудно знайти більший контраст, ніж той, який являють собою наприклад віденські Українці і те громадянство, яке купчиться зараз коло уряду. Я дістався до нього в тяжкий час: люде несподівано мусіли покинути Винницю і довгим табором стояли в вагонах на історичних вже нині залізничих путях Жмеринського вокзалу. Ріжниця матеріяльного буття надзвичайна. З одного боку чудесні віденські отелі, Фольксґартен, де можна у Відні знайти з десяток, другий бувших і сучасних українських міністрів, з другого — вагони третьої кляси, а то й прості теплушки, заставлені, завалені річами і серед них урядовці ріжних міністерств або просто громадяне, які мусіли виїхати разом з урядом. Спать твердо і тісно, їсти дорого і часом голодно, єдиний комфорт — це українське поле, ліс і тепле літнє сонце. Це контраст матеріяльний. Але ще більший контраст моральний: в Відню сум і сумніви, в Жмеринці — ясність і твердість. Всі знають, чого хочуть і весело переживають свої матеріяльні і моральні біди. Немає орієнтацій, є одна спільна мета і всі ідуть до неї. Коли справи стоять добре — радіють, коли доля повертається на зле, терплять і чекають кращого моменту, але ніхто не відступає від свого, бо... всі розуміють, що відступати нікуди.
Щоб уявити собі сучасну політичну сітуацію, необхідно перш за все ясно зрозуміти, що таке є большевизм взагалі і яких форм він набрав на Україні.
Це питання тим більш потрібно освітити, що про большевизм утворилася зараз ціла лєґенда у Европі. Дякуючи ріжним своїм таємним і явним агентам, большевики збили з пантелику не тільки соціялістичну, а навіть і так звану буржуазну пресу. В Европі почали говорити, що большевизм це є певна сістема, котра, хоч і має свої великі дефекти, все ж завела в Росії якийсь то лад, що коли Росія переживає нечувані білі, то це є наслідок бльокади, інтервенції і війни, що режім большевицький зовсім змінився і набірає навіть европейських форм, що він еволюцінує. Але все це від початку до кінця шантаж. Ще більшим шантажом були чутки про Київську "іділію", про толєрантність до українського національного руху, про можливість нашого миру з большевиками, і т. д. Явні і тайні агенти, большевицькі наймити і відірвані від грунту еміґранти могли вигадати ці брехні. Найкращим доказом того, як добре жилося під большевиками Українцями, може бути те, що Кияне однодушно підтримали польско-українську комбінацію і по їх настрою Прокопович, Ніковський і Саліковський взяли портфелі.
— Ми задихаємося в цьому большевицькому раю...
— Дальше терпіти немає сили...
— Як що хочете, ми всі большевики — говорили мені жартуючи, — бо ненависть до цього дикого режіму півночи утворила нам націю, але — досить, ні одної хвилини, більше.
Большевики дійсно не позачиняли академії і університетів, гімназій, шкіл. Не забороняли видання і продаж аполітичної української літератури. Українського національного руху вони не припинили... Цей факт і послужив основою для наших закордонних необольшевиків в їх орієнтаціях... Але вони зовсім не зрозуміли їх змісту: не тому український культурний рух продовжував свій розвиток під большевиками, що цей останній є такий толєрантний і прихильний до України, а тому, що цей рух набрав такої сили, що ніякий режім, котрий хоч місяць хоче протриматись на Україні, не зважиться переслідувати його зовсім отверто. Не тому, нарешті, трималися наші культурні установи, що умовини були сприяючі, а тому що у наших людей утворилась завзятість, твердість, героїзм, який ні перед чим не зупиняється, коли діло торкається національної справи.
На скільки милі були обставини роботи, найкраще показує той факт, що ні один український діяч ніколи не міг ночувати у себе дома, блукаючи щоночі як злодій по чужим хатам. Що раз труси, арешти. Хто з Українців не перебував у черезвичайці місяць або два. —
— Черезвичайка — це щось страшне, порівняти не можна до царських тюрем, — так говорив мені український С.-Д., який добре був знайомий з російськими вязницями.
