дописи

»Краківські вісті« 15.11.1942 За правильний підхід

Здається, що ніхто не звернув досі увагу на справу українців-латинників у такій ширині, як зробив це відомий наш діяч д-р Ст. Баран у кількох статтях "Краківських Вістей". Думаю, що наші політичні діячі повинні призадуматися глибше над цією справою і поробити відповідні висновки в дальшій своїй політично-громадянській акції.
Д-р Ст. Баран зустрінувся віч-на-віч з проблемою латинників у більших розмірах у Галичині і на Холмщині, де є таке замітне явище, як українці — римо-католики т. зв. калакути. Це певно й заставило його підійти ближче до справи римо-католиків, які живуть на наших землях.
Як усім відомо, хоч би зі статтей д-ра Ст. Барана, українці-латинники на Холмщині і Підляшші це колишні греко-католики, які воліли перейти на римо-католицизм, ніж прийняти омосковлене православя, до чого приневолювали їх силоміць російські урядові чинники. Не забуваймо ж при тому, що моральну опіку над переслідуваними українцями-уніятами на Холмщині й на Підляшші розгорнуло тільки польське римо-католицьке духовенство, коли між гнобителями, що насильно заводили серед українців Холмщини православя фізичною силою російського державного апарату, находилися, як ревні помічники, таки й українці (не виключаючи й галичан і то навіть з-поміж б. греко-католиків). Отже й не дивуймося, що холмські уніяти підпали під польський вплив і відійшли від українства. Пригадаймо ще, що подібне явище відбулося вже в нашій історії, коли то українська шляхта масово переходила на римо-католицизм підчас Руїни і особливо після реформ Петра Великого. Цей масовий перехід тодішньої нашої шляхти з православя на римо-католицизм — це була у великій мірі реакція елементу, насиченого західніми впливами, проти натиску Сходу, що йшов у наступ, обхоплений і зорганізований московським духом, чи радше московським царським режимом.
Д-р Баран підходив у своїх статтях здебільша із погляду кількісної втрати українського елементу в користь польського. Дозволю собі звернути увагу ще на якість римо-католицького елементу.
Міркую, що багато згодиться зі мною, що римо-католицька Церква дає своїм членам велику моральну та духову дисципліну. Коли порівняємо загал римо-кат. із членами інших христіянських віроісповідань, переконаємося, що в римо-католиків чітко сформована і добре зорганізована моральна і психічна структура, що вони (в означених етичних рямцях) більш активні у приватних і в громадянських справах.
Підчас моєї громадянської праці в львівській окрузі — ще далеко до війни — мав я нагоду не-раз переконатися, що латинники, які працювали в наших організаціях, були дуже активні, солідні та певні. Знаю теж з вірогідних оповідань і з дослідів, що давніше латинники в підльвівських селах брали активну й живу участь у громадянській українській національній діяльності. Одначе ми відштовхували їх від українства, утотожнюючи часто обряд із національністю (наслідуючи поляків), вганяли українців-латинників в обійми польських чинників і робили несвідомо прислугу польським організаціям, які щораз ширше та глибше запускали коріння (не без нашої вини) у нашу землю.
По роках, уже після большевицької повені, перед якою забрів я на чужину, прийшлось мені знову призадуматися над справою відношення до латинників, коли я вибрався на рідну землю у відвідини до родини. Перебування деякий час поза межами рідної землі давало мені змогу приглядатися всьому з більшим обєктивізмом, в більш заостреною обсервацією, з більшої перспективи. Інтуїція не була теж так обтяжена почуваннями і стихійними впливами. Мої помічення довели мене до таких стверджень:
Найменше спустошення в душах після большевицьких експериментів і режиму находив я серед римо-католиків. Вони показали на загал стійкіший і твердший характер і менше піддавалися впливам большевицького чаду. Обертаючись підчас мого перебування Серед різних кругів більш-менш знайомих, або зовсім незнайомих — вичував я iнстинктовно і ствердив, що елементом з найвиразніше означеною моральною і духовою фізіономією, з певним характером, на який можна покластися з більшим довірям — це першусього римо-католики.
Тоді я почав пригадувати собі членів своєї ближчої і дальшої родини (походжу з мішаної українсько-німецької родини з трьома віроісповідно-обрядовими відмінами) і дійшов до ствердження, що найбільше характерні і чесні з-поміж них були римо-католики. У "ґенеалогічному дереві" міг би я навіть повести чітку лінію, яка зазначувала б не тільки віроісповідно-обрядові різниці між моїми ближчими і дальшими свояками, але теж межу між ними за їх моральними і духовими прикметами.
Так прийшла застанова. Коли латиниики — це елемент з ціннішими прикметами, то чому ж не надбати, щоб вони були з нами, а не проти нас?! Отже вважаю, що ми, українці, повинні витворити такі умовини й атмосферу, щоб зєднати латинників для української справи. Не тягнути їх силоміць, але притягати відслонюванням перед ними величности української ідеї і позитивним відношенням до них.
Українство має велику притягальну силу. Таку велику, що перемагало навіть неґативну поставу до латинників української інтелігенції. На жаль мусимо ствердити, що загал нашої інтелігенції робив все, щоб тільки зразити до українства римо-католицький елемент і штовхнути його в обійми польського організованого життя. Та все ж таки всупереч інтенціям української інтелігенції вернули або прилягли до українства такі визначні одиниці, як графи Шептицькі, Вячеслав Липинський , граф Михайло Тишкевич, граф Адам Монтрезор, Caва Чалий (Л. Сідлецький), Казимир Ґужковський, графи Ґрохольські — і багато інших, що віддали українській справі неоцінені прислуги. Деяким українським провідникам "удалося" тільки колись перешкодити масовому поворотові до українства спольщеної галицької аристократії, якого ревним промотором був свого часу гр. Дідушицький... Тому ми повинні змагати до того, щоб приєднати якнайбільше латинників. Очевидно, було б недоречністю вести хрестоносний похід за поширенням римо-католицького обряду серед українців, але було б вказаним відвести більше уваги справі притягнення місцевих латинників до української справи.
Коли йде про організовані засоби на більшу мірку, в першу чергу слід подбати за українське римо-католицьке духовенство (подібно, як це є в білорусинів) і про окрему римо-католицьку церковну єрархію (що тепер — підчас війни — не можна перевести). Але в загальному передумовиною притягнення до українства латинників взагалі — це високо піднятий несплямлений прапор української ідеї, це культурна та чесна поведінка кожного з нас, українців, що дасть нам велику притягальну силу.
Д. С.

»Львівські вісті« 15.11.1942 Вистава українських меблів

Заходом кооперативи "Українське Народне Мистецтво" у Львові
Львів, 14 листопада.
Вистава проєктів конкурсу на українські меблі, яку влаштувала кооператива "Українське Народне Мистецтво" у Львові у виставових залях Спілки Образотворчих Мистців у днях 8-го до 10-го листопада ц. р., викликала велике зацікавлення не лише серед фахівців, але теж серед ширшого громадянства. Питання внутрішнього устаткування українського помешкання виринає разом із почуттям української національної приналежности, яка повинна виявлятись передусім у культурному побуті. Українське село має своє народне мистецтво, має своє окремішне питоме внутрішнє устаткування житла, свою архітектуру. Кооператива "Українське Народне Мистецтво" хоче створити, защепити, розгорнути та дати змогу розвою українській устаткувальній, внутрішній архітектурі у міських помешканнях, серед українського міського громадянства.
На українському селі існує вже українська національна культура, яку створив наш нарід сам без нічиєї помочі та посторонніх впливів, без натиску чужих культур. Користаючи з пригожих обставин, самі українські селяни створили це своє мистецтво та культуру й тепер треба лиш їх зберігати та протиставитись чужим впливам, що їх несе на українське село покищо місто. Та сила українського селянства така тривка, що підстави його мистецтва остануть незломні та здорові.
Інакше діється в містах. Українське громадянство у містах щойно треба здобувати для своєї мистецької житлової культури, яка дотепер була під чужими впливами та через загальне зубожіння не могла розвиватись. Незломний дух всестороннього розвою велить нам подбати теж про стилеве українське хатнє устаткування. В цьому помогти хоче Кооператива "Українське Народне Мистецтво", яка зуміла з'єднати для цієї справи кільканадцять архітекторів і спеціялістів хатнього устаткування та зорганізувала перший конкурс українських меблів.
Кооператива "Українське Народне Мистецтво" має власні столярсько-мебельні верстати у трьох осередках Галичини та розробляє найкращі проєкти меблів, пристосовуючи їх до місцевих виробничих матеріялів та до загальних можливостей.
Залежно від ставлення українського громадянства "Українське Народне Мистецтво" хоче приступити до серійної продукції. Деякі проєкти конкурсу (хоч потрібна ще конструктивна дискусія для виправлення їх із вимогами практики) — розкрили таке велике багатство української мебельної архітектури, що можна бути певним, що незадовго вдасться розробити такі проєкти меблів, які будуть і практичні і стилево українські. Українське мистецтво у ділянці устаткування таке багате, як і в інших ділянках. Треба лише відчути його дух та перетворити його в нові форми, зумовлені домашньою обстановкою міського помешкання. Це й найважніше питання. Тут заходить вправді різниця між потребами села і міста, та однакові сирівці — дерево та тканини і подібні конструктивні мотиви — спільні, характеристичні та напрямні для українського мистецтва взагалі — є підставами, на яких розроблять проєкти меблів для українських помешкань у місті. Теперішний конкурс, що започаткував розв'язку цього питання, сповнив уповні своє завдання.
Інж. арх. Д. Німців.

»Краківські вісті« 14.11.1942 Нова українська культурна установа

До всіх людей доброї волі.
В місті Холмі, на Святій Даниловій Горі, за дозволом влади відкрита нова українська культурна установа: "Єпархіяльна Холмсько-Підляська Бібліотека" з Музеєм при ній, до якої вже передано залишені книжки колишніх холмських бібліотек (братської, семінарської й т. ін.), усього разом понад 40.000 томів. Бібліотека буде обслуговувати культурні потреби не тільки міста Холма з його школами, але й усієї Холмсько-Підляської Єпархії.
Листом цим звертаюся до всіх українських письменників, Видавництва та людей доброї волі прийти новій "Єпархіяльній Бібліотеці" з своєю жертвенною допомогою й прислати на адресу Бібліотеки: 1) всі свої друковані праці, старі й нові, 2) всі свої видання, старі й нові, 3) дублети з Вашої власної бібліотеки, 4) видаваний Вами часопис, і 5) непотрібні Вам книжки, журнали та часописи.
Повідомляючи Вас про повстання цієї нової української культурної установи, глибоко вірю, що Ви щедро відгукнетеся на це моє Архипастирське прохання.
Адреса Бібліотеки: Єпархіяльна Бібліотека, Холм, Свята Данилова Гора.
Кличу Боже благословення на Вас і на Вашу працю.
Смиренний Іларіон, Архиєпископ Холмський і Підляський

»Львівські вісті« 13.11.1942 Шкільна книжка

Львів, 12 листопада.
Культурний фронт у нас не звичайно важливий. Цього ніхто не буде перечити. Чим культурніші найширші маси народу, тим краще для народу, тим краще цей народ уміє наладнати собі своє життя.
На культурному секторі окрему ділянку творить школа. Це одна з найцінніших культурних ділянок, бо школа працює систематично і, сказати б, обдумано, примірено, глибоко в душі. Шкільництво для народу — це наче вода для риби. Нема що говорити про вищу культуру, якщо в даного народу нема правильно наладнаного шкільництва. А правильно наладнане шкільництво — це не тільки відповідна кількість учнів і вчителів, відповідне приміщення, відповідне навчання і виховання, відповідне відношення школи і батьків, але це також і відповідно зладжені та у достатній кількості дані до науки, учням у руки, шкільні підручники, шкільні книжки.
Підручник грає підчас навчання велику ролю. Добрий підручник полегчує науку і вчителеві, і учневі. З доброго підручника учень легче вивчає матеріял. І навпаки — лихий підручник робить помилки у навчанню, а брак підручника утруднює навчання. Кожний вчитель-педагог намагається, щоб його учні мали в руках добрі підручники.
Звернім увагу на нашу дійсність. За колишньої Польщі з підручниками і взагалі з шкільними книжками було недобре. Польська, ще й шовіністична книжка, витискала українську. Польська шкільна влада вводила чимраз більше, зовсім свідомо і для полонізації, і польських предметів, і польських шкільних книжок, розуміється. зредаґованих у польському дусі. За большевицької диктатури українські школи дістали чимало українських підручників, точніше — шкільних книжок в українській мові, але — що ж? — духом большевицьких, напів московських, совєтських. Внаслідок цієї своєї односторонности ці большевицькі "українські" шкільні книжки не були взагалі українські.
Аж тепер, з приходом німецьких військ наша молодь дістала український підручник для української школи. Безперечно, за час від липня 1941-го року не зладжено ще всіх конечних шкільних книжок, особливо книжок, конечних для вищих кляс середніх шкіл і для високих шкіл. Але тут ще — треба сказати — самі учні і студенти дають собі разом з учителями і професорами найлегче раду. Зате подбано правильно про шкільну книжку для народних шкіл. Як нас інформують, 50% потреби тут заспокоєно. Отже — як на воєнний час, де все, не тільки папір, зраціоноване, тут справа досить гарно наладнана. Цього року випущено знову на ринок таку саму кількість підручників, що і минулого року. Здавалось би, що потреба української шкільної книжки вже вдоволена на 100%. А тимчасом — так не є. Навпаки, крик за підручником усюди великий, навіть завеликий. Виявляється, що загал гонить за новим виданням підручників, а старе видання, хочби минулорічне, викидає і нищить.
Ось у тому й біда! Цього не треба робити! Не треба викидати, ані не треба нищити старих підручників, старої шкільної книжки. Навпаки — її треба шанувати, як і нову. У новій є звичайно тільки невеличкі, незначні зміни. Старий підручник, стару шкільну книжку треба передавати другим до науки, треба її дальше використовувати, треба дальше цінити.
По школах є шкільні крамниці, є шкільні бібліотеки. Старшу шкільну книжку треба віддати до шкільної бібліотеки або треба продати у шкільній крамниці, щоб її могли знову доручити черговим учням. По деяких школах є гарний звичай, що при кінці року, коли вже вивчено з даних шкільних підручників, кляси передають їх збірно своїм наступникам. Це треба робити постійно. Постійно треба піклуватися шкільною книжкою, може і більше, як досі. Шкільну книжку треба шанувати і зберігати, як цінний скарб. Навіть якщо являється нове видання якогось підручника, старше треба дальше берегти і дальше ним треба користуватися. Тоді не буде ніякого нарікання на брак підручників, а ринок буде у 100% насичений шкільною книжкою.

