Вкурвлює мене факт — не знаю як вас, а мене таки вкурвлює, — що за чинними правилами правопису я мав би почати це речення словом "укурвлює". Не чув я — не знаю як ви, а я таки не чув — слова "укурвити", але якби здавав ЗНО, то volens nolens мусив би його писати.
Цей тихий переворот в правописі пройшов цілком непоміченим — на фоні голосних заяв про повернення "ґ" та кличного відмінка рекомендаційна норма про чергування, що фіґурувала в офіційному державному укр. правописі від скрипниківських часів, тихо стала обов'язковою (§11).
Даремно застерігав Іван Зелінський — найвидатніший український фонолог — що "явища альтернації неакцентованого початкового u || ṷ || w не належить уважати за правило, а тільки за одну з живих тенденцій, пануючій в переважній частині говорів і часто в освіченій вимові".
Даремно вказував Юрій Шевельов — найвидатніший (моє особисте оціночне судження) український філолог — що "альтернація u- : v- : # поступово губить свою продуктивність" і наводив причини цієї тенденції.
Даремно Петро Тимошенко — захистив дисертацію «Фонетичні явища на межі слів в українській мові», якщо що — наводив уривок з «Тіней забутих предків» Коцюбинського ("тихо шепчуть в лісі холодні сни літньої ночі, плачуть дзвінки корів, і гори безперестанку спускають сум свій в потоки. З лоскотом і зойком летить десь в долину зрубане дерево в лісі, аж гори одвітно зітхають — і знову плаче трембіта. Тепер вже на смерть... Спочив хтось навіки по тяжкій праці. Закувала зозуленька та й коло Менчила... от тепер вже співаночка комусь си скінчила..."): 5 порушень нормативних рекомендацій на 6 вживань і жодного порушення милозвучності!
Даремно Михайло Жовтобрюх — "патріарх (не моє особисте оціночне судження) українського мовознавства" — зазначував у профільному підручнику, що "чергування в — у не становить обов'язкового фонетичного закону".
Даремно Антоніна Матвієнко — ота, що її неопубліковану статтю у "Вітчизні" проти зросійщення розбирав 1958 р. ЦК КПУ — закликала "проти штучності у вживанні префіксів у та в, на забезпечення ширшого простору природному плинові процесу їх оформлення в певні чіткі закономірності", бо "якоїсь єдиної для всіх випадків формули, яка б вимагала вживати у або в тільки залежно від попереднього слова або тільки від наступного, не може бути".
Даремно в Огієнковому журналі "Рідна мова" — а Іван Огієнко склав 16 докладних правил (рекомендаційних, до речі) "правильного" чергування у — в — Яків Мацюк криком кричав, що "правописні правила мусять вони бути такі гнучкі, щоб кожної хвилі слухняно піти за вимогами ритміки. Вона ж вимагає, щоб часом у було там, де за правописними правилами повинно бути в, і навпаки. Значить, коли чергуємо в — у, то перш усього вслухаймося в ритм речення".
Даремно в другому виданні "скрипниківського" правопису — іконі тодішніх реформаторів — разом із застереженнями "пишеться здебільшого, ...як правило, ...переважно, ...звичайно" в §10 (Чергування у — в) була ще й спеціальна примітка: "слід уникати механічного застосування наведених вище правил".
Даремно наукові дослідження живої народної мови — «Загальнослов'янський лінгвістичний атлас» — показують, що навіть у фразі "у воді" люди, реальні мовці, стосують прийменник у/в, відхиляючись практично наполовину (43%) від прописаної норми (норми, зазначу, в квадраті: подвійна вимога стосувати у — "на початку речення перед приголосним" і "перед наступним в"); причому вплив російської мови тут ні при чому — на Лівобережжі відхилень у півтора рази менше, в Галичині — понад в півтора рази більше.
Даремно, зрештою, загальний світовий тренд — як зазначає, наприклад, проф. Анджей Марковський, голова Ради польської мови — веде до "збільшення діапазону варіативності правильних/вдалих елементів мови".
