Не була б мова живою, якби не було в ній і ненормативного пласту, чогось пікантного – але ж далекого від грубої вульгарності, брутальності, примітивності

Замість сказати останньому політикові ХХ сторіччя "дякую" за те, що ми вижили у війні з жорстоким сусідом, дорікаємо йому за те, що ми цієї війни досі не виграли.

Навіщо я все це пишу? Бо як і всі ті надчутливі істоти, які ціпеніють, читаючи про війну, шукаю душевної рівноваги: моя форма ескапізму – це кивок у бік минулого, як його пам’ятаю

Як далі поводитися, я не дуже розумів. Це відчуття потім часто повторювалося в житті: не знати, як далі поводитися, що робити зі знайомством, як вчинити з розпочатим зв’язком...

Не позволь себе заламати остаточно. Не переймися фальшивим нав'язливим ентузіазмом. Не повір, що усі терпіння є тобі ж на добре. Вислизни

Російська імперська свідомість – це хвороба, яка лікується довго і нудно. Мусять пройти цілі покоління, аж поки симптоми її зникнуть назавше.

Діти моїх дітей його не побачать і не відчують цього подиху вічності, хоч би як пафосно це звучало: холодне повітря з сіней, сліди на снігу зразу за дверима…

Час – це те, що в ньому, а в ньому – й ми зі своїми думками, діями; з ними – або без них. У порожньому погляді немає життєвого часу, тобто життя