»Львівські вісті« 12.11.1942 Гончарство у Гавареччині

З історії гончарського мистецтва
Золочів, 11 листопада
У віддалі 5 км. на північний схід від містечка Білий Камінь у Золочівщичі в глибокому ярі, серед садів, лісів і зрубів лежить невеличке сільце Гавареччина. Тут і там крізь велику вітку дерев прозирають бляшані дахи нових будинків, а поруч них до Косогорів притулились старі хатки з домашньою обстановою зперед пів століття. Так і видно, що тут нове ще не мало сили вкорінитися, а старе не забулося. Де-не-де понад верховіття дерев снується хмарою синявий дим, що виходить з низьких незугарних печей, побудованих під голим небом недалеко людських осель. Оці печі своєрідна особливість Гавареччини, бо Гавареччина споконвіку гончарське село. Поруч Шпиколос, Бору біля Сасова, Смільна в Брідщині і ін. Гавареччина ще один вузол в мережі гончарських осель золочівської округи, яка забезпечує недорогим і практичним глиняним посудом різної форми і величини велику частину Галицької области, почавши від Радехівщини по річку Збруч, середній Дністер, Рогатин та Бібрку. На приблизно 100 домів Гавареччини, третина її мешканців займається продукуванням глиняного посуду: глечиків, мисок, збанків, вазонків тощо. До виробу посуду вживають гончарі окремого роду липкої глини і по вичищенні її "сікачем" від камінчиків, корінців і т. і. виробляють з неї на варстаті — "крузі" руками або теж при допомозі дерев'яного "ножика" всяку посудину. Коли більша кількість посуду добре висохне, випалюють його в гончарській печі ("горен"). Якщо підчас остигання печі, загортається челюста сипкою землею і припинюється доплив повітря, посуд виходить чорним, а якщо ні — йому залишається жовтавий колір. Гавареччанські майстри вміють користуватися також поливою, але в них не видно старань свої вироби якнебудь прикрасити. Коли порівняти форму та виробничу техніку з недалекими Шпиколосами, які кількісно й якісно перевищають своєю продукцією сусідів, то треба признати, що мабуть один батько вчив їхніх предків того прастарого ремесла. Є й незначні різниці: гавареччанська посудина відзначається грубшими стінками; печі, вимуровані в формі напівкруглих склепінь з каменю, стоять під голим небом, коли ж у Шпиколосах вони заховані в будиночках під дахом. Цікаво також, що в Гавареччині гончарством займаються тільки мужчини. Також тутешня "штука" (мірнича одиниця сирівця) більша за шпиколоську.
Про своє минуле мають гончарі в Гавареччині доволі скупі вісті. Відгомін цехової організації майже непомітний. Старі люди розказують, що гончарів поселив у Гавареччині якийсь то князь із Білого Каменя. Його дружина, княгиня Тереса, дуже опікувалася гончарами, привозила сюди своїх гостей показувати їм гончарське вміння і від її імени сільце називалося первісно Тересівкою. Щойно за пізніших власників Білого Каменя село одержало теперішню назву.

»Краківські вісті« 11.11.1942 Перемога живої ідеї

Маючи в церкві свою духову опору, український народ користувався нею, як заборолом при всіх зустрічах на історичному шляху зі своїми сусідами, які ворожо відносились до української національної церкви, з її самобутніми життєвими формами, зі своєрідною, духом довгих століть овіяною традицією та з власною церковною ієрархією.
Тому вже від перших початків свого державно-політичного наступу на Україну безпринципна у своїм поступованні на полі міжнародніх відносин Москва спрямовує свої зусилля проти автокефальної по формі й національної по змісту української церкви, обмежуючи її постепенно в її законно-автономних правах, а нарешті (за часів гетьмана Самойловича) і зовсім позбавляючи її тих, леґально набутих у процесі свого історичного розвою прав та підпорядковуючи її єпіскопат владі "Святєйшого правительствующого Синода", який з наказу царя Петра І створено з політичною метою усунення церковного авторитету взагалі та повного підпорядкування "всеросійської" церкви світській владі державного центру.
Був це надто болючий удар для України — удар у саме серце її морально-заложеного, та активного в церковно-релігійних справах населення. Услід за послідовним обмеженням, а пізніше й цілковитим усуненням традиційних форм в ділянці державно-адміністраційного й суспільно-громадського ладу, прийшло і обмеження прав і вольностей фактично автокефальної, залежної лише від царгородського патріярхату автокефальної церкви, що під безоглядним диктатом мусіла зріктися всіх своїх історичних прав та увійти в повну залежність — організаційну, правно-канонічну й моральну — від свого нового геґемона.
Широка хвиля насильної русифікації й такої характерної для російської психіки "нівеляційної тенденції", яка почалася після полтавської трагедії, не мала стриму, захоплюючи й руйнуючи все, що знаходила на своїй дорозі, а під її ударами стали втрачати свою силу скристалізовані впродовж віків наші національні звички й традиції, зокрема у сфері зовнішній, побутовій.
Але цього було ще замало для переможця. Йому треба було дістатись аж до серця підбитого народу, оплюгавити його душу, знизити її до примітивної вбогости свого інтелектуального рівня. Розпочався тоді процес духової нівеляції, процес так добре нам знаний, бо на наших очах репродукований большевиками — нащадками "царя-реформатора".
Та на дорозі тієї "культурної місії" стояла одна велика перешкода: українська церква — з її внутрішньою силою і зовнішньою організованістю, з високим духовим рівнем, з непохитним авторитетом в очах місцевого населення. Цю небезпеку треба було врешті усунути і це доручено саме новоствореному Синодові, як слухняно-вірному й запопадливому виконавцеві усіх політичних інтенцій царської влади. "Правительствующий Синод" почав свою роботу добре продуманою системою. Через "ізятіє" з наших церков українських богослужбових книг, обмосковлення старословянської церковної мови, скасування виборчого принципу в церковнім устрою, усунення з українських теренів національно-свідомого елементу в рядах священослужителів (особливо єпископів, яких засилалося здебільша в далекий Сибір). Дальше пішов масовий імпорт на нашу землю московського духовенства, здебільшого психологічно-чужого й національно-ворожого, пішло знищення стародавніх церковних звичаїв та обрядів, систематична руйнація побудованих у місцевому, національно-українському стилі церков (під лукаво-відступницьким претекстом їхнього ремонту, реставрації або перебудови), примус здвигати нові церковні будівлі та різні прибудови до старих в "казьонному", московському стилі (за чим з неослабною увагою пильнували спеціяльні контрольні органи центрального церковного управління). А при тому почались утиски, заборони й обмеження, якими ціле духове й організаційне життя української церкви спрямовувано у здогідне для інтересів імперії річище. Так всеохоплюючою системою знищено українське національно-церковне життя, стародавню традицію, прищіплюючи йому нові, невластиві й неприродні його духові зовнішні форми "русскаво православія". Та і в цім майже омертвілім житті не перестав ще блимати якийсь несміливий вогник, залишився ще якийсь неясний спогад про давню славну традицію, залишилась творча леґенда про втрачені форми самобутнього існування.
Та ось прийшла доба "великого зриву", повіяв цілющий вітер 1917-20 років та роздмухав цю маленьку іскорку, у живосяйне полумя. Прокинулась забута правда, відродилась традиція, розпочався процес духово-релігійного відродження. Тож зрозумілий був отой переляк, гнів і обурення, у ворожому таборі з цього приводу. Почалась запекла боротьба започаткована на всеукраїнському церковному соборі, восени р. 1918-го у Києві, та протривала аж до наших днів, накоївши багато лиха нам, а багато втіхи й користи ворогам.
Аж нарешті тепер вступила вона у свою кінцеву, ліквідаційну фазу. Жива, творча ідея, моральна сила перемогла ворожі затії. Розкладову акцію ворога переміг могутній чинник церковного відродження, як духова сила, якій сама історія призначила бути за ліквідатора сумної спадщини довголітньої большевицької неволі. Тож нехай в цю історичну хвилину обєднання церков очі не тільки тих українців, що належать до православного обряду, але й усіх вірних синів народу, яким лежить на серці справа морально-духового воскресіння, — звернуться до прастарої Почаївської Лаври, звідки в дні 8. 10. ц. р. "возсіяла благодать Божая", та в глибокому зворушенні хай радісними устами прошепочуть слова вдячної молитви: "Слава Тобі, що показав нам світло!"
Борис Лисянський.

»Львівські вісті« 10.11.1942 Загальні приписи для подорожних залізницею

Львів, 9 листопада.
Кошт переїзду обраховується на основі кілометрової ставки, яка для III. кл. є 7 гр. У приспішених і поспішних поїздах є доплата: в ІІІ. кл. 2 зол. до 150 км., 4 зол. до 300 км., 6 зол. понад 300 км. Дітей після закінченого 4-го р. життя до закінченого 10-го р. життя і молодших дітей, для яких вимагається сидячого місця, перевозиться за половину ціни.
Час важности білетів є для білетів на поодинокий поїзд і для білетів на переїзд там і назад 2 дні.
Подорож можна перервати за білетами на поодинокий переїзд лиш один раз, за білетами на переїзд там і назад — по одному разі там і назад.
Через перерву подорожі не продовжується одначе часу важности білєтів їзди.
При перерві подорожі подорожний обов'язаний предложити білєт їзди урядникові на стації, де перервав подорож, щоб зазначив на ньому перерву.
Хто без візвання зголосить кондукторові або керівникові поїзду, що не має білєту їзди, обов'язаний викупити доплату у висоті 7 зол., одначе не більше, як подвійну ціну переїзду від кожної особи (також від дітей).
Від тієї доплати звільнені подорожні: а) які сідають з необсаджених стацій, б) які мають червону посвідку на дод. викупленя білету й невізвані зголосяться.
Білетова каса приймає назад видані білети їзди в дні їx видачі, якщо безсумнівно не вжито їx до їзди.
Подорожний має право заложити для себе й для осіб, що х ними їдуть, по одному місці, якщо вони неозначені як зайняті.
Mалi пси і інші освоєні звірята, які можна держати на колінах, вільно забирати до особових поїздів, якщо тому не противляться інші подорожні. Вільно забирати зі собою пси кожної величини, якщо на те є передбачений спеціяльний переділ. Подорожний мусить мати для свого пса намордник.

»Краківські вісті« 08.11.1942 Роковини сльоз і крови

"А сльоз, а крови...
Не ріки — море розлилось,
Вогненне море!..."
Т. Шевченко: "Кавказ"
Краків, 7 листопада 1942.
Берете перо в руку — а вона деревіє. Хочете зосередити думки — а в голові чуєте якийсь несамовитий шум. Намагаєтесь заволодіти собою — а цілим тілом стрясає якийсь жахливий холод. І ви ніяковієте — що це? Такого ж ніколи не бувало!
Бо й такого, про що саме хочете писати — також ніколи не бувало. Як давно існує світ, як довго жиє людина. І таких роковин не "святкували" ще досі ніколи.
Прийшло оце горе щойно двадцятьпять років тому. В оцю понуру листопадову ніч непривітного, осуружного болючим спогадом для нас міста над каламутною Невою. Важким маревом лягло на широкі простори, що готовилися до нового, вільного, людського життя. Понівечило міліони існувань, поламало міліони характерів, забагнило міліони душ, викривило міліони облич, витиснуло ріки сльоз, розлило море крови вздовж і вшир шостої частини земної кулі. Зокрема ж на роскішній Українській Землі, що щойно почала тоді вкриватися свіжим квіттям буйного відродження, що вперше, від довгих років, ясно всміхнулася безмежною радістю народин Волі. Зявилося оце червоне страхіття сатани й вихром перелетіло скрізь і всюди, розпутало хуртовину, що роками — й досі іде — нищить і руйнує все безпощадно й безжалісно.
Перемагаєте в собі гидь і нехіть, та з обовязку згадуєте про жахливі роковини. Про початок Великої Руїни Української Землі, горя і злиднів та невимовних мук українського народу.
Про двадцятьпяті роковини большевицької, т. зв. жовтневої революції, що сталася вніч з 7 на 8 листопада 1917 року.
*
Аналізувати ґенезу тієї події, пригадувати в яких умовинах вона заіснувала, насвітлювати все те, що вона зі собою внесла в усі ділянки й напрямки людського життя в своїй державі й поза її межами, підсумовувати те, що сталося за чверть століття володіння створеного нею режіму, вказувати, де він докотився сьогодні й снувати міркування на тему його невиразного завтра — будемо при нагоді. В загальному, ширшому масштабі.
Тепер же — торкнемося тієї дати тільки під кутом наших справ. Наших втрат і наших жертв.
Бо дошукуючись початків української трагедії останньої доби, причин того всього, що довгі роки пережив і перетерпів український нарід та стану, що в ньому опинився — приходимо саме до тієї злопамятної дати.
Це відчули розумні вже тоді. Про це переконалися всі наївні сьогодні.
Не дивлячись на приманливі гасла, що їх захлистуючись проголошували по всіх містах і селах, на всіх перехрестях вулиць і шляхів підступні або й спантеличені герольди Півночі, український нарід iнстинктом відчув нещастя, що йому несуть гасла на цих, тоді ще дуже блідо закрашених братньою кровю рудих прапорах. І стихійно виступив до боротьби з когортами носіїв тієї ідеї. Довго-довго кривавився в нерівній борні, довго-довго тілами своїх найкращих синів сипав вал, щоб спинити буруни заливу, що повінню хлинули на його ниви. Рятував рідну землю — але й спасав Европу. Не встоявся — занапастив свою долю, але врятував життя міліонів у різних країнах Европи.
Які ж підсумки за оцього чверть століття? У нас, у нашому білянсі, на нашій землі, що її червоний московський імперіялізм вибрав собі пляцдармом для майбутнього — скрито, підступно, але хитро й дбайливо готованого — скоку на Европу. Скоку, що почався вже в 1918 році, але не вдався. Саме через опір і греблю, що поставили йому ми. Скоку, що не повівся і в черговому та 1920 році. Також дякуючи нашому збройному виступові. Скоку, що передостанньою, генеральною пробою був вересень 1939 року. Скоку, що припізнився в діявольських розрахунках майже на хвилину в 1941 році, випереджений ударом німецьких збройних сил.
Які підсумки? Чи ж ми їх не знаємо? Ось вони:
Крути й Царський Сад у Києві 1918 року. Другий Зимовий Похід з фіналом трагедії в Базарі й смуток першого голоду. Насильна колективізація й жах неймовірно другого голоду. А в антрактах — діявольські методи поборювання "українського бандитизму, націоналізму й контрреволюції" в усіх ділянках збірного життя народу. Сльози й кров. Від перших днів завоювання Української Землі, аж до останніх хвилин перебування в ній червоних арієргардів. Від Кубані по Сян, від Львова до Харків, скрізь — скрізь, як довга й широка Українська Земля. Зруйновані міста, сплюндровані села, збезчещені храми й святині, знівечені люди. Спустошена й сумна багата й радісна колись земля.
Ніхто, ніхто в світі не збагнув усього страхіття тієї революції, що ми, що наша Земля.
*
Сьогодні, що й тоді, перед 25 роками, Схід у вогні й крові. Від "краснаво Пітєра" аж до згарищ міста над Волгою, що назване найбільш гидким в історії людства імям — палає великою пожежею. І як тоді — так і тепер у сльозах і крові.
Здичавілий сатрап, рятуючи своє нікчемне існування, кровю й трупом встеляє шлях до своєї загибелі.
Під зойки й стогін конаючих рабів, що мовчки мусять гинути на берегах Неви й Волги — тиран "святкує" сьогодні роковини свойого володіння.
Сьогодні може й на щоглах Бекінгемської Палати над Темзою та Білого Дому за океаном повіватимуть "союзницькі" прапори, на знак пошани до цього "великого" свята — насправді ж — великого скандалу людства. Може дипломати в сніжно-білих рукавичках стискатимуть закривавлену кровю невинних міліонів руку сатрапа в Москві. Може коронований свояк останнього "всеросійського" імператора забуде про нього й його сімю, спопелілу в уральських дебрах та промовить — навіть не заікнувшись — привітне слово до червоного амбасадора, а його дружина може й не здрігнеться, коли її ніжної руки торкнуться мясисті губи колишнього компаніона вбивника імператриці. Може примас з Кентербері навіть і поблагословить того, хто винищив увесь єпископат України й колишньої Росії. Може й великий "демократ" з Білого Дому на ввесь рот реготатиме на бенкеті в честь білостоцького шахрая, тепер амбасадора "найбільшої демократичної країни світу". Хай і так. Сумління людства не в цих двох зґанґренованих метрополіях бізнесу. Воно — на боці тих, що гинули впродовж 25 років в імя й для добра людства.
Їхні тіні встають сьогодні й звідусіль — з Соловок і Біломорського каналу, Сибірі і льохів тюрем, катівень і спопелілих казематів Львова й Харкова та заораних і зрівняних могил України — звідусіль-відусіль линуть під Кремль.
А знімаючи катовані й куті колись руки в гору — кличуть зловіщим гимном:
Прокляті! Згинете!
Петро Сагайдачний.

