Ми надто довго жили в ілюзії, що освіта – це архітектура, а історія закінчилася. Фасади університетів, акредитації, нескінченні таблиці ефективності створювали відчуття безпеки. Нам здавалося, що інституція – це фортечний мур, що правила і процедури назавжди захистили нас від хаосу. Ми вкладали життя у стратегії «до 2030 року». Ми були архітекторами, що проєктували стабільність у світі, який уже тріщав по швах.
Але простір – це не нейтральне тло. Війна брутально повернула нас до тілесності, поставивши оголене запитання: чи здатний європейський рейтинг зупинити російську ракету? Чи може посадова інструкція стати бомбосховищем?
Шок реальності та смерть архітектора
24 лютого 2022 року стався розрив. Це був не просто збій системи – це був шок від зустрічі з реальністю абсолютного насильства, яку неможливо заговорити на круглих столах. Старі стіни втратили онтологічний сенс не тому, що впали фізично, а тому, що виявилися крихкою паперовою ширмою.
Смерть архітектора сталася не через його некомпетентність. Його трагедія – це трагедія людини, чия ілюзорна мапа зустрілася з кривавою територією. Архітектор звик мислити роками, його інструмент – план, розрахований на тишу. Але війна скасувала категорію «майбутнє», залишивши лише паралізуюче, тілесне «тут і зараз». У цьому стиснутому часі величні стратегії раптом стали виглядати як дитячі малюнки.
Я відчув цей розрив шкірою. Мій син Роман народився за кілька днів до вторгнення. Ранок 24 лютого ми зустріли втрьох у пологовому будинку Києва. За кілька годин палата – цей простір нового життя – стала сховищем. Коли ти тримаєш на руках новонароджену дитину і бачиш, як горить горизонт у напрямку аеропорту Гостомеля, ти відчуваєш абсолютну крихкість існування. Потім дізнаєшся, що саме в ту мить ти став свідком запеклих боїв, які, окрім іншого, знищили Ан-225 «Мрія». Тоді я про це не знав. В той момент я лиш зрозумів, що між диханням новонародженої дитини і машиною знищення немає жодних інституційних запобіжників.
Світ перестав бути системою. Він стиснувся до жесту. Захист – це конкретні люди, які затуляють собою безодню.
Ми опинилися в ситуації «мислення без поручнів» (за Ганною Арендт). Коли сходи традиції руйнуються, ти мусиш рухатися над прірвою, тримаючи рівновагу лише силою власної етики. Вертикаль влади перестала працювати, і архітектор завмер, стискаючи креслення будівлі, якої вже не існує.
У ті дні освіта згорнулася до атома: до живого голосу в телефоні, до фрази «Ми продовжуємо». Вчителі не чекали наказів згори – вони спускалися з дітьми у підвали. Ми будували собори знань, а довелося повернутися в катакомби перших християн.
Етика понтона: бунт життя проти небуття
Саме в цій точці крихкості, коли земля розійшлася під ногами, визрів новий тип суб’єктності. Я називаю їх понтифіками. Це не демографічне покоління і не нова соціальна верства. Це радше етична спільнота, об’єднана структурною відмовою від ілюзії контролю над майбутнім на користь радикальної відповідальності за «тут і зараз». Pontifex у первісному значенні – це той, хто будує міст. Там, де війна створила прірву, дух наводить переправу.
Але архітектору потрібен бетон і впевненість. Понтифік знає, що ґрунту більше немає. Тому він шукає спосіб зробити перехід можливим із уламків старого світу. Він не будує монументів. Він наводить понтони – як акт екзистенційного спротиву.
Понтон – це міст, який не претендує на вічність. Це переправа, збудована з гудіння генераторів, роутерів і світла екранів у холодних підвалах, із перерваних сиренами лекцій та перевірених у блекаут есеїв. Її гідність не в естетиці, а у вітальності: вона тримає вагу життя над смертю. Понтифік будує переправу, знаючи, що завтра ракета може її знищити. Він не впадає у відчай. Він просто будує знову. Це наша відповідь на отруєні ландшафти війни. Наша етика – це вміння розпізнати посеред пекла те, що ним не є, і дати йому простір.
Пастка тимчасовості
Тут важливо зробити крок назад. В етиці понтона є своя пастка – спокуса перетворити тимчасове на норму. Романтизація постійного виживання небезпечна. Звикаючи роками латати діри власним ентузіазмом, ми ризикуємо забути, що інституції все ж мають працювати, а держава – нести відповідальність за їхню стійкість. Понтон – це не виправдання для відсутності нормального мосту. Це лише виграний час. Екстремальні практики не можуть стати довгостроковою освітньою політикою, інакше ми просто легалізуємо власну незахищеність.
Право на втому
Саме тому в цій фігурі є ще одна небезпека. Суспільство легко героїзує понтифіка, перетворюючи його на міфічного Атланта. Проте міст будує жива плоть, а не сталь. Ми – тілесні істоти, яким боляче. Якщо ми вимагатимемо від учителя безперервного героїзму, то зламаємо його швидше, ніж війна.
Тому понтифіки муситимуть вибороти право на втому. Право зійти з мосту. Війна – це марафон, а струни, натягнуті вічно, рвуться. Право на втому – це не втеча, це стратегічний відступ заради повернення. Понтифік повертається не з примусу, а як відповідь на поклик тих, хто чекає на переправі.
Цю етичну спільноту вигартувала руїна. Їхній інструмент – не затверджене печаткою креслення, а простягнута рука. Їхня сила – не в безпомилковості, а в здатності залишатися поруч.
Можливо, колись знову настане час архітекторів і ми зводитимемо кам’яні мости на віки. Можливо, ми відбудуємо літак «Мрія» знову. Колись. Але сьогодні історію тримають ті, хто вміє наводити понтони. Збираючи їх із уламків, часто наосліп, без жодних інституційних гарантій. Це просто мрія з маленької літри.
Освіта більше не починається зі стін. Вона тримається на готовності стояти над прірвою з простягнутою рукою. Навіть якщо ти ніколи не знатимеш напевно, чи зможе хтось у темряві зробити крок назустріч.
24.02.2026