Кожний, хто сидить в черезвичайці, може кожної хвилі сподіватися, що його виведуть у двір, або в спеціяльну кімнату, прикажуть скинути верхню одіж і вистрілом з револьвера розібють голову... Робиться це без жадного приговору. Приговори річ зайва. В.П. Науменку сказали, що він є зовсім вільний, в ночі випустили на вулицю 70-літнього старця і тут десь застрілили, навіть тіла не видали. Трупом завалені анатомічний театр і всі черезвичайки. Од їх дух тяжкий іде на цілі квартали. В одній Винниці за тих три-чотирі місяці большевики розстріляли коло 2000 чоловік. Не милують і жінок. Я сам бачив тих нещасних, що чудом вирвалися з цього пекла... А скільки їх загинуло! На цвинтарях нових свіжих могил стало більше як старих з похиленими хрестами, що виросли за десятки років. Саме страшне це "казни въ порядкѣ краснаго террора". Тоді беруть без розбору одну-дві сотні людей в залежності від "потреби" і для "устрашення" розстрілюють...
Все це є факти, за котрі я чув десятки разів від самих ріжнородних людей. Большевики і їх агенти звичайно пояснюють їх інтервенцією і війною. Звичайно, кажуть, що жорстокість і террор стали на теріторії бувшої Росії самим нормальним явищем. Але перш за все хто, як большевики, навчили цьому всіх своїх ворогів. Далі, коли жорстокість є звичайним явищем під час війни, особливо коли вона ведеться по способу горожанських війн без жадних міжнародніх гарантій, то вже зовсім незвичайним зявляється режім систематичного террору, яким тримається весь "комуністичний лад" Совітської Росії. Тяжко жити, коли немає ніякої влади і панує анархія, тяжко жити, коли що хвилі до вас в хату може вірватися банда грабіжників. Але проти такої анархії є ліки: люде гуртуються, озброюються, проти сили ставлять свою силу і з часом налагоджують хоч який порядок... Але при большевиках все це перетворюється в сістему: до вас теж вриваються бандити, забірають у вас гроші, знущаються над вами, арештовують і убивають, але оборонятись ви не можете, бо за цим бандитизмом стоїть ціла сістема большевизму.
Не тільки ті, що мають якесь відношення до політики, не тільки ті, що хоч чимсь нагадують "буржуїв", але прості трудові люде в один голос говорять, що ні одної хвилини вони не бувають спокійні, ні одної хвилини не бувають ґарантовані від нападу цих диких людей, які "грабують во імя комунізму". Не маєте грошей — біда, голодна смерть для вас і для вашої сімї, грошей треба мати силу: десятки, сотні тисяч карбованців. Але коли ви їх маєте, знова біда, бо треба їх якось берегти від орґанізованого грабіжництва.
— "Під большевиками почуваєш себе чимсь подібним до дитячого паяца, до ніг якого привязані мотузки: хтось сіпає, і ви вироблюєте якісь фокуси. Весь час тільки і чекаєш, що вони ще вигадають, як ще будуть над вами знущатися". — Так писали мені з Київа... То на вулицях зроблять облаву і по районам ловлять несподівано людей і без жадного попередження женуть на тяжкі роботи, то мобілізують жінок і женуть мить казарми, або що. То зроблять у вас постой, наведуть повні хати красноармейців, заведуть незвичайний бруд і у вашій же хаті будуть сміятися над вами.
Все це факти. Звичайно, не кожний день кожному чоловіку приходиться це виносити, але над кожним висить ця мара і не дає відпочинку. Життя тратить всю свою красу, люде ходять пригноблені і звичайно не розводять іділлії про большевицький лад, яким тепер так захопилися наші необольшевики.