без політиkи

Краківські вісті 11.11.1942 Голос з Підляшшя

Підляшшя — це стара українська земля. Границя Підляшшя тягнеться на півночі по горішній Нарві. Коло Суража звертається на полудневий захід до долішнього Нурця. Від його гирла тягнеться вона рікою Буг на полудневий схід, а минувши Дорогичин, скручує на полудне і біжить попри Межиріччя, Радин до річки Тисьмениці (правий доплив Вепра), звідкіля звертається на схід, де попри Володави прямує до горішної Припяті, з якою дістається в піньські болота. Звідси повертає на північний захід знову до джерел Нарви.
Це первісна історична границя. Сьогодні Берестейщину вчислено до України. Околиці на північ від Буга по долішній Нурець і горішню Нарву — разом із старими нашими містами — Дорогичином, Мельницею та Більськом — відчужилися від нас. Якщо говоримо сьогодні про Підляшшя, на увазі маємо теперішній цілий більський повіт зі східною вузькою смугою радянського повіту.
У старих часах київські, опісля галицько-волинскі володарі міцно держали цю країну в своїх руках. Хоробро боронили її перед хижими ятвягами, перед литовцями та поляками. По упадку галицько-волинської держави переходить Підляшшя в цілості в посідання Литви, з якою адміністраційно була злучена. Щоправда в часі польсько-литовської унії польська шляхта старалася позискати Підляшшя для Польщі, одначе литовські бояри ніколи на це не погодилися. По розборі Польщі, Підляшшя прилучено до Москви, яка володіла тут дуже непорадно. Використовували це поляки і поширювали та закріплювали свої впливи. Найкраще перевели вони це в часі нагального та жорстокого поборювання унії на Підляшші серед українського населення. Уніятам подали вони помічну руку, заопікувалися ними в часі переслідування і зєднали собі за це серед українського населення прихильність та симпатію. Приязнь ця скінчилася тим, що значна більшість майже чисто українського населення опинилася в польському таборі. В останніх двох десятиліттях, за польської державности, колись українська країна стала національно майже чисто польською. В 1939 році українське питання перестало існувати; а ліквідацію церковної справи кінчила Польща так, як це не доконала ще жадна інша держава в світі.
Якщо з приходом німців пробудилося тут ще українське життя, завдячувати це треба численним збігцям зза Сяну і Буга, що прибули на цей терен. Трагічний стан витворився тут знову по повороті цих переселенців з вибухом німецько-большевицької війни до Галичини. Підляшшя з огірченням споминає тепер їх і ніяк не може зрозуміти, що ці люди, які тільки балакали про патріотизм, про посвяту і витривалість у праці для добра нації покинули свої національні позиції, які здобули українці завдяки дуже корисним для нас обставинам в перших місяцях по упадку Польщі. Чи вернеться коли ще такий момент не відомо. А якщо вернеться, то чи буде вже тоді для кого ті позиції здобувати, бо національний дух, що пробудився був, страшенно швидким темпом гасне.
Залишене Підляшшя робить всякі героїчні зусилля, щоб рятувати останки погасаючого українського життя в цій північно-західній закутині нашої етнографічної території. А чи врятується воно перед наступом польського елементу, який в останніх двох літах атакує всякий проблиск нашого існування, щоб його погасити, не дати розвинутися. Ще в 1941 році приходили делеґації селян до інспектора українських шкіл і просили відчинити в них українські школи. Сьогодні ці самі люди не приняли українських учителів до села, а дітей своїх посилають до польських шкіл. Завмирає також кооперативне життя, яке відіграло може першорядну ролю в пробудженні Підляшшя.
Український Комітет в Білій, який перше був переповнений зацікавленими, сьогодні світить пустками; ні урядовців, ні інтересантів. Сучасний загальний стан може змінитись на краще лише тоді, якщо українська суспільність, головно централі наші усвідомлять собі вагу цієї країни і вишлють зараз найкращих людей — заняти хоч би найбільше відповідальні національні становища.
Національний інтерес та національна гідність вимагають від нас того, щоб ми в останній хвилині поспішили Підляшшю на рятунок. Нам не вільно відречись Підляшшя і віддати його на поталу.
О. Я.

Краківські вісті 10.11.1942 365 вистав українського театру у Львові.

До кінця жовтня ц. р., себто за 15 місяців праці, дав Український Театр (офіціяльно: Оперний Театр) у Львові 365 вистав. Найбільшим успіхом користується "Циганський барон", виставлений досі 31 разів. Після того йдуть поодинокі вистави щодо їх скількости в такому порядку: Балетний вeчip 23, Мадам Батерфляй 21, Кармен 21, Пер Ґінт 21, Ой не ходи Грицю 20, Маруся Богуславка 20, Тріюмф прокурора Дальського 20, Жайворонок 19, Запорожець за Дунаєм 17, Циганське кохання 14, Батурин 13, Скупар 12, Ніч під Івана Купала 12, Украдене щастя 10, Мужчина з минулим 10, Дон Кіхот 9, Земля 8, Мина Мазайло 8, За батька 8, Ріка 8, Тоска 7, Копелія 7, Наталка Полтавка 6, Самодури 6, Схоплення сабінянок 6, Аїда 5, Паливода 3.
Поза вичисленими виставами йшла ще в Оперному Театрі у Львові опера Моцарта "Схоплення із сераю" (4 рази) в німецькій мові і для німецької публики — при помочі спеціяльно запрошених з Німеччини чолових співаків-солістів.
Усіх постанов театру було досі 28, з того 4 опери, 4 ціловечірні балети, 3 оперетки, 5 українських народних пєс зі співами й танцями і 12 драм чи пак комедій та фарс. Опери й оперетки були всі чужинні, неукраїнські.. З балетних постанов українським твором є "Сільське кохання", що йде з Штравсовими "Мріями старого композитора", приспособленими до сцени відомим дириґентом Барничем, одного вечора. З 12 драм (комедій) 7 українських авторів, чужинців 5.
Вистави театру у Львові відбуваються щодня, крім понеділків (день відпочинку), при чому вистави для німців та союзників йдуть з правила в суботу, неділю та в середу; вистави для української публики йдуть у вівторок, четвер, пятницю та в неділю пополудні.
При кінці ще завважимо, що не тільки всі oпeри, оперетки і балетні постанови, але також майже всі інші з наведених вище пєс (поза 3—4 вийнятками) є й надалі в постійному репертуарі Українського Театру у Львові.

Краківські вісті 08.11.1942 Археологічні розкопи на Бойківщині

Північна частина Бойківщини, положена ближче Дністра, досить багата в археологічні находи з різних епох, проте вивчення її доісторичних часів виказує ще значні прогалини.
Одним з таких незаписаних місць в історії Бойківщини була справа її заселення в молодшій камяній (неолітичній) добі. Окремі находи в музею "Бойківщина" в Самборі з різних місць цієї тepитopії вказували на те, що в неоліті було тут якесь життя, але його форми, поза окремими предметами виробництва залишались невідомі. Для розвязки цього питання та для рятування загроженої памятки старовини я перевів у першій половині місяця жовтня ц. р. систематичні розшуки на терені села Котовани біля Самбора, від Археологічного Музею у Львові (Ринок 4).
Вже сам вид пригожих до заселення, високо положених піль по західній стороні села, де при земляних роботах часто находилося кремяне знаряддя ("скалки"), казав здогадуватися там більшого неолітичного селища. Цей здогад був тепер розкопами вповні підтверджений. Пробні наші сонди виявили, що селище мірить коло півтора кілометра завдовжки та 200—300 метрів завширшки, займаючи приблизно стільки місця, що й сьогоднішнє село Котованя. На цілому тому просторі подибується при оранні піль кремяне знаряддя та місцями грубе черепя доісторичних посудин.
Та головним вислідом наших розкопів було найдення сондами двох землянок цього самого населення на високо положеному полі "Запуст". Вони були неглибокі, 4 і 10 метрів завдовжки, мали неправильно-овальну форму та кітловаті заглиблення на дні. На цьому ж дні збереглися й засипані ями від круглавих стовпів, які підпирали мабуть односпадовий дах землянок. Цей дах, та брак слідів вогнищ в землянках, вказували би на те, що це були літні житла.
На хліборобський спосіб прожитку мешканців землянок вказували фрагменти камяних зернотерок та камяні мотички у виді плоского "шевського копита", які найдено у засипі землянок разом з черепям глиняного посуду, кремяним знаряддям (ножики, шкребачки, тощо) та ядрищами-сирівцем з цього ж матеріялу. Прикметний лінійний орнамент, ритий на деяких посудинах тендітної роботи, вказує на приналежність селища в Котованю до неолітичної культури т. зв. лінійно-стрічкової (волютової) кераміки, нарід якої прийшов до нас зі заходу, мабуть зі Шлеська, та жив тут приблизно в другій половині ІІІ тисячліття 3500—3000 до Хр.
Відкриття землянок з лінійно-стрічковою керамікою в Котованю кидає відповідне світло й на окремі находи памяток, приналежних до цiєї ж культури, з інших місцевостей бойківщини (Посада Хирівська, Колодниця). Виходить, що й там треба числитися з існуванням таких самих селищ, а тим самим з більшою групою шлеських, ще кочуючих хліборобів, які в пошукуванні за добрими землями дісталися вздовж Висли в долину Сяну, а нею далі в Подністровя, в Самбірщину. Та це не був останній етап їх посування уздовж Дністра в півд.-схід. напрямі. Найдальші сліди їх мандрівки туди знані сьогодні аж з околиці Заліщик.
В парі з прикметною лінійно-стрічковою керамікою найшлися тепер у Котованю і дрібні вироби з обсідіяну (вульканічне скло), якого найближчі природні зложища є в Токайських горах по той бік Карпат. В мові неписаних археологічних документів вказує це на тодішні торговельні звязки нинішньої Самбірщини з закарпатськими носіями т. зв. буківської культури. Дотичний торговельний шлях ішов мабуть Ужоцьким просмиком, а імпортований до нас був тоді, може, тільки сирівець, бо разом з обсідіяновими відтинками найшлося в одній з котованських землянок також обсідіянове ядрище, як матеріал до виробу потрібного знаряддя.
Ці два факти — найдення землянок з волютовою керамікою, що є першими досі вповні прослідженими житловими останками цієї культури в Галичині, та безсумнівне ствердження часу найстарших торговельних черезкарпатських зносин Галичини з Закарпаттям — це важний вислід наших сьогорічних розкопів на Бойківщині, завданням яких було по змозі виповнити одну з прогалин у найстаршій історії цієї частини українських земель.
Ярослав Пастернак.

Львівські вісті 08.11.1942 Мистецький кабарет

Клюбовий театрик західно-европейського характеру
Львів, 7 листопада.
Літературно-Мистецький Клюб у Львові старається зорґанізувати справді по европейському життя своїх членів. В елегантній залі Клюбу відбуваються раз-у-раз мистецькі вечори, щоденно працює читальня та простора домівка, в якій має кожний змогу знайти культурну розвагу. Та найважніше у Клюбі працює вже нормально харчівня і буфет, які тепер дістали нове, обширне приміщення.
Від якогось часу ремонтні роботи у залі Клюбу вказують знову на якусь нову несподіванку. Щоб не побиватись у сумнівах, заходимо до кабінету голови Літературно-Мистецького Клюбу, д-ра Гр. Лужницького по інформації. І вже перше слово розмови сензація. У Клюбі орґанізується клюбовий театр на західно-европейський зразок. Справді приємна сензація! Щойно тепер члени Літературно-Мистецького Клюбу матимуть нагоду не лиш знайти у Клюбі звичайну розвагу, як партію шахів, чи білярду, але знайдугь там теж щоразу нову несподіванку, яка у репертуарі нового театрику буде завжди інша, завжди цікава і завжди приємна. Такий театрик зможе не лиш ставити короткі п'єси, передусім комедії загального характеру, але може трактувати теж вузьку клюбову тематику. Інтимна, сказати б, камерна закраска заповідає нам вистави невеликого ансамблю, але й тому високо-мистецького. Вже сам провід театру дає запоруку високого рівня вистав. Мистецьким керівником театру є дир. Оперного Театру, В. Блавацький, літературним — д-р Гр. Лужницький, а декоративним оформленням кермує відомий мистець-карикатурист, колишній редактор "Комара", Едвард Козак. Справді дібраний тріюмвірат, щоб кермувати нашим мистецьким смаком і задовольняти його. В репертуар театру намічено вже крім вистав західно-европейських, чито німецьких авторів, дещо з дрібного українського репертуару, як етюди Олеся, Васильченка, Карпенка і ін. Та сензацією театру буде безперечно т. зв. "клюбова качка", яка реаґувати буде на всі наші буденні справи та найкраще реаґувати буде на наш поганий настрій, якого в Клюбі кожний легко позбудеться. Акторський ансамбль творитимуть артисти Львівського Оперного Театру. Та це не перешкодить виступити і членам поодиноких мистецьких Спілок. Кожний матиме змогу виступити у клюбовій "Качці" із власним репертуаром. Розуміється, що така дійсність заступить нам у деякій мірі сатиричний журнал, якого видання у живому виді зображуватиме по трохи клюбовий театр. Cпpaвді половина членів Клюбу мріє вже тепер про головні ролі амантів на новій сцені, але покищо ролі роздано акторам і вже до двох тижнів клюбовий театр зачне своє химерне життя. Членам дозволено покищо зорґанізувати "зразковий" хор ревелерсів, який виступить вже підчас інавгураційної вистави. Злобні літератори мають уже цілі томища калямбурів колючок і тим подібних плодів їхнього ґеніяльного думання, якими обкидуватимуть себе тепер просто зі сцени. Та це заохотить їx більше до праці тим більше, що театрик у Клюбі кожну нову річ попробує, так сказати б, "намацально" на сцені. Тут теж попробують уперше своїх сил нові молоді акторські сили щоб не "різатись" відразу на великій сцені.
Літературно-Мистецький Клюб набірає справді розмаху. Ось розмахнеться (цей розмах триватиме ще лише два тижні) і відкриється куртина нового клюбового театрику, а тоді... Справді, чи є хтонебуть, хто б не палав цікавістю вже сьогодні до тих усіх вистав які даватимуть нам щораз нову й нову розвагу?
Е.

