Ярослав Курський: «Дорогі українці, ми не хочемо ваших подяк. У четверту річницю вашої героїчної боротьби ми дякуємо вам "за нашу і вашу свободу"»

Ми будували собори знань, а довелося повернутися в катакомби перших християн.

Деколи достатньо дзвінка, достатньо одного простого питання «як ти?», твій голос почути у відповідь, а не порожні протяжні гудки – і все, видихнув повільно на раз, два, три...

«Кожен носить своє місце праці з собою, ми вже не можемо втекти від неї». Вино спожити – це ж не про робочий час, чи не так? А де його взяти той, інший?..

Ілюзія ніколи не зможе перемогти. Життя завжди переможе і смерть, і брехню – тому вам варто бути на його боці, якщо хочете вижити і не загубити самого себе.

Це не про смерть. Це про покоління, в реаліях якого білі смуги були значно вужчі й траплялись рідше...  

повештавшись по різних сторонах, яке це щастя берег визирати: у звуках, що доносяться із флейт, якщо ти мандрівник, як Одіссей, якщо тобі куди є повертати.  

Непропрацьоване горе нікуди не дівається. Постійно відкладуване на потім, воно невпинно накопичується. Досить поблукати соцмережами...