Не краще стоїть справа орґанізації економічної. Тут повне банкроцтво. Зпершу вбили большевики всю приватну ініціятиву, а далі завели безконечну бюрократію, яка по свідоцтву всі тих киян, з якими мені приходилося говорити (а серед них були добрі економісти) — абсолютно ні до чого нездатна, є мертве тіло, апарат для зловживання. На моє запитання, чи моглоб допомогти біді знищення бльокади, появлення краму, всі мені говорили так: большевицькому уряду це може і помогти, але населення все буде страждати, бо большевики і цим товарам не дадуть ради як не дають вони ради і тим природним скарбам, які і досі існують на Україні і подекуди в Росії (хліб, паливо). Ніякої праці большевики налагодить не можуть. На всю Росію працює лише кілька фабрик і то кепсько. Большевизм це по суті непродуктивний режім, який може тільки споживати добро, зібране попередними поколіннями, який може існувати тільки доти, поки істнують ці старі запаси. На щастя ці запаси приходять до кінця і режім починає дійсно підупадати.
Армія ще є у большевиків, ще має вона велику ударну силу. Битися з цею масою людей голодних і обідраних ще тяжко. Хоч факт відомий, що дезертирство в большевицькій армії стало нормальним і масовим явищем, не дивлячись на всі страшні погрози. За спинами большевицьких жовнірів стоять завжди кулемети, якими ix примушують іти вперед. За кожним ґенералом і офіцером старої служби слідкують крок за кроком большевицькі комісари. Трудно вірити, щоб в цій армії було патріотичне почуття. Невідомо навіть чи дійсно сам Брусілов підписав свою знамениту відозву. Загальне вражіння тих, що довгі місяці мусіли придивлятися до большевиків, таке що, досить нанести большевикам кілька ударів і тоді почнеться в ворожому стані анархія...
Ця анархія тільки і може спасти і нас і Росію. Большевицький орґанізм, який зараз існує там, не має жадної творчости і мусить зникнуть. Як саме це станеться, яким чином повстане анархія, чи то шляхом революції з права, чи то якось инакше, але це льоґічний кінець большевизму. Тоді тільки на якийсь час припиниться стихійна експанзія Росії на південь і захід, тоді тільки ми зможемо скріпити свою державу. Так само тілько на цілковитій руїні, більш здорові елєменти Росії, як що вони ще існують, можуть утворити державу. Поки існує большевизм, він буде вести свої війни, бо тільки войовничий дух підтримує його хоре тіло. Всі думки про мир України або Польщі з Росією є нереальні: большевики мусять битись і будуть битись, їм треба дати через те відповідний одпір.
Про самостійну чи навіть федеративну Україну з большевицькою Росією звичайно і говорить не приходиться. Це казки для дітей молодшого віку. Серіозні ж люде, поживши на Україні, добре знають, що "Республіка" Раковського це просто звичайний большевицький шантаж. Нещасна філія московського центрального уряду і більш нічого...
Таким чином українсько-польська комбінація і весь новий напрям нашої політики був викликаний тою реальною сітуацією, яка утворилася зараз на Україні. В даний момент жадного иншого виходу не було і тому наше громадянство і уряд пішли на цей новий союз і на ті жертви, які з ним звязані.
Поки ми билися з усіма сусідами, поки ми говорили гордо від імені 40-міліонового народу, доти ми переживали романтичний час нашого відродження. Так було і за часів Центральної Ради, ще більше за гетманства, коли всі новоявлені самостійники і патріоти обєднували рішучими заявами всі землі українські. Але, на жаль, не з цього треба починати. Тяжко переходити від романтизму до реальности, але це треба пережити. Можливо, що саме зараз ми стаємо на реальний шлях; коли тільки ціною договору з Польщею ствердиться наша державність, всі жертви себе окуплять. Вже тепер можна сказати, що ми маємо армію в кількадесять тисяч чоловік, таку армію, якої ми ще досі не знали. Про це говорять не лише Українці, але і всі Поляки. Це загартовані в боях вояки, це дисціпліноване озброєне військо.
В усякому разі успішна організація війська, солідний, діловий склад уряду, величезний зріст національної свідомости і люта ненависть селян до большевизму — все це дає грунт коли не для оптимізму, то принаймі для енерґійної і напруженої акції всіх живих сил.
25/VI 1920.
[Воля, 17.07.1920]
17.07.1920