Краківські вісті 06.11.1942 Памяті великого еміґранта

Д. Дорошенко про М. Драгоманова.
М. р. минуло 100 літ від народження Михайла Драгоманова. З незалежних причин празька колонія вшанувала память цього українського еміґранта, культурно-національного і політичного діяча та вченого европейського формату М. Драгоманова рік пізніше, 24. X. ц. р. Свято-поминки влаштувала празька філія "Української Громади" в Німеччині, запросивши ширші круги українського громадянства. З рефератом про Драгоманова виступив проф. Д. Дорошенко.
У свому викладі промовець звернув увагу на те, що коло імені Драгоманова за останні роки наросло багато непорозумінь і висловлено про нього багато несправедливого й невірного головно тому, що люди тепер не читають і не знають Драгоманова, бо його твори вже давно стали великою рідкістю.
Драгоманів був людиною свого віку та історичних умовин, в яких довелося жити й розвиватись українському народові під Росією. Хоч він виріс серед української стихії, але виховався в загально-російськім поступовім дусі. Вперше Драгоманів зустрівся з практичним українським життям підчас своєї праці в недільних школах у поч. 1860 рр. і став рішуче за навчання українською мовою з мотивів національних. Дещо згодом, зайнявшися виданням українських казок, а потім, разом з В. Антоновичем, виданням українських історичних пісень, він, як сам потім писав, цілком прихилився до української національної справи: "Студії багатої й прекрасної української народної словесности примусили мене гаряче полюбити той нарід і пережити усіма силами душі всю долю української справи в Росії й Австро-Угорщині".
Драгоманів — казав проф. Д. Дорошенко — ввійшов до Української Громади в Києві й стаз її діяльним членом. Не бувши прихильником крайніх теорій і виступаючи проти політичного терору, він, проте, ставив головним завданням змагання до політичної волі в Росії, бо тільки політична воля могла дати українському народові свободу національного, культурного й економічного розвитку. Він не був принциповим противником української державности, навпаки, він раз-у-раз по вертався до думки про причини політичного упадку України, але не бачив ніде довкола себе реальних сил для здійснення сепаратизму України від Росії й тому обстоював "Вільну Спілку" — як федерацію вільних народів Сходу Европи.
Драгоманів — говорив проф. Д. Дорошенко — вважав російську літературу за корисну для українців, бо вона була носієм поступових, гуманних думок, а також і самої науки про Україну. Відому тезу Драгоманова про "космополітизм у цілях і націоналізм у формах" поясняв проф. Д. Дорошенко як змагання до далекого, спільного всім народам ідеалу політичної волі, культурного розвитку й економічного добробуту, але при збереженні своєї національної індивідуальности. Праця Драгоманова вела до пробудження національної свідомости, він проповідував обовязок української інтеліґенції служити свому народові на національному ґрунті. Ніхто більше від Драгоманова не зробив для популяризації українського імені й української справи в Европі.
Далі проф. Д. Дорошенко коротко зясував заслуги Драгоманова на полі української науки (в обсягу фолкльору, етнографії, історії письменства і культури) і особливо зупинився на заслугах Драгоманова для Галичини, де він, спираючись на таких учнів, як І. Франко, М. Павлик, справді дуже причинився до розвитку національно-політичного життя й до "европеїзації" галицько-українського суспільства.
У концертовій частині свята інж. В. Каралуп, відомий з празьких виступів, з Успіхом проспівав кілька народніх українських пісень в гармонізації М. Лисенка. Милою несподіванкою для приявних був перший прилюдний виступ молодого надійного співака д-ра Л. Стаховського, котрий з глибоким чуттям проспівав кілька арій з опер "Тарас Бульба" і "Запорожець за Дунаєм". Виконавців супроводила грою на піяніні відома дириґентка і проф. музики П. Россінєвич-Щуровська. Hа закінчення свята відома артистка колишніх українських державних театрів у Києві, Наталія Дорошенко, як звичайно, з великим успіхом продеклямувала поему М. Вороного "Євшан-Зілля".
Д. М.

Краківські вісті 06.11.1942 Київ — Львів

З подорожнix вражінь.
Листопад 1942.
Слушно говорив один київський громадянин — український патріот з дореволюційних часів, що коли большевикам не вдалося зовсім знищити Києва, то не їх у цьому вина. Вони справді робили все можливе, щоб якнайосновніше знищити красу нашого столичного міста, поруйнувати його історичні будови та неоціненої вартости культурні памятки. А все ж... Київ і сьогодні, після большевицьких спустошень, невимовно гарний, зокрема тепер восени, коли українська природа щедро прикрасила найфантастичнішими барвами розлогі пишні сади, від чого місто стало ще кращим і, — здається, ще більше привабливим.
Поминувши до тла зруйнований Хрещатик — цю відкриту рану Києва — большевики поруйнували в столиці стільки цінного, що навіть мало ознайомленій з містом людині, зразу це кидається в очі. Крім Михайлівського манастиря, Воєнно-Михайлівського собору, вони зруйнували ще Братську церкву, семинарську Петропавловську церкву — одинокий барок у Києві з 1620 р., відомий павільон Григоровича-Барського, де з фонтани витікала вода з пащі льва, котру розкривав Самсон, і чимало іншого; зате московського типу Троїцька церква далі стоїть.
Власне цьому руйнуванню київських святинь і присвячено зорганізований проф. Оглобліним і Драгомановим, гарно уладжений музей. Він має першусього багато світлин з приводу руйнування большевиками церков, деякі останки церковної утвари і незвичайно цікавий документ — урядовий акт передачі ризниці Михайловського собору до реквізитів Оперного театру в Києві. Але саме тому оглядини музею роблять дуже гнітуче вражіння. Експонати розміщено добре і взагалі видно, що збірки влаштовано зі знанням та вмінням. Музей руйнування Києва большевиками приміщений на Андрієвському Спуску в старому, але гарному домі. Управа музею дуже зацікавлена галицькою, карпато-українською, а передусім еміґрантською пресою, організацією українцями свят закордоном (плакати, оповістки, програми, запрошення тощо), документами суспільного життя і т. п.
У садибі Св. Софії, у невеличкому двоповерховому домі, стилю рококо, приміщено цікавий історичний архів ім. В. Б. Антоновича. Архів доступний для глядачів. Його директором є проф. Міяковський.
Не дивлячись на всі переживання за большевиків, не зважаючи на загальну матеріяльну скруту і воєнні настрої, київські українці все привітні, милі, а головне — гостинні. Нам пощастило побувавати також у славного мистця В. Г. Кричевського. Говорити з ним, властиво слухати великого майстра, як він говорить про мистецтво, — це одна насолода. Треба сказати, що Василь Григорович, — як у Києві звуть мистця — хоч трохи і постарівся, але й далі працює таксамо невпинно, як і раніше, і фарби його такі свіжі й живі, наче йому всього 20 років.
У Львова довелося побути всього кілька днів. Тож наші львівські спостереження будуть ще більше поверховні ніж київські. Львів — гарне місто. Розложене на горбовинах і невисоких горах, серед садків і великих парків, воно прекрасне своїми будовами. Серед них стріляє в небо своїми вежами найбільша святість українсько-галицької землі — Святий Юp.
Настрої серед львівських українців бадьоріші, можливості культурно-національної праці значні. Число українців у Львові значно збільшилося, зокрема в торгівлі, в промислі.
Гордощі сьогоднішнього Львова — це його театр. Большевики не встигли вже вивезти зі Львова артистів. Український львівський театр тепер сміло може конкурувати з европейськими сценами.
Київ і Львів — це найцінніші діяманти, найкращі перли української землі і ніщо, навіть кривава рука московського большевицького супостата, не всилі була знищити їхньої краси і вбити там українське культурно-національне життя.
Д. М.

Краківські вісті 05.11.1942 Конашевич Сагайдачний і Сталінград

Пoряд із наполегливим просуванням ідей московського патріотизму, як підстави теперішньої "ідеології" СССР, бюро Лозовського інтенсивно намагається популяризувати й українську історію. Поруч із Суворовим, Александром Невським, Кутузовим тощо герої української минувшини король Данило (!), Богун, Нечай, Хмельницький, Залізняк мають паралельно із "вдохновителями великого братнього народу" насичувати українців "патосом другої відчизняної війни".
Нещодавно читаймо в "Правді" (Нр 212) дослівно ось що:
"Коли в 1622 році вмер від ран, одержаних під Хотином знаменитий український гетьман Петро Конашевич Сагайдачний, сучасний поет Кассіян Сакович написав присвячений його памяти великий вірш, що оспівував самовідречену любов до батьківщини. "Краще голову свою покласти за отчизну, ніж ганебно дістатись у руки ворогам" — закликав Сакович.
Імя гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного це:
"одно із найславетніших імен у многовіковій боротьбі українського народа з чужоземними загарбниками та гнобителями, це імя людини, що в фатальну добу для України найшов єдино вірний шлях — шлях союзу, дружби й єднання з єдинокровним російським (русским) народом" (??)
Того ми, далебі не знали. Знали ми, що славний гетьман Петро Сагайдачний бився проти турків, стояв і під Москвою в 1617 році та доволі добре лупцював москвинів, знаємо, що досі імя Сагайдачного було для большевиків символом "національно-буржуазної романтики" і роман Зинаїди Тулуб "Людолови", в якому письменниця прихильно змалювала постать цього одного з наших видатних гетьманів був заборонений, а сама Зинаїда Тулуб за "злосні націоналістичні вихвитки на літературному фронті, за просовування націоналістичних тенденцій, викривлювання клясового змісту української історії" була заслана й пропала без вісті.
Тепер Сагайдачний, витязь, який все своє життя ненавидів московську дичавину і був одним із представників українського "західництва" став знечевя виразником ідеї "єдинокровности українського народу з російським". Большевицьким фабрикаторам "патріотичних ідеологій" варт порадити простудіювати краще історію перед тим як притягати за чуба різних великих людей України та пхати їх силоміць під "oтечественную уравніловку".
Куріозна історія з Конашевичем Сагайдачним — це не відокремлений випадок. Видно, в CCCP йде нашвидку праця по розроблюванні "ідеологічної" схеми. Вона полягає на тому, що в сутомосковську схему, для надання їй вигляду "общесоюзної", включаються похідні лінії — білоруського, грузинського, татарського та інш. секторів. Не знаємо, як проходить ця праця по вишукуванні історичних постатей-інспіраторів сучасности по інших секторах, але український сектор та його дотеперішні осяги праці мають всі прикмети гумористики.
"Умру, а не здамся" — говорить словами Лесі Українки кожний українець, кожний русский, кожний син великої совєтської батьківщини" — читаємо в "Ізвєстіях". А таж сама "Правда" повчає нас про нашу минувшину:
"Славетні були подвиги наших предків. Полковник Небаба втративши в бою коня, боровся пішо, а коли йому відрубано праву руку, боровся лівою. Данило Нечай загинув тому, що не міг його кінь видертись із гори мертвих ворожих тіл; українка, крикнувши: "не хочу після мого милого дістатися на втіху ворожим воякам" сіла на бочку з порохом і вилетіла в повітря"... (Автор мав мабуть на увазі жінку сотника Завісного підчас облоги Буші).
Так, довідуємося одного дня, що від усіх цих полковників Небаб, Нечаїв, од сотничих Завісних, од гетьманів Сагайдачного, Хмельницького, од Шевченка й Франка тягнеться простісенька нитка до оборонців Сталінграду, що виконують наказ Сталіна ч. 247 про заборону відступу та опір за всяку ціну.
Завдання підтасовування української минувшини не легке. Виконувати його мусять "специ" себто, на жаль, представники української культури та літератури, вивезені большевиками у центральні области СССР, в Уфу та Куйбишев. Під одною відозвою п. з. "Моя Україна", в якій так само безглуздо й безсоромно підтягається історію під совєтську "уравніловку" находимо прізвище одного з кращих поетів Наддніпрянщини останнього десятиліття...
На щастя одна строфа котрогонебудь його вірша дає йому настільки певне й тривале місце в нашій культурі, що його не в силі знищити ніякі відозви, писані ним тепер під диктат НКВД. Вже самий підпис цього поета, тонкого, вдумливого лірика під безглуздим, безграмотним, бульварним текстом згаданої відозви, становить жорстоке обвинувачення большевицької системи і доказ того, що ніякі події не змінять істоти большевизму: жаги до брутального насильства над людською душею.
"...і впаде лютий ворог твій, і правда твоя велика засяє над світом, моя прекрасна, моя многострадальна, моя воістину безсмертна Україно..." Нема сумніву, що в цих словах, писаних найновішими жертвами Москви — заточенцями, українськими письменниками й поетами в далекій Уфі, таїться велика проречистість і трагічний патос.
Р. Сайгор.

Краківські вісті 04.11.1942 З нових видань

Roman Smal-Stockyj: Die Germanisch-DeutschenKultureinflusse im Spiegel der Ukrainischen Sprache.8 o. 282. — Verlag S. Hirzel in Leipzig, 1942.
Вперше в нашій науковій літературі відмічено окремо від загальнословянських надбань із праґерманського та ґотського ті слова, що живуть нині в українській мові. Вони уважалися за так зрослі з українською мовою, що ляїк не замічував і не відчував їх як елемент чужий. До них належать: князь, володар, дума, люд, полк, меч, шати, мито, руда, хлів, котець (кутець), тин, стовп, міст, колодязь, скот, довг, холм, словянин, чужий. До часів стичности українців та взагалі словян з ґотською державою причисляє автор такі позички: Дунай, цісар, хліб, лік, лєсть, щирий, художний (мистецький), хвиля, купити, піняві, лихва, кусити-спокусити, смоква, виноград, вертоград, оцет, редька, бук, скло, котел, блюдо, миса, дошка, кіт (і діял. ката), осел, лев, верблюд; христіянська термінологія: хрест, хрестити, церква, піп, постити, піст, милосердний, буква; — дружина, вара. До старонордійських (варяжських) запозичень зачислює автор: Русь, витязь, варяг, стяг, імена: Аскольд, Дир, Рогволод, Рогніда, Рурик, Олег, Ольга, Ігор; дальше ще нині живі: волхв(а), крюк(а), ящик, корзина, клеймо, луда (гуцульське лудинє = одежа), якор, оселедець, а дальше, по думці автора: лам, скирта, шула, глип'; — староукраїнські: тивун, ябедник, ринда, гридниця, кнут, шомниц (спальня), медуша. Затим приводить автор позички старонімецькі, середньонімецькі та новонімецькі. Старонімецькі запозичення з королівського та князівського двора, з церкoвнoї гієрархії та сільського життя: король, корона, берло, малжона, шляхта, грабя, броня, миля, оруда, рада, мусити, пава, струсь, папеж, біскуп, кляштop, мних, опат, пробощ, костел, олтар — вівтар, мша, келіх, криж, крижмо, олій, органи, охабитися, хирити, гана, шана, дяка, жегнати, ялмужна, дижма (діжма), мурин, школа; цегла, мур, істба, кухня, кімната, комин, талір, пугар, пинва, перець, єдваб, барва, овоч, черешня, брескиня, морква, лук, кмін, требулька, мита, рута, материнка, любисток, явір, іва, млин, ринва, пекар, хутір, стодола, плуг, гряділь, скиба, ступа, вага, пила, листва, скриня, конва, путня, бочка, боднар, уборок, ремінь, оцілок, луг, пижма, ірха, ретязь, шлия, петля, мул, мерша, клей, мозоль, шкода, жур (їда). Щодалі то німецький вплив на українську мову збільшається, особливо, відколи німецький елемент почав осаджуватися по містах на праві маґдебурськім, а ремесло спочивало в руках німців. Окрему ролю відограв аполітичний акт прилучення Галичини і Буковини до Австрії, де вплив адміністрації, школи та війська відбився сильніше на мовних запозиченнях з німецької мови, окремо Буковина підлягала ґерманізації сильніше, ніж Галичина. Проте автор навів багато примірів таких позичок, які кожний українець відчуває сьогодні як запозичення, що з переміною політичного життя чи з мовною свідомістю вони щезли.
Також деякі такі "позички", як малжона, папіж, біскуп, берло, пробощ, мша та інші існують в польській, не в українській мові, а деякі такі, як "художний" у російській (по українськи — мистець, мистецький).
Для українського мовознавства дасть праця проф. д-ра Р. Смаль-Стоцького принуку до дальших дискусій, які вже наша наукова література і мала (праці Шаровольського, Шелудька та інших), та певно стрінуться думки шановного автора з іншими насвітленнями особливо, якими дорогами могли іти ці позички — чи прямими, які автор може надто підкреслює, чи посередніми через мову польську, чеську (особливо назви ростин). В цьому огляді треба розглядати історію кожного слова окремо, простір його поширення та силу діяння німецьких колоній, чи німецького урядництва. Прим. карпатські околиці, особливо Закарпаття в ремесельній термінології сильно різняться від Галичини та зберігають свої давні терміни (кросна — варстат). Праця шановного автора приносить новий вклад в українську науку, тому переклад на українську мову потрібний!
Іван Панькевич.