Даремно. З цим всім ніхто не сперечався, ніхто нічого не заперечував, просто з правил видання 1960 року (що дослівно повторювали правила 1945 року) викинули всі слова, що вказували на необов'язковість норм: звичайно ("уживається звичайно"), як правило ("як правило, пишеться"), здебільшого ("здебільшого віддається перевага"), частіше ("частіше вживається"). Норми стали обов'язковими.
Нащо? Оскільки пояснень не було, можна тільки здогадуватися. З догадок висновуються дві версії:
1) Милозвучність über alles. Тобто форма важливіша за зміст; а оскільки, як пояснював Шевельов, "семантична диференціація елімінує можливість альтернації", бо спонтанно чи термінологічно закріплена різна семантика слів деяких альтернаційних пар позбавляє цю альтернацію "її (морфо)фонемічного raison d'etre", — то значить семантичними відтінками змісту треба пожертвувати, адже — за цією логікою über alles-у — головне, щоб було гарно.
Наскільки дієві ці благі наміри омилозвучити мову — судіть самі. На тисячу слів пересічного українського тексту припадає 418 збігів приголосних звуків в словах (368 — по два, 47 — по три, 3 — по чотири). І переведення рекомендаційних норм в обов'язкові усуває пересічно 4,6 таких збігів на ці тисячу слів, тобто підвищує рівень примітивно зрозумілої евфонії на 1%. Щоб унаочнити собі, наскільки цей один відсоток нами відчувається, — гляньте на ці два рисунки: на одному 100 точок з випадковими координатами, на іншому — 99. Чи ви відразу збагнете, де саме менша кількість?
2) Друга версія інтенцій реформаторів: відсепарування від російської мови. Невідомі патріоти тихцем протягли норми милозвучності, щоб зафіксувати відмінність української мови від російської, де такого чергування нема. Не буду тут розводитися, що принцип викидувати з української мови все, що увласнили собі наші сусіди (про, наприклад, бойківські псевдорусизми варто почитати в Онишкевича, про втрати через відмову від старослов'янізмів — в того ж Шевельова чи Сімовича), ставить нашу мову у вторинну позицію залежності (протилежністю до любові є не ненависть, а байдужість, яка реально унезалежнює).
Зазначу тільки, що парадоксальним чином преферування «у» (літери і звуку) в цих нових евфонічних правилах якраз уподібнює українську літературну мову до живої російської мови на наших теренах, бо в цій останній є чергування етимологічного «в» на початку слова в «у», але, на відміну від української мови, утруднене чергування такого етимологічного «у» на «в». Крім того, сама українська фонема «в» відрізняє український мовний потік від російського, бо він промовляється як невідомий російській літературній мові півголосний [ṷ] чи губно-губний (білабіальний, утворюється змиканням губ) [w] — в російській же мові фонема /в/ реалізується виключно як губно-зубний (лабіо-дентальний, утворюється змиканням нижньої губи з верхніми зубами) [v]; натомість голосний «у» еквівалентний звуку [u] — як у нас, так і в них. Отож наслідком умилозвучнення стало уподібнення звукового потоку нашої мови до їхньої. І тут цей 1% має вже цілком інше сприйняття: порушення — як буде показано далі — певних закономірностей (переважно неусвідомлюваних самими мовцями) системи мови привертають увагу. Це як інверсія в тексті; чи як на отому рисунку вгорі позначити зайву цяточку червоним — вона відразу впала би в око.
Власне, з отої особливої реалізації у нас загальнослов'янського /в/ і пішли оці всі коломийки з альтернацією (тобто з чергуванням звуків, зумовленим фонетичним оточенням або морфологічною позицією, прояв міжслівної фонетики, явища sandhi).
Спочатку, на етапі раннього праслов'янського континіуму, такий [w] не був особливістю, а типовою вимовою, успадкованою, припускають, від пра-індо-європейського етапу.
Нинішнього лабіо-дентального звуку [v] тоді в пра-індо-європейському ареалі не знали, як, зрештою, і нинішнього білабіального [w] — лише короткий голосний [ṷ] (був ще довгий [ū], але з ним цілком інша історія). В латинській мові, наприклад, нерозрізнення U i V тривало геть до XIV–XVI століть (перше вживання і V, і U в одному тексті фіксується 1386 роком).