Львівські вісті 01.11.1942 Поет, який хотів обняти землю

Нове видання вибраних віршів Олекси Влизька*)
Львів, 31 жовтня.
Влизько — єдиний поет у нашій літературі, який не починав від якоїсь сентиментальности, від мрійництва, від млявого віршування. 17-літнім хлопцем не ввійшов, а влетів із криком і саркастичним реготом в українську літературу, щоб уже після 9-ти років замовкнути навіки. Шириною та ранніми успіхами нагадує Рембо, безпосередністю та запалом — Маяковського. На тлі нашої літератури (яка в ділянці поезії найбагатша та найзріліша) він оригінальний і справді новий та інший.
Сам факт, що молодий автор — майже хлопець зумів звернути на себе увагу всього літературного загалу до найповажніших критиків, має свою вимову. Та й дорібок поета, який майже на порозі життя (в 26-му році життя) мусів померти, замітно великий. Десятка книжок і то деякі поважні розміром ("Живу, працюю" має аж 184 сторінки малої вісімки) — багато на 9 років письменницької праці. Та автор зовсім молодий — студент; скільки часу забирала йому освіта і читання, яких сліди замітні в кожному вірші.
Ще й зважити треба, що Влизько виступив із своїми віршами в час великих боїв на літературному фронті, де під совєтською диктатурою творилось обличчя нової української літератури, в час боїв, в яких важко було знайти становище і втриматись на ньому, старим, випробованим літераторам. І тоді, якою майже неімовірною видається його прямолінійність, якою подивугідною видається його одна своя вироблена думка, що не дозволяла йому поринати в шуканнях, а певно та запально рватись із усім притаманним собі темпераментом до нової творчости. Кажемо до нової творчости, бо Влизько і формою, і емоціональністю вірша і світовідчуванням — зовсім новий поет. Це тим більше цікаве, що Влизько виріс виключно на совєтському побуті, не знаючи ніякого іншого.
Вплив Маякоського, чи Єсеніна та українських футуристів — це лише допоміжний чинник у визначенні свойого власного стилю. Внутрішній вогонь і ясне прозоре уявління життя — це рушійна сила його творчости — сила, яка визначувала у Влизька таку різку й ярку образовість, таку ярку і багату та якже оригінально влучну — часом інтелектуально прозору, то  знову вульгарно-поетичну семантику.
Найкраще зорганізовану психіку поета характеризують сатиричні вірші. Прямо дивуватись, як із таким сарказмом промовляти міг молодий хлопець. Та попри це Влизько — це радість, Влизько — це світло, Влизько — це любов.
"...Заберу в обійми у свої ведмежі, все, що є ясного на оцій землі..." — співає поет. Романтична "Дев'ята симфонія" — характеризує автора, як справжнього поета-романтика, який живе і боліє справами світу, справами всесвіту. Душа поета сповнена любови до всього неміцного, відкривала для всесвіту свої палкі обійми. І хоч найдеться тут і там ще по-дитячому майже наївний вірш ("Гірко бути з таких"), що може насувати думку, чи не пішов би і наш поет слідами Рембо, спаливши в молодечому пориві всю свою творчу снагу — то все ж ясність і життєрадісність, бадьорість і емоція, свіжість і щирість безпосереднього відчування, напружена активність і зорганізована суцільність — це прикмети, що кажуть нам Влизька не лише подивляти, але й любити.
Додати треба, що Влизько — як не перший, то один із найперших українських поетів моря. Море — це Влизькова стихія; морем він живе. Це каже догадуватись, що прийшов він на світ десь над морем, може в Одесі. Бо біографічні дані про Влизька дуже скупі. Народився 1908 р., здається, в селянській сім'ї. Вже більше — як каже автор вступної Св. Гординський — звісток про поета в бібліографії. Почав друкуватись 1925 року в журналі "Глобус", який редаґував Б. Антоненко-Давидович. Два роки пізніше вийшла збірка його віршів "За всіх скажу", яка звернула на Влизька увагу українського літературного світу. І відтоді кожного року нова книжка а то і дві, і три у рік, аж до 1934 року, коли в грудні згинув він, розстріляний за націоналізм разом із Фальківським, Косинкою та з іншими українськими культурними діячами. З його творів згадати хоч би такі книжкові видання: "Поезії" (1927), "Живу, працюю" (1929), "Рейс", "Книга баляд" (1930), "Гох, Дойтшлянд", "Поїзди йдуть на Берлін", "Моє ударне" (три останні збірки, як наслідок подорожі до Німеччини, де був Влизько 1930 року) та остання збірка "П'яний корабель" (1933).
Нова книжка вибраних віршів, яку саме випустило Українське Видавництво, це вибір віршів із різних збірок поета. Редактор збірки Св. Гординський намагався взяти ті твори, в яких найменше слідні чужі впливи та які найпритаманніші для поета. Вступна стаття вводить читача в атмосферу тодішнього літературного наснаження в Україні та дає вірну характеристику поета. Книжка видана чепурно в гарній обгортці та зі стилевою титульною сторінкою роботи артиста-маляра В. Баляса.
*) Олекса Влизько: "СЕРЦЕ І ВОГОНЬ". Вибір віршів і вступна стаття Св. Гординського. Українське Видавництво. Краків—Львів, 1942 р., 104 сторінки малої вісімки
от.

Краківські вісті 31.10.1942 Українська студія плястичного мистецтва

Про Українську Гсподарську Академію в Подебрадах про Український Вільний Університет у Празі нераз були згадки в нашій пресі. Згадувалося також часом і про Український Високий Педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова. Але про Українську Студію Плястичного Мистецтва досі в берлінській пресі чомусь писалося дуже зрідка. Теж і не дивниця, що про "Студію" чужинці либонь більше знають ніж самі українці.
Українська Студія плястичного мистецтва в Празі починає свій 20-тий рік існування. В 1922 р. в Празі засновано Український Гурток Плястичного Мистецтва, котрий вже в липні наступного року влаштував виставу праць своїх членів. При кінці 1923 р. гурток перетворився в Українське Товариство Плястичного Мистецтва і в його приводі став проф. Д. Антонович. Того ж року це Товариство заснувало Студію Плястичного Мистецтва в Празі. Незабаром Студія згуртувала довкола себе кращі мистецькі сили і стала головним осередком української мистецької діяльности закордоном.
Студію засновано, як про це пише проф. С. Наріжний у своїй книзі "Українська еміґрація", без усякої матеріяльної бази. До 1927 р. вона мала всього 3.000 корон місячної дотації від празького міністерства закордонних справ. Пізніше два роки допомагало їй празьке міністерство освіти, а від 1930 р. студія продовжувала свою працю вже без жадної посторонньої матеріяльної допомоги. Tільки завдяки енерґії і старанням її ініціятора проф. Д. Антоновича, котрий зумів згуртувати біля себе ідейняих і працьовитих людей, Студія могола далі розвиватися.
Студію зорганізовано на зразок високих мистецьких шкіл (академій мистецтв). Від початку у проводі школи стояла рада під проводом директора Студії, професора історії мистецтва Д. Антоновича. Заступником директора перші роки був професор рисунків і малярства С. Мако. До ради належали керманичі окремих мистецьких відділів, професори теоретичних предметів і технічні службовики. У найбільше критичну добу існування Студії, коли вона була залишена на власні матеріяльні сили, дуже прислужився другий професор рисунку і малярства І. Кулець. Клясу графіки і прикладного мистецтва зразу вів проф. І. Мозалевський, клясу скульптури — проф. К. Стаховський, а клясу архітектури — С. Тимошенко. Теоретичні дисципліни в Студії викладали професори: естетику — д-р І. Мірчук, плястичну анатомію — д-р С. Літів, переспективу — д-р В. Січинський, клясичну археологію — Ф. Слюсаренко. Пізніше зі школи виступили професори — С. Mако, І. Мозалевський, С. Тимошенко та д-р С. Літів. Тому то вся наука рисунку і малярства зосередилася в майстерні проф. І. Кулеця, відділ графіки перебрав проф. Р. Лісовський, плястичну анатомію обняв на якийсь час д-р Ю. Русів, а на відділі графіки працював як інструктор граверства чех проф. Карель.
До Студії приймають учнів із середньою освітою, що мають мистецькі здібності. Курс науки на всіх відділах триває 4 роки. Після участі в кожнорічних виставах Студії та іспитів із теоретичних предметів абсольвенти дістають диплом майстрів мистецтва.
Склад студентів Української Студії Плястичного Мистецтва від початку був інтернаціональний, з перевагою українців. Із чужинців в Студії вчилися — чехи, москалі білоруси, серби, болгари, вірмени, німці, французи тощо. 1925 р. Студія мала максимальну кількість учнів — 67, бо для більшого числа не вистарчало помешкання, а на винаєм просторішого — не було грошей. Брак фондів обмежував у дечому також і саме навчання і організацію вистав. Студія, як школа, користується серед чужинців значною популярністю, до чого причинюються щорічні вистави праць та прихильні рецензії і замітки чужої преси.
Річні вистави Студії бувають звичайно виставами праць студентів. Свою діяльність у 1924 р. вона розпочала виставою праць своїх професорів (26. X.—9. ХІ.), а саме І. Кулеця, С. Мака, І. Мозалевського, К. Стаховського і С. Тимошенка, що мали показати громадянству, які сили стали у проводі новозаснованої української мистецької школи. Цій виставі присвячено окреме ілюстроване видання — альбом — "Сучасне українське мистецтво. І група празької Студії. Прага, 1925" в українській і французькій мові. У звязку з міжнароднім конґресом мистецького виховання в 1925 і 1926 рр. влаштовано одну спільну виставу. Цю виставу в конґресовому павільоні відвідали всі національні комісії — учасники конґресу, а американська комісія закупила на виставі для американських мистецьких шкіл праці учнів Студії. В дальших роках вистави праць студентів Студії відбувалися вже правильно.
Серед тих, що брали участь у виставах Студії було немало майстрів, які придбали собі славу українських мистців і стали широко відомі своїми працями. З українців у Студії вчилися — К. Антоновичева, Н. Білецька, Ю. Вовк, П. В. Громницький, С. Зарицька, І. Іванець, В. Касіян, С. Колядинський, М. Кричевський, О. Лятуринська, Т. Мазепова, Г. Мазепова, Е. Норман, П. Омельченко, І. Паливода, М. Тушицька-Руда, Я. Фартух, П. П. Холодний, В. Хмелюк, В. Цимбал, М. Частухина, М. Шиманська-Левитська, Г. Яковліва і багато інших.
Тепер Українська Мистецька Студія має відділи — рисунку, малярства, графіки, різьбарства. Директором Студії є І. Кулець. До педагогічного складу належать також відомі мистці Р. Лісовський, М. Стаховський, В. Січинський.
Д. М.

з поляkів

»Діло« 28.07.1938 Поляк про східно-галицьке село.
З височини польського уряду виходять в останньому часі розпорядки й заклики, що м. і. торкаються зовнішнього вигляду села. Про відомий розпорядок у справі перемальовування парканів і плотів редакції польських та українських часописів доволі широко розводилися, не жалуючи чорнила та місця. Зате менше відомий серед широких громадських кол заклик до збирання датків на памятники, які малиб станути по селах у честь заслужених для польської справи людей. Цій справі присвячує у „Вєку Новім" з 27. ц. м. якийсь непідписаний автор такі уваги:
„Якщоб уряд умів вслухатись у дійсний живчик суспільного орґанізму, відчув би безмір шарпанини й борикання, що є змістом істнування сорок тисяч громадян. Колиб він у перший ліпший ярмарковий день подивився не на плоти повітового містечка, але заглянув в очі громадян, що глотяться у сінях податкового уряду, то відкрив би стільки траґедій, що безсумнівно відкликав би неодин обіжник. Та чи тільки сіни податкового уряду відзеркалюють нам настрої суспільности?
„Вертаюся з засідання громадської ради східно-галицького села. Як червона нитка тягнеться через наради: нестатки, хвороби, недостача засобів. Школи нема. Доріг нема. Ті, що є, навіть так звані повітові — це рекорд ям і трясовиння, це дорога, де навіть корови, вертаючися з пасовиська, мусять іти гусаком ровом. Це час сінокосів. Сотки й сотки морґів млак чекають на осушення. Міжтим селянин, роздягнений до нага, косить у воді, складає копиці у воді, потім запрягає коні, витягає перемоклі копиці на вищий терен, розкидає ці копиці, пересушує сіно, знову робить з нього копиці, а коли їх сонце осушить, звозить счорнілі стебла додому — на підстілку. І він має мати охайні оселі, великі вікна, цвіти, фіранки, мурований комин, замість курного вогнища, має мати здорові легені, незаражених чахоткою нащадків і годящу огорожу? Він має зложити даток на памятник?
„Ні він, ні його сусід, ні той третій і четвертий, не зроблять цього. Не зі злої волі, але просто тому, що їм, притолоченим тягарем щоденної журби і клопотів, недостає зрозуміння для чого іншого, як для гнітучого тягару життя. А потім — хочаб памятники повстали на селі. Чи вибір героя, що йому мав би бути присвячений памятник на селі — нпр. у громаді з польською меншиною — не викличе пристрастей і не розпутає аґітації? Чи відмовимо меншостям права почитати їхніх героїв, чи таки поставимо на своїм і тільки своїм памятник виставимо? Скільки громад з польською меншиною, стільки розогнення, стільки живлового антаґонізму й у висліді — стільки збільшеного роздвоєння. Не мішаймо памяти наших героїв, що живуть у наших серцях, до цих конфліктів! Цим не довершимо двигнення Польщі вгору. Не зробимо цього ні приказом відновлювати фасади, ні закликом творити памятники серіями“.
Галицьке село — безконечна тема. Для одних воно справа експериментів, для других зміст траґедії. Навіть польський автор, що знає село, має сумління і почуття людяности, не може стриматися з критичними увагами.
»Діло« 27.07.1938 Несамовите хвилювання.