В праслов'янському періоді фонетична реалізація фонеми /u/ визначалась позиційно: в позиції між приголосними — вона звучала як голосний [u], після голосного (як друга частина дифтонга) і перед голосним — як [ṷ] з подальшою еволюцією в напрямі зменшення тону і збільшення шуму — до [w] і [v]).
В прото-українській мові (а також в прото-білоруській та південних говорах прото-російської) цей останній процес зупинився десь між [w] а [v] — і власне це створило передумови до чергування в/у в давньоукраїнській мові. Приблизно в середині XII століття частина голосних (а саме короткі голосні [ŭ] і [ĭ]], звані єрами і позначувані ъ та ь), що перед ними /u/ реалізовувалось як приголосний, занепали, і цей приголосний опинився в позиції перед іншим приголосним. В тих мовах, де еволюція цього приголосного, досягнувши [v], перейшла точку неповернення, так і залишився звук [v]. А в нас близький до [ṷ] звук [w], опинившись в ситуації перед приголосним, почав цофатися в знайомому коридорі звукового континіуму в напрямі до колись відповідної цьому оточенню реалізації /u/: до [ṷ] — після голосного та до [u] — після приголосного; а на початку фрази, де не існувало впливу попереднього звуку, — десь між [ṷ] а [u]. Аналогічна історія відбувалась і з поширеним прийменником въ, який в потоці мови сприймається поєднаним з наступним словом (що, зрештою, тепер відображено у нормативному правописі прислівників).
Оскільки ті самі слова в різних позиціях вимовлялися раз з початковим в- [=w/ṷ], а раз з у- [=u/ṷ], то за аналогією це правило чергування розвинулося і на початкове у- [=u] (захоплюючи певний час — в XIV столітті — навіть і наголошене у: писали во вжасі = в ужасі чи во втробі = в утробі.) Найдивовижніше, що внаслідок чергування злилися в один два прийменники з протилежними значеннями: в — зі значенням "до, всередину" і у — зі значенням "з, від", що ще раз свідчить про те, що раніше контекст суттєво більше визначав значення слова, як в наші часи, з теперішнім прагненням прецизійного дефініціювання термінів.
Ця схема впливу фонетичного оточення на реалізацію фонеми у/в з XIII століття збереглася і в нинішній орфоепічній нормі української літературної мови — єдино, що в ній не розрізняється губно-губний [w] і нескладовий [ṷ].
Традиційно нескладовий [ṷ] (або кириличною транскрипцією [ў]) на письмі позначається літерою в (зокрема, наприкінці слів після голосного — прийшов, знов, архів).
Чинні ж правописні правила чергування в/у передбачають позначення цього звуку літерою у — орфоепічний словник транскрибує слово, наприклад, убогий на початку фрази як [ўбогией], а орфографія вимагає писати "убогий". Доводилось мені чути пояснення: яка, мовляв, різниця, як позначати: все одно промовляється як [ў]. В живій мові справді так промовляється, але під час читання таке у прочитується майже завжди як звичайне [u] — попросіть когось прочитати аудиторія і авдиторія і відчуєте різницю (нормативна вимова і одного, і другого має бути так: [аўдиетор'ійа]).
Однак є спосіб, як, маючи на письмі тільки дві літери на позначення оцього властивого українській мові звукового континууму від [u] до [v], передати читачу все його різноманіття: це частота вживання в чи у в чергуванні того самого слова в аналогічному звуковому оточенні. Наприклад, якщо в письмових текстах читач зустрічає на початку речення фразу "у воді" в три рази частіше з прийменником у, аніж з прийменником в, то в нього відкладеться, що в такій позиції звукова реалізація фонеми в/у в три рази ближча до [u], ніж до [v], тобто вона вимовляється приблизно як [ṷ]. Звичайно, ніхто собі не заморочує голову калькуляціями частоти зустрічі і звукових "координат" — ця оцінка проходить підсвідомо як узагальнення набутого досвіду. Але власне цю можливість і ліквідовує нинішня обов'язковість норм чергування.
Виходячи з цих частотних засад, попробуємо дескриптивно (тобто за фактом мовної практики, а не норм) описати правила чергування в/у в українській літературній (саме літературній, бо народна вимова, як бачимо, реґіонально вельми різниться) мові в період, коли прескриптивної обов'язковості цих норм ще не було.