З польської преси.
Б[увший] анґлійський премієр міністрів з часів війни й один з головних творців повоєнної Европи Льойд Джордж містить тепер на сторінках льондонського „Дейлі Телеґраф-у“ статті про причини розпаду австро-угорської монархії. Метою його статтей — як це він зазначив на самому вступі — є спростувати грубі помилки, що їх повно в ріжних історичних публікаціях при обговорюванні справ б[увшої] наддунайської монархії.
В черговій статті Льойд Джордж обговорює також східно-галицьку справу.
ІКЦ" з 26. VII. ц. р. приносить такий уступ з цієї статті:
„Антантські союзники в Польщу, яка не без причин почувала себе загроженою Німеччиною та Росією, вислали польські дивізії, створені з полонених під командою французького ґенерала Галєра. Галєр вмашерував до Галичини нібито проти большевиків, а в дійсности, щоб цю країну анектувати”!
На марґінесі цієї статті „ІКЦ” характеризує особу Льойда Джорджа як „неука, що виказує недостачі в елементарній освіті” і як „старого іґноранта”, що „бажаючи інших справляти, сам пише бздури” та є „рекордистом у неуцтві”. Стаття Льойда Джорджа — пише „ІКЦ” — аж „кишить від скандальних нонсенсів” і „має гумористичні вальори".
Мусить це бути велика стаття, коли удостоїлася разом з автором стільки блискучих епітетів.
Але — пише „ІКЦ” далі — „очевидно в цьому випадку пан Льойд Джордж помішав мабуть Галичину з провінцією тої самої назви в Еспанії”.
Отсим ревеляціям „ІКЦ” дає наголовок „З ослячої толоки“... й апелює до анґлійців, щоб спинили дальшу публіцистичну роботу Льойда Джорджа.
Це все ясне й очевидне. Не розуміємо тільки, чого „ІКЦ” так страшно хвилюється тою „еспанською Галичиною” і так її завзято обороняє перед анґлійським „неуком”. Якесь дивне qui pro quo.

»Діло« 20.07.1938 Адміністраційна драбина: "побажання", "рада", "доручення", "наказ".

З польської преси.
В одному з попередніх чисел „Діла" вмістили ми коротку замітку про новий розпорядок премієра Складковського у справі будови памятників у честь поляглих у боротьбі за незалежність Польщі. Це не примус, але „булоб побажане", щоб таких памятників було якнайбільше „в цілій державі, особливо на теренах сільських громад". У звязку з цим розпорядком "Ґлос Народови" у статті п. н. "Для зміни – памятники" пише:
„Ще не скінчилися перипетії громадянства з малюванням плотів, які в одній Польщі з усіх держав світу виросли до значіння першорядної суспільної проблєми, і вже появився новий обіжник міністра внутрішних справ, що в теорії дуже гарний, але у практиці може показатися дуже прикрим для громадянства, особливо на східних землях.
„Ініціятива, треба признати, гарна, але міркуючи на підставі останніх історій з парканами, можна її просто боятися. Поляглим треба віддавати честь і шанувати їх память, бо це найсвятіший символ зусиль народу – зусиль та жертв боротьби. Народ, що не шанує своїх поляглих — не шанує свого минулого, не заслуговує на те, щоб називати його народом. Але така честь мусить мати самометний, добровільний характер, її джерелом мусить бути справжнє переконання і свідомість того, що робиться.
„Чести не можна вимусити і не можна наказати, особливо тоді, коли йде про таку поважну справу, як справа поляглих у боротьбі за свободу чи величінь народу. І тому не треба орґанізувати її урядово, тому не треба заохочувати до неї обіжниками. Крім цього урядова честь, яку передали в руки бюрократії, може набриднути навіть ентузіястам. Бо беручи під увагу ревність нашої адміністрації, уявім собі, що може статися...
„П. міністр „уважає дуже побажаним" щоб ця форма вшанування поляглих найшла широке застосування на терені цілої держави", але чи п. міністр передбачує, що те, що у нього „побажане", у воєводів стане „радою", у старостів „дорученням", а вкінці дістане назву „наказу“.
„Важко бути пророком взагалі, але легко стати ним по досвідах останніх днів. Можна сміливо твердити, що Польща вкриється тисячами комітетів, що шукатимуть прізвища поляглих. місць, де вони полягли, і гроші на памятники. І в суспільній ґеоґрафії країни появиться нова проблєма: чим дальше на захід, тим лекше зa гроші, але трудніше за поляглих, і чим дальше на схід тим менше грошей і більше поляглих. І може трапитися випадок (не виключене), що під Сєрадзем якесь село чи волость не матиме кому поставити памятника, коли знайде готівку, а під Молодечном селяни зголошуватисямуть з запитанням, чи не можна відсидіти „добровільної жертви" на памятник.
„Переборщення? Ні, не переборщення, тільки висновки з того, що вже нераз бувало. Злука бюрократичної ревности з охоти як найшвидше, як найсправніше поставити якнайкращі памятники може дати фатальні наслідки.
„Треба при цьому памятати, що ціла та акція буде порядно коштувати.
У Польщі місць, де треба би поставити памятник (якщо їх ще нема)? Ну, легкою рукою можна подати 1000 місцевостей. А кілько коштуватиме пересічно памятник? Гарних кількасот золотих! Звідки взяти ті гроші тепер, в 1938-му році?
„З прилюдної жертвенности! Так принайменше каже обіжник. Дуже це гарно і важко відмовити, бо ціль гарна. Але ж таку прегарну ціль мають збірки на ФОН і на будову шкіл і на Червоний Хрест і на Білий Хрест і на Морську Ліґу і на Мацєж Школьну і на ЛОПП та на гіржі інші речі.
«А все-ж найбільше памятників, стане там, де було найбільше боїв в pp. 1918-1920 тобто на східних землях, тут де сільський люд найбідніший. Тутешні селяни в короткому часі ставитисямуть до цілої тієї ініціятиви як до охоти наложити на них новий податок, і до памятників відноситися муть щонайвище байдужно".
Закінчуючи свою статтю, автор С.Л. ще раз підкреслює, що як навіть станути на становищі, що треба будувати памятники поляглим, то не можна робити цього урядово, не з „поради", не з "доручення" ані „наказу". До того Польща має сьогодні багато більших турбот і краще булоб занятися ними.

»Діло« 15.07.1938 Хто за що гнівається?

З польської преси.

У 147-ому числі „Діла" з 7-го липня ц. р. у цій самій рубриці вмістили ми кілька думок з приводу статті "Дзєнніка Польского" п. н. „Обостороннє ґетто польсько-руське“. У відповідь на наші замітки „Дзєннік Польскі” (ч. 192 з 15. липня  ц. р.) умістив статтю, сиґновану буквами М.П., п. н. "Назва, калєндар та азбука“. У звязку з нашим мимохітним зауваженням, що ,Дзєннік Польскі" свідомо не хоче вживати нашої офіційної назви „українець'' та „український“, але й не уживає постійно „русин" і „руський“, тільки плутає обі ці назви, з чого часто виходять дивогляди, автор згаданої статті пише:
„Від декількох літ повторюємо і далі повторюватимемо, що термінів русин, руський та українець, український уживаємо як рівноправних назв. Шануємо волю національности, що хоче називатися українською. Має до того право, як кожний інший нарід має право устійнити свою назву. Але ми маємо теж право зберегти стару назву, вживану у польській мові: русин і руський. Що ми сказали би, якби нпр. італійці виступили в претенсією, щоб поляки закинули старий прикметник „влоскі“ і конче почали говорити і писати „італьскі"? Під цим оглядом представництво Італії у Варшаві висувало навіть несміливі суґестії, але ті суґестії не могли змінити відвічної традиції польської мови. Коли у „Дзенніку Польскім" ставимо справу цілком щиро і заявляємо, що терміни русин, руський і українець, український уважаємо рівноправними (один традицією польської мови, другий волею українського народу), то не думаємо, щоби в інтересі „Діла" було вмовляти нам якісь побічні інтенції й охоту уникати „офіційно" принятої назви. Дивує нас тільки, що „Діло“ вертається що якийсь час до тієї справи у спосіб, який свідчить про хоробливу перечуленість v цій справі".
»Діло« 14.07.1938 З римо-католицької акції на Волині.

АКЦІЯ НАВЕРТАННЯ В КОСТОПОЛІ Й САРНАХ.
При кінці травня в Костополі на Волині відбулося зібрання „шляхти заґродової". Підготовлене воно було так: Усім тим, що мають прізвище на „ський", „цький" та „ич" і деяким іншим православним вислано запрошення на письмі. Вибрано головно тих, що займають ріжні посади, емеритів та військових інвалідів. В тижні перед зборами комендант "ПВ і ВФ” викликував поодиноких православних українців, намічених до „навернення", і всякими способами переконував їх, що вони мусять покинути українство і православія та „навернутись“. А в тому часі хтось ширив серед цих кандидатів трівожні чутки, що їхні посади, емеритура і навіть право жити у прикордонному поясі загрожені. „Кандидати" зі слізми на очах зверталися до православного духовенства та інших людей з просьбою рятувати їх.
Жицє Католіцке“ (ч. 98) так описує навертання „шляхти" в Сарнах дня 19. червня ц. р., на яке стягнено з повіту аж к. 2.000 душ: „В 10. год всіх зібраних на спортовому стадіоні тісними рядами повели до костела...
Сльози текли по обличчі тих людей“...
„Ж.К.“ додає, що після промови полковника КОП-у Плахти-Платовіча, що знову накликував зібраних навернутися, люди теж плакали: „Чи дивні могли бути — каже „Ж.К.” — почуття та сльози, що тиснулися (в тих православних) до горла й очей?“
Зовсім недивні! Неодин з нас, можливо, заплакав би, якби опинився в такій ситуації.
ВИШНЕВЕЦЬ І КВАЧІВКА.
Кореспондент „Жиця Католіцкеґо“ (ч. 28) так починає свій допис з Вишнівця на Волині про урочистість Божого Тіла:
„Ми, мешканці старого граду князів Вишневецьких, слушно можемо гордитися великими змінами, які відбулися в нашому надгоринському ґродзє“... „Минули, як лихий сон, ті часи, коли наш улюблений костел у Старому Вишнівці світив пусткою"...
Автор забув додати, що Вишневець — це город українських православних князів Вишневецьких (окреме коліно роду князів Острожських, нащадків князя Володимира). Зрештою, не дивуємось. Може колись почуємо, що й сам Володимир теж не наш. Цікавіше, чому це костел у Стар. Вишнівці давніше „світив пусткою“, а в часі Божого Тіла вже був наповнений? Відповідь дає автор допису, кажучи: "За великою процесією йшли і православні“.
Відповідь про волинську дійсність аж занадто промовиста. Спочатку церкви ревіндикують, потім світять пусткою і нарешті „навертається“ українська шляхта, або робиться так, як це було на передмісті Вишнівця — у Квачівці.
Шкода лише, що автор не сказав, як це сталося, що ці православні українці у свій робочий день пішли за процесією? І чи вони могли не піти?
Зрештою, і на це питання можна відповісти, бо, як каже автор допису, народження цих змін у Вишнівці „не обійшлося без стогону й лементу". ... „Але польська культура, що йде побідно, упоралася з незадоволеними“, ... „шатанське пєнтно“, яке витиснули  "окропне часи... гайдамачизни“, усунене...
Добре, коли говориться щиро!

XX.

»Діло« 05.07.1938 Польська преса про похорон ґен. Мирона Тарнавського.

З львівської преси „Хвіля" помістила довгий звіт з похорону, підкреслюючи, що в похороні взяли участь тисячні маси народу, охоплені подивугідною дисципліною.
Доволі довгу замітку вмістило теж ендецке „Слово Народове", яке на самому вступі написало: „як можна було передбачувати, похорон умерлого перед 4-ма днями б. начального вожда УГА, ґен. Тарнавського, став великанською українською маніфестацією. З усіх сторін Східної Галичини зїхалися делєґації з урнами з землею або з вінками“. „Слово Народове" подає число учасників похоронного походу на 20 тисяч. Цій своїй замітці дало „Слово Народове“ такий наголовок: „Замість забороненого здвигу українці уладили маніфестаційний похорон ґенерала". І позатим кілька ендецьких колючок.
Коротку замітку про похорон вмістив озонівський „Дзєннік Польскі“, а з позальвівських часописів краківський ІКЦ.

»Діло« 02.07.1938 "Українці шукають витрати своєї енергії в кооперації“.

З польської преси.
У статті п. н. „Операційна база меншин — це німецька й українська кооперація" (ч. 178 з 1 липня ц. р.) „Ґонєц Варшавскі" пише про перевагу української та німецької кооперації та про причини тієї переваги.
„В Польщі споживча кооперація постійно розвивається. Від року 1925-го до 1936-го число споживчих кооператив зросло з 1185 до 1552. Але хліборобсько-торговельних кооператив маємо тільки 217, а хліборобсько-споживчих 416.
„Тимчасом українці (русіні) мають 2243 хліборобсько-споживчих кооператив побіч 135 чисто споживчих. Чисто хліборобсько-торговельних українських кооператив нема".
„Зсумувавши тепер числа тих типів кооператив, дістанемо число 2185 польських кооператив і 2378 українських.
„Чому треба приписати перевагу тих груп українських кооператив над  польськими? Вже з порівняння трьох типів кооператив видно, що українці посилюють розвиток типу мішаних кооператив, хліборобсько-споживчих, у нас дуже рідкий. Це кооперативи, в яких селянин може продати хліборобські продукти, купуючи взаміну споживчі товари імпортовані або промислові вироби".
Автор статті Й.Борута твердить, що таку систему торговлі ведуть жидівські купці по селах та що з ними можна боротися тільки такою самою системою. Українці — на його думку — добре це зрозуміли закладаючи головно кооперативи того типу.
„Інакше виглядає справа німецьких кооператив. Німці майже зовсім не цікавляться кооперацією споживачів, зате великий натиск кладуть на кредитову і молочарську кооперацію. Німецькі кредитові кооперативи дали під кінець 1936-го року 31,9 міліонів золотих кредитів спираючись на капітал, що приходить посередніми дорогами зза кордону. Відношення кредитів, які дали польські кооперативи, до кредитів німецьких кооператив є 7:1, підчас коли відношення польської людности до німецької є 30:1.
„Але справжні тріюмфи має за собою німецька кооперація в молочарстві. Оце до німецьких кооператив доставили в 1936-ому році 194,300.000 літрів молока, а до польських кооператив у цілій державі 771,6 міліонів літрів. Це відповідає відношенню 4:1 при відношенні польської людности до німецької 30:1".
Далі автор особливо підкреслює, що польські хлібороби доставляють молоко до німецьких кооператив, що є навіть кооперативи з більшістю членів поляків, які належать до німецького кооперативного союзу. Головною твердинею німецьких молочарських кооператив є Польща.
„Можна багато сказати про причини послаблення польського кооперативного руху при сильному розвиткові української та німецької кооперації. Німецьку кооперацію фінансує заграниця. Українці шукають витрат своєї енерґії в кооперації".
Й.Борута гадає, що головною причиною слабого розвитку польської кооперації є те, що вона була і в тереном небезпечних експериментів та ріжних політичних акцій.

»Діло« 09.06.1938 „Хто може бути наслідником Коновальця?“
З польської преси.
У виленському „Слові” (ч. 152, з 4-го червня ц. р.) появилася друга частина розмови з колишнім начальником відділу для справ національностей при міністерстві внутрішніх справ, Генриком Сухенек-Сухецьким. (Першу частину зреферували ми в передостанньому числі "Діла"). У цій, другій частині п. Сухенек переповідав більш-менш історію та діяльність ОУН не виходячи зрештою поза факти і так відомі нам з польської преси. Він теж думає, що єдиним завданням політики полк. Коновальця було за всяку ціну не допустити до українсько-польського співжиття в Галичині на північно-східних землях. Ця думка, як і багато інших з цілої тої розмови, відгонить доволі великим примітивізмом, який тимбільш вражає у людини, що стояла на високому становищі, особливо на становищі, на якому можна було мати змогу багато знати.
Твердить п. Сухенек, що деклярація мін. Перацького з січня 1932 р., договір про ненапад з Совітами та польсько-німецьке порозуміння були великим ударом у політику полк. Коновальця що полк. Коновалець "ставався зайвим".
„Все те спричинило, що мусіли приснути й останні надії орґанізаціі Коновальця. Залишилися для українців у краю два виходи: або почати збройне, безнадійне повстання проти Польщі, або почати балачки з поляками. Вибрали те друге. Лист митрополита Шептицького, виданий після вбивства мін. Пєрацького і вбивства дир. гімназіі Бабія, як теж процес убивців мін. Пєрацького у грудні 1935 року — протверезив мозки і дозволив довести до знаменних виборів до парляментарних тіл у 1935. році.Це були історичні моменти. Моменти, що могли би бути важним кроком уперед на шляху розвитку польсько-українського співжиття».
На запит, як треба схарактеризувати полк. Коновальця, п. Сухенек відповів:
"— Гадаю, то після того всього, що про нього писали та що доказали на процесах, то я як поляк і до того діяч з 1905-го року, і далі як такий, що має багато відомостей з часів мого урядування чи то у штабі чи в міністерстві внутрішніх справ, можу сказати тільки одне:
— Це був тип з великим спритом та орґанізаційним хистом. З великими амбіціями і може тому не далекозорий політик, але на щодень — чому ні".
Співробітник „Слова“ поцікавився, хто може бути наслідником полк. Коновальця на становищі провідника ОУН.
"— На це питання — сказав п. Сухенек доволі важко відповісти. Попри Коновальця були одиниці тієї міри, що Грибівський Урбан, Ярослав Барановський (той, що зомлів у Роттердамі), Роман Сушко і багато інших меншого значіння. Знав я одного — але він вже не жиє. Найімовірніше — наслідника не треба буде, бо загальною консеквенцією, не тільки смерти Коновальця, мусить бути упадок орґанізації того типу, яким була ОУН.
Вкінці п. Сухенек на запит, що могло бути причиною, що большевики вбили полк. Коновальця, висловлює здогад, що могли в цьому відіграти якусь ролю японсько-китайські події та теперішнє положення на Великій Україні.

ситуація

»Львівські вісті« 14.11.1942 ◦ ◦ ◦ ◦

Під командуванням ґенерал-майора Нукане цими днями у віддаленні 20 км. на захід від Токіо відбудуться маневри молодих старшинських аспірантів армії і летунства. В маневрах візьме участь 10.000 членів військової академії і академії летунства. В маневрах, які триватимуть теж вночі, вживатимуть механізованих одиниць і літаків. На закінчення відбудеться велика дефіляда перед шефом для військового виховання, генералом Майядою.
Кореспондент часопису "Дагенс Нігетер" нарікає — як про це повідомляють у столиці Швеції — на методи пресової цензури в ЗДА. Закордонним журналістам часто було неможливо добитися до установи цензури, але навіть відмовляли всяких інформацій про те які зміни прийняла цензура та чи подаватимуть загалом закордонні телеграми.
Часопис "Брюсселєр Цайтунг" пише про оглядини надбережних укріплень над Атлянтійським океаном німецьким генералом Якобом, що це не були ніякі примусові відвідини. Над побережжям Атлянтійського океану збудовано велетенські модерні укріплення, яких значіння вийде далеко поза теперішність, коли порівняти їх з китайським муром, як символом непорушности границь. "Укріплення над Атлянтійським океаном — це китайський мур европейського суходолу", пише часопис.
Японське цісарське морське міністерство подало до відома, що адмірала Ценге Йошідас іменовано верховним командантом японської фльоти на китайських водах на місце адмірала Мінеічі Кога, який перейняв становище головного команданта морської бази. Одночасно повідомляють, що адмірала Суезу Тойода та Віцеадмірала Ногору Гірату іменовано членами найвищої воєнної ради. Віцеадмірал Коремочі Такагаші іменований командантом морської воєнної бази Куре.
Аґенція Домеї повідомляє, що японський амбасадор в Індокитаю Йошізава, перед своїм від’їздом до Токіо заявив представникам преси в Ґапой, що заснування нового міністерства для Великосхідної Азії, не спричинить ніяких змін в політичному наставленні Японії до Індокитаю. В Токіо японський амбасадор матиме нараду з новим міністром для справ Велико-східньої Азії.
Французько-мароканське радіо з Рабату повідомляє, що американські летунські сили збомбардували пристань Касаблянка. Султан Марокка відмовився покинути Рабат та візвав арабське населення до спротиву проти американців. Французька прибережна артилерія затопила біля Могадора 2 великі американські висадні човни. Члени французького легіону фронтовиків у Касаблянці вхопили за зброю та боряться в околиці свого міста проти напасників. У Тунісі спокійно, хоч і там приготовляються до спротиву.
Як повідомляють французькі часописи з Руен, британське летунство заатакувало знову французьке цивільне населення. Цим разом англійські летуни заатакували скорострілами барак в Больбек, де були примішені побиті біженці з Гавру. Одну француженку вбито, другу смертно ранено.
Римські кола, що стоять близько до Ватикану. звернули увагу на заяву райхсміністра Розенберга, в зв'язку з реліґійним питанням в Німеччині. Становище що його зайняв націонал-соціялізм до усіх релігійних організацій, яких діяльність не нарушує почуття моралі або не виступає проти існування Райху, повна терпимість: це становище прийнято як офіційне і остаточне наставлення Райху в цій справі. Розенберг підкреслив що ця терпимість в широкому змислі торкається уяви про безсмертність, що є справою свободи совісти кожного німця.
Ґенерал Ноґ, верховний командувач французьких військ у північній Африці видав відозву, в якій каже, що спроби американських та англійських воєнних кораблів — виселити військо на французькому побережжі не повелися. Усі атаки відбито. На терені Марокка проголошено стан облоги.

»Львівські вісті« 13.11.1942 ◦ ◦ ◦ ◦

Американські летуни, які літають між Чункіном і Індією є тої самої думки, що цей повітряний шлях найгірший у світі, як про це повідомляє кореспондент "Юнайтед Прес" з Чункінґу. Американські летуни підкреслюють, що не тільки погана погода, але й постійні японські повітряні атаки, творять найбільші труднощі цьому повітряному транспортному рухові.
Бюро японської амбасади в Шангаю повідомляє, що японські концерни перейняли 10 листопада управління багатьох англійських і американських торговельних домів і будинків аліянтів, а також "Шангайський Банк" і "Шартерд Банк". В Шангаю є чутки, що в складі нанкінського уряду зайшли правдоподібно деякі персональні зміни.
Англійський генерал сер Клайв Ліддел подався до димісії. Цей дотеперішний комендант гібралтарської твердині дістав після одної летунської атаки на Гібральтар атаку нервів і настільки недужий, що не може сповняти своїх чинностей. На його місце іменовано лорда Горта.
Процес проти виконавців бомбового замаху на німецького амбасадора в Туреччині, фон Папена, почався наново. На лаві підсудних засіли обвинувачені, Павлов та Корнілов оба совєтські горожани.
Премієр французького уряду, Ляваль покинув Париж та подався до Віші.
Часопис "Юнайтед Прес" повідомляє, що 50 американських високих шкіл найшлося у фінансових труднощах: вони мусіли припинити навчання. В такому ж самому положенню є і інші американські високі школи.
Агенція Стефані повідомляє з Ля Лінеа, що з Середземного моря прибув до гібральтарської пристані британський есмінець, на якому були британські ранені.
Представникам мадярського часопису, що тими днями перебували в Софії, заявив болгарський міністер війни Мішоф, що болгарська армія є свідома своїх завдань і тепер і в майбутньому. Вона стоїть на поготівлі і знає, що мусить зробити. В загалному — так зазначує мадярський часопис — в Болгарії громадянство дивиться ясно та з вірою в майбутнє.
Англійська пресова служба повідомляє з Капштадту, що на цілому південно-африканському побережжі заведено примусове затемнення.
Дотепер у Франції існував закон, на підставі якого замужні французькі жінки не мали права працювати на державних становищах. Цей розпорядок видано у зв'язку зі загальним безробіттям, а саме, щоб жінки, яких мужі працюють, не займали місць мужчинам. Тепер цей розпорядок скасували. Таким чином у зв'язку з мобілізацією усіх робочих сил Франції жінки теж мусять стати до державної служби. В найближчому часі будуть могти францужанки виконувати навіть ті адміністративні чинності, які дотепер виконували тільки мужчини.
Португальський міністер справедливости промовляв в португальській радіовисильні. В своїй промові він підкреслив що комунізм не дасться ніяк погодити з державною організацією Португалії.
Аргентинська управа пошт заборонила ввозити північно-американський часопис "Таймс". Причина заборони — це кілька статтей, звернених проти Арґентини.
З Чункіну подано офіційно до відома, що шефа британської військової місії в Чункін-Китаю. ґенерала-майора Брюс відкликано. Він вернувся вже 30-го жовтня до Британської Індії. Його заступником іменовано ґенерал-ляйтнанта Грінсдайля, який задержує й далі свою функцію військового аташе при британській амбасаді в Чункіні.

»Львівські вісті« 12.11.1942 ◦ ◦ ◦ ◦

Промовляючи перед зібранням 1200 учителів в Кобе, колишній японський амбасадор у Вашингтоні адмірал Дічі-сабуро Номура, сказав між іншим, що Японія мусить вичекати вирішного моменту, щоб завдати удару Великобританії і Злученим Державам Америки та здобути кінцеву перемогу. Номура далі заявив, що Злучені Держави зірвали зі своєю традиційною політикою не вмішуватися в чужі війни та завдали в такий спосіб "удар в лице" доктрині Монроє.
Стиснуті на вузькому просторі, большевики намагалися в суботу завзятими протинаступами освободитися з кліщів словацьких частин. Про це повідомляє спеціяльний кореспондент зі словацького відтринка боїв. Завдяки співпраці військових части усіх родів зброї большевиків відбито з великими для них втратами. Після успішної артилерійської підготови словацькі штурмові відділи і піхотні частини викинули ворога з численних укріплень і бункрів.
В одній зі своїх статтей військовий співробітник "Ню Йорк Таймсу" займається положенням біля Соломонських островів; він перестерігає, що там час та простір діють проти американців. Це буде мати від'ємний вплив на операції біля цих островів. Прийде нова кріза. Аліянти мусять зробити довгий шлях, щоб здобути назад від японців місцевості Буна, Лає та Саламауа на Новій Ґвінеї.
Японці затопили від кінця липня цього року до кінця жовтня 21 підводний човен. У тому самому часі затоплено 34 аліянтські кораблі, разом містоти 252.400 тон. Японці втратили в тому часі 29 кораблів, містоти 122.500 тон.
Вислід останніх американських виборів матиме вплив на розвиток внутрішніх політичних подій у Злучених Державах. Американські часописи передбачають, що республіканські посли і сенатори об'єднаються з консервативною частиною демократів та спільно виступлять проти господарської політики Рузвельта. Вже тепер деякі чільні республіканські політики у Злучених Державах домагаються припинити так звану "Ню Діль—Політік" Рузвельта та змінити цілу низку господарських законів, що торкаються праці і заробітків. Таким чином, хоч останні вибори не мають покищо впливу на зміну закордонної політики Злучених Держав, проте вони можуть стати причиною поважної внутрішної кризи у Злучених Державах.
Японський парлямент збереться на надзвичайне засідання 24-го грудня цього року. На тому засіданні парляменту будуть обмірковувати виключно лише справи, що стоять у найтіснішому зв’язку з теперішньою війною.
Тенно прийняв в понеділок японського амбасадора при китайському національному уряді в Нанкінгу, Мамору Шігемітсу. Він має скласти цісареві звідомлення про положення в Китаю.
Як повідомляє аґенція "Ройтер" з Калькути, в неділю післяполудня, у північній частині цього міста вибухла велика пожежа. При цьому 119 осіб згинуло, а 100 було ранених.
У Канабалі біля Барселони злетів у море в неділю післяполудня британський чотиромоторовий літак. 7 членів залоги літака встигло ще скочити на легкопаді, 3 інших поранених виловила еспанська прибережна сторожа.
На південний схід від Ільменського озера в останніх днях численні місцеві наступи німецьких частин довели до пересунення становищ в корисніший відтинок терену. Бої з 6-го і 7-го листопада, що про них згадувало Верховне Командування Збройних Сил, принесли частинні успіхи в акціях, що ще тривають. Змагання в багнах і лісах в цьому терені боїв важкі.
У Ляйпціґу відкрито в святочний спосіб у прияві цісарсько-японського амбасадора ґен. Ошіми філію німецько-японського товариства.
Згідно із повідомленнями з Вашінгтону, особистий дорадник Рузвельта Гаррі Гопкініс у заяві про воєнну участь американських робітників повідомив, що під теперішню пору в ЗДА є 6 міліонів безробітних.

»Львівські вісті« 11.11.1942 ◦ ◦ ◦ ◦

Друга п’ятилітка в Японії передбачує переселення 50.000 корейських родин до Манджукуо.
В ЗДА від 29-го ц. м. будуть раціонувати каву.
У Сирії і в Ливані проголошено вийнятковий стан.
Німецька пошта передає щоденно пересічно 12,000.000 польових посилок між запіллям і фронтом, а 7,000.000 у противному напрямі.
Німецький міністр справедливости видав додаткове зарядження про право заключувати подружжя на віддаль. Відтепер це право має не тільки мужчина (пр. на фронті), а й жінка (пр. сестра у лічниці, телефоністка і т. д.).
З кол турецького Національного Зібрання довідуємося, що турецький прем'єр Сарачоглю виголосить правдоподібно у вівторок, перед великим Національним Зібранням промову, в якій зажадає дальше йдучих уповноважень, щоб зорганізувати наново господарське життя Туреччини та щоб могти перевести в життя гострі розпорядки, які заповів президент держави Ізмет Іноні.
Як повідомляє аґенція Домей, японська військова управа в Борнео відновила на 15 жовтня поштовий зв'язок з Японією, а від 1-го листопада телеграфний зв'язок на острові. Внаслідок нього, відкриється телеграфний зв'язок з іншими краями.
У Турині відбуваються саме тепер наради німецько-італійської комісії для автаркії обох держав. На цих нарадах є присутний державний інспектор міністерства корпорацій (Корпораціонсміністеріюм) Амікучі Ці наради зорганізовано завдяки Союзові німецьких інженерів з НСБДТ та італійській організації "Енте Націоналє дель Автаркія".
Президент Злучених Держав Рузвельт запросив президента чилійської республіки, Ріоса до Вашингтону. Американський амбасадор в Сантіяго де Чілє це вже друге формальне запрошення. На перше запрошення, яке Рузвельт вислав чілійському президентові Роісові, Ріос не виїхав до Вашингтону.
Міністерство колоній повідомляє, що вибори в португальських колоніях дали виразний доказ вірности та прив'язаности португальських колоній. В Анголі та в Мозамбіку майже всі виборці голосували за одностайною лістою. В португальській Ґвінеї з 1.300 управнених до голосування, 1.100 голосувало за державною лістою.
Аґенція "Домей" повідомляє з Манілі, що між Ґенерал-Ґубернатором Гонконґу та військовою адміністрацією на Філіппінських островах прийшло до умови, яка передбачує велику виміну товарів між Гонконґом і Філіппінами. Гонконґ діставатиме великі кількості сирівців з Філіппін, як манільські коноплі і т. д. та вивозитиме до Філіппін цигарети, чай та інші важні товари.
З нагоди 25-х роковин большевицького кривавого панування теж і мексиканський президент переслав свою привітальну телеграму до кремля. З кол мексиканського міністерства закордонних справ виходять чутки, що дипломатичні взаємини з Совєтським Союзом в найближчих 14-ох днях знову будуть відновлені.
Зусилля уряду Рузвельта якнайдальше поширити свої впливи на Близькому Сході, підкреслює повідомлення єрусалимського радія, яке подає, що в Бейруті відкрито тепер американське інформаційне бюро.
Італійський посол у Берліні Діно Альфієрі, перебував в останньому часі у Франції, де на запрошення головно-командуючого німецької воєнної фльоти, великого адмірала Редера, він оглянув одну італійську та одну німецьку базу підводних човнів. Італійський посол взяв участь у декорації лицарських хрестом переможного італійського команданта підводного човна, Гроссі. При цій нагоді італійський посол переконався про товариський дух, який панує між німецькими та італійськими моряками.