Для цього я проаналізував корпус текстів (3,3 млн слів) 1945–1989 років таких хрестоматійних класиків, як Іван Багряний, Олександр Довженко, Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Павло Загребельний, Улас Самчук, Григір Тютюнник, Борис Антоненко-Давидович, Євген Гуцало, Роман Іваничук, Валерій Шевчук.
Прескриптивно (тобто за нормами) правила чергування в/у в альтернованих словах описуються дуже просто: після чи перед голосним пишеться в (крім як перед приголосними в, ф та скупченнями приголосних за їх участю); у всіх інших випадках пишеться у; позиція після приголосного і перед голосним нормами не розглядається.
Тепер порівняємо ці норми з узусом, тобто з реальною мовною практикою (див. табл).
Як бачимо, правила згрубша узгоджуються з практикою щодо написання в (відхилення 0,9–7,9%), але щодо написання у хрестоматійні класики фактично нехтують рекомендаціями правил (50 на 50 важко інакше окреслити), а в позиції після паузи пишуть всупереч рекомендованому (70 на 30).
Особливо цікавим на фоні узусних досліджень виглядає пасаж з §11 про "сполучення літер льв, св, тв, хв і под.", перед якими вживається тільки у (цей пасаж теж з'явився тільки у виданні 1990 року, раніше його не було). Дивує підбір оцих сполучень літер, бо льв зустрічається лише в назві Львів і кількох похідних від нього, сполучення дв зустрічається в три рази частіше за тв, але його в переліку нема, натомість є хв, яке можна зустріти в тексті з ймовірністю раз на 33 тис. слів. А цікавим є те, що й тут з цим нововведенням наші прескриптори потрапили пальцем небо: перед тв частота в майже в два рази більша за частоту у, а загалом щодо всіх цих сполучень співвідношення частот в і у — приблизно 50 на 50 (правила дотримуються єдино у випадку "у Львові" — в тут дійсно рідковживане, тому деколи можна почути й "ві Львові").
Значить, щось не так з правилами. Значить, їх формулювали, виходячи з надуманих уявлень, а не чинних (тобто таких, що діють у мовній практиці) законів мови.
Значить, "природня" — тобто інтуїтивна — грамотність ретельного учня, яка формується в процесі читання рекомендованої — за визначенням стилістично зразково грамотної — літератури, правилами заперечується, а не підсилюється. Значить, правила програмують когнітивний дисонанс, який вирішується знеціненням або норм, або мови класиків. І одне, і друге зле.
З цих наведених в таблиці відсотків вже можна скласти кілька загальних рекомендацій (між приголосними та перед в, ф здебільшого пишуть у, в інших випадках частіше — а між голосними та після паузи перед голосним майже завжди — пишуть в), але якщо копнути глибше, то можна побачити прояви набагато складнішої системи мови в цьому явищі альтернації.
Поділюся кількома спостереженими проявами цієї системи.
В позиції на початку фрази перед приголосним (це коли абзац починається після попереднього абзацу) ймовірність появи в в чергуванні прийменника в/у приблизно рівна ймовірності появи у (50% на 50%), тобто саме цю позицію можна вибрати за нульову точку в оцінці впливу фонетичного оточення.
Приголосний же перед в/у зменшує ймовірність в наполовину, а голосний у цій позиції зменшує (теж наполовину) ймовірність появи у.
Коротка пауза (на письмі позначувана комою) перед цим прийменником зменшує вплив попереднього звуку на третину, довга (крапка) — на дві третини.
Аналогічні закономірності й у випадку вживання прийменника в/у перед голосним, але ці ймовірності суттєво зміщені в напрямі від форми у до форми в: в позиції на початку фрази ймовірність появи форми у — лише близько 5,5%, після голосного вона зменшується до 1%, після приголосного — збільшується до 15%; коротка і довга пауза зменшує ефект попередньої голосної так само — відповідно на одну третю і дві третіх, натомість пауза (навіть коротка — кома) після приголосного практично повністю нейтралізує його вплив.
Приблизно ті самі залежності спостерігаються