»Львівські вісті« 10.11.1942 ◦ ◦ ◦ ◦

Преса з Буенос-Айрес подала за одною американською агенцією подробиці про конфлікт, який потягнув за собою зірвання консулярних відносин між Венезуелою і Домініканською республікою. Після того відібрала домініканська республіка, єдиному в неї акредитованому венезуельському консулові, з днем 23-го жовтня, право бути консулом, значить, висловлюючись по дипломатичному, відібрано йому право "Екссекватур", на що уряд Венезуели відповів подібним способом.
Господарська комісія, якої створення передбачує договір держав Пакту Трьох, зібралася на наради в Римі під проводом президента, амбасадора Джіованнінія. В засіданні цієї комісії брали участь представники Італії, Німеччини та Японії. Ця господарська комісія провірювала у дусі тісної співпраці, якою зрештою просякнута уся діяльність союзних держав господарські відносини усіх трьох контрагентів Пакту Трьох.
Цікаву пригоду пережили італійські вояки, що їх взяли англійці в полон, підчас бою в Єгипті. Тих італійців — полонених перевезли до Суецу, звідки вони мали на англійському кораблі переїхати до Канади. На широкому морі німецький підводний човен сторпедував той англійський корабель, відкриваючи несподівано на його помості італійських полонених. Всі ці італійські полонені вирятувалися і переїхали підводним човном до одної бази держав осі.
Як шириться большевизм в яліянтських країнах, доказує це наприклад, життя у Новій Зеляндії. На цих далеких островах на Тихому океані всі державні будинки вивісили прапори з нагоди недавніх роковин большевицької революції в Росії.
Аргентинський часопис "Ля Націон" ствердив — як повідомляють із Буенос Айрес — що сила аргентинської армії має підвищитися з 25 до 45 тисяч вояків. Часопис оцінює число аргентинців у військово-зобов'язаному віці на 121.000.
Будинок і влаштування міністерства залізниць японська військова влада повернула китайському національному урядові в Нанкіні. У святочному переданню будинку взяв також участь міністер закордонних справ Чуміні. 3 того часу, коли японці взяли Нанкін, будинок міністерства служив за японський ґарнізон і японську кватиру. Тепер там сконцентруються військові органи національного уряду.
Один з послів парляменту Куби зажадав від свого уряду розрахунку про вжиття воєнних податків. Є підозріння, що суми з податків спроневірено.
Поліція великого Шангаю повідомила, що особисту виказку всіх жидів, які проживають в урядовій окрузі, треба позначити буквою "Й", видрукованою синьою фарбою.
Французькі частини в Мадагаскарі відступили перед сильнішими англійськими військами. Вніч на 4 листопада вони залишили Амбальовао. За це місто розгорівся був завзятий бій. Не зважаючи, що положення французьких частин щораз важче, їх спротив продовжується.
Ґенерал Ґубернатор Бреве від імені установ острова Реюніон вислав до маршала Петена послання, в якому висловлені лояльність і вірність цієї колонії для материка.
Японський уряд передав сіямському грошевий дарунок у висоті 5 міліонів єн, щоб допомогти йому управити шкоди, спричинені повінню.
Члени совєтської амбасади в Анкарі, які колись побували в Сирії, запросили були декількох арабських журналістів з відвідинами до Совєтського Союзу, нібито, щоб провідати терени, заселені магометанами. Підчас цієї подорожі араби мали переконатися що "мусулмани, як і христіяни, користуються повною свободою". Та коротко перед речинцем подорожі, за вказівками совєтської амбасади в Анкарі, її відкликано. Ця відмова мотивована тим, що серед теперішнього положення така подорож не видається відповідною.

»Львівські вісті« 08.11.1942 ◦ ◦ ◦ ◦

Воєнне звідомлення словацької армії подає, що на відтинку словацьких формацій на Кавказькому фронті, після успішного закінчення офензивних акцій, наступила нормальна бойова діяльність. З листопада одна словацька частина несподіваною атакою здобула важливе совєтське становище та закріпила його для дальших бойових дій. Інша словацька частина, що складається з самих тільки добровольців, вдерлася глибоко в совєтські позиції, здобула там важку зброю та без втрат вернулася на свої становища.
Шведський пополудневий часопис критикує в свойому числі зі середи факт допущення комуністичних послів на тайне засідання парляменту, на якому міністер закордонних справ Гінгер реферував закордонну ситуацію Швеції, тимбільше, що шведська прилюдна думка не знала нічого ні про це тайне засідання, ні про тему його нарад. Таким робом шведські комуністи мали змогу довідатися про важні та тайні речі і переказати їх негайно своїм московським зверхникам. Шведський часопис окреслює цей випадок просто як скандал, що комуністи мають право прислухуватися до важних парляментарних нарад, а шведські громадяни ні. Дальше часопис заявляє, що цього роду злочинні типи не можуть мати більших прав, як їх має якийнебудь чесний шведський громадянин.
Ґенерал-ґубернатор для французьких колоній повідомив, що на Мадаґаскарі тривають далі бої між сильними англійськими військовими групами та французькими частинами. Англійці лиш поволі посуваються вглиб краю.
Аргентинська поліція заборонила демонстрацію, що її хотіли влаштувати на вулицях Буенос Айрес арґентинські комуністи з нагоди роковин жовтневої революції.
Японці перевели нові бойові атаки на англо-американські бази в Індії. Знищено при цьому 53 літаки, чи то у боях в повітрі, чи на летовищах. Англійські військові кола в Індії дуже схвильовані тими проявами японської активности.
"Дайте краєві за всяку ціну більше харчів — та промислові більше сировини. Пpиcвячуйте свої сили допомозі для фронту". Такий поклик проголосив совєтський уряд, вказуючи знову на загрозливу совєтську харчову ситуацію, що повстала внаслідок втрати врожайних хліборобських земель.
Комунізм дає людям матеріялістичне виховання, вириває в людей віру в ідеали та релігію і нищить родинне, життя. Таке заявив португальський міиістер справедливости Ваз Серра у свойому відчиті, що його проголосило португальське радіо. Світогляд португальців про державу й людину стоїть у яскравій суперечності до світогляду комуністів. Комуністична ідея противиться досвідам усіх часів і народів. Комунізм не зможе ніколи зорганізувати людства. Він означає завжди відворот, а не поступ у культурі й цивілізації. Борючись з несправедливістю, що існує в капіталістичних державах, комунізм став джерелом нової несправедливості. Португальський міністер звернув увагу на португальський статут праці, який організує португальців на принципах, суперечних напрямним комуністичної доктрини.
Канадійський міністер муніції, Гаве, як повідомляє "Бальтіморе Сен", заявив, що запотребування на воєнні матеріяли щораз більші, в той час, коли канадійські запаси постійно зменшуються. Далі сказав він, що публиці подається до відома тільки незначні числа про втрати танків. Але він мусить сказати, що ці втрати "величезні".
Керівник одного відділу північно-американського міністерства мореплавби, контр-адмірал Клєрк, висловився проти політики ілюзій, яку ведуть Рузвельт та його співробітники. Зовсім фальшиво — сказав він — припускається загально в Злучених Державах Америки, що тільки при помочі одної продукції вдасться виграти війну. Крім цього час не стоїть по стороні аліянтів і противник не є ані нерозумний, ані неспритний.

»Львівські вісті« 07.11.1942 ◦ ◦ ◦ ◦

Між Болгарією і Фінляндією заключено господарський договір на один рік. Фінляндія доставляє целюльозу, папір, папу, сірники й нитки, а Болгарія головно сирий тютюн. Виміна товарів підвищується з 37 на 97,5 міліонів фінських марок.
Небезпека від підводних човнів в Мексиканському заливі зросла так сильно, що в мексиканських пристанях майже зовсім припинився корабельний рух. Таку вістку приносить часопис "Ню Йорк Таймс" з столиці Мексика. Вже від довшого часу домагаються мексиканці в ЗДА транспортних кораблів та інших сторожових човнів.
В Бомбаю оголошено урядово вістку про затоплення британського корабля "Сіті оф Паріз", містоти 10.908 брт. Корабель служив для перевезення військ. Його затоплено на Індійськму океані. На його покладі були війська 7-ої британсько-індійської армії та 60 британських старшин.
У Токіо відкрили летунську виставу. На цій виставі японці подивляють між іншим сотню моделів німецьких летунських машин Мессершмітта, Гайнкля, Юнкерса та інших. 60 великих світлин з'ясовує історію німецького летунства, вишкіл німецьких летунів та їх успіхи підчас першої і другої світової війни.
Ройтер повідомляє, що республіканський кандидат Девей обраний губернатором Ню Йорку. Згідно із повідомленнями часопису "Ню Йорк Дейлі Мірор" усі державні становища в Ню Йорку обсаджені республиканськими кандидатами.
Японці висадили нові війська на острові Гвадальканар в архіпелагу Соломона. Повідомляє про це англійське радіо, додаючи, що ці японські війська вичалили на схід від летовища, за який йдуть завзяті бої. Воєнна ситуація на острові Гвадальканар так дуже загострилася, що морське міністерство з Вашингтону видало приказ усім воєнним кореспондентам покинути Гвадальканар.
У Китаю сталася така катастрофа повені, якої тамошні люди, привиклі до стихійних нещасть, не памятають від 50 років. У північній частині провінції Шанаі повінь з такою силою залила край, що цілі села просто щезли із поверхні землі.
В Анатолії у Туреччині був знову землетрус. Він заподіяв у кількох сільських повітах Анатолії великі шкоди. Людських жертв не було. Цей землетрус засягнув і Стамбул.
Цьогорічний збір олію, який перевели в Швеції з новозаложеної годівлі олійних рослин, досяг 7.000 тон. Таким робом цьогорічний збір є в троє більший, як минулорічний і в 20% покриває запотребування Швеції своєю власною продукцією. Цей збір перевишає минулорічний не тільки під оглядом якости, але також і під оглядом кількости.
Вивласнені 130.000 моргів з колишніх жидівських маєтків в Мадярщині будуть приділені тепер відзначеним мадярським воякам. Пороблено вже підготовчі заходи. Частина призначених до розділу обширів буде тимчасово виарендована хліборобам, аж до визначення їхніх остаточних власників.
У Фунчалі витягнено на беріг 85 зацілілих вояків, які належали до конвою, що їх знищили німецькі підводні човни біля Канарійських островів. Можна числитися з прибуттям дальших врятованих.
Японський президент міністрів генерал Тойо заявив з нагоди відкриття нового міністерства для Великої Азії, що Японія буде робити дальші офензиви, щоб здобути перемогу.

»Львівські вісті« 06.11.1942 ◦ ◦ ◦ ◦

Увесь Атлянтійський океан — це одна смуга смерти для англійської мореплавби, так пише сербський часопис "Ново Време" коментуючи надзвичайне німецьке звідомлення про діяльність німецьких підводних човнів. Фльота адмірала Деніца діє на всьому атлянтійському обширі, пише той часопис. Нема там ні одної комунікаційної лінії, якої не опанували б німецькі підводні човни. Пробоєва сила німецької підводної зброї більшає з дня на день. Взагалі на всіх морях продовжується з велетенською енергією винищування кораблів і тим самим перекреслювання стратегічних можливостей аліянтів.
З далекосхідного фронту повідомляють, що на терені боротьби проти Китаю сильне з'єднання японських бомбовиків збомбардувало летовище у Квейліні в провінції Кванзі, знищивши багато літаків та запаливши склади ропи.
В понеділок, 2 листопада, в год. 28, в Стамбулі знову занотовано сильний землетрус.
Впродовж 2 листопада британські бомбардувальники намагалися заатакувати німецький конвой, що плив в морському районі між Кретою й Африкою. Ще коли британські бомбардувальники лише долітали, німецькі літаки, що летіли в охороні, здержали їх і відігнали від німецьких кораблів.
Словацьке фронтове звідомлення повідомляє: 1-го листопада словацькі частини закінчили багатодневні бої, підчас яких вони зайняли 52 совєтські бункери на одному важливому гірському хребті на Кавказі, довготою 3 км. Таким чином здобуто важну зі стратегічного боку оборонну лінію большевиків. Крім полонених словацькі одиниці захопили велику скількість зброї, муніції і іншого воєнного приладдя.
Чілійський пароплав "Аконкагоа" прибув оце в неділю вперше до Буенос Айрес. Корабель що досі відбував свою службу на лінії Вальпараісо—Ню Орлян, як передбачують, творитиме із іншими пароплавами тієї самої лінії нову корабельну сполуку Вальпараїсо—Буенос Айрес, використовуючи при цьому протоку Магалес.
Від 1-го листопада в Чілі загострюють раціоналізацію бензини. Згідно із повідомленням із Сантіяго де-Чілі, тільки 5 відсотків власників авт одержить пальний матеріял, і то лише половину попереднього приділу.
Совєтська інформаційна аґенція оголошує на основі повідомлення найвищої прокуратури про масові арешти і присуди на директорів совєтських фабрик і заводів. Це сталося за "невиконання вказівок про покарання саботажистів і порушників совєтської господарки".
Капітан Лавет з пресової кватири північно-американської воєнної фльоти заявив у коментарі про втрату корабельного тонажу ЗДА, що втрати фльоти біля Пірль-Гарбур були такі важкі, що урядово досі треба було їх промовчувати, щоб рятувати Гаваї. У швейцарських колах нагадують при цьому факт, що перед американським громадянством затаювали важкі корабельні втрати від першої японської атаки аж по сьогодні.
Президент ЗДА в посланню, спрямованому в понеділок до конґресу, домагався уповажнень, які дозволяли б йому на час війни уневажнювати всі або деякі закони.
Болгарський король відвідав у неділю вперше Добруджу і візітував станиці армії та установи адміністрації.
Згідно із повідомленнями з Калькути підчас важкого циклону в околиці Міднапуру і Паганос 16 жовтня втратило життя яких 11.000 людей. Циклон пройшов над великою частиною Бенгалів. Він спричинив велику повінь у Бенгальському заливі, яка увігналася глибоко в суходіл і спустошила широкі простори.
Як повідомляють з місцевости Бор (Центральна Анатолія), в ніч на вівторок на тамошній залізничній стації на особовий поїзд наїхав вантажний поїзд. 30 осіб вбито, 20 важко ранено і 50 легко ранено. Машиніста вантажного поїзду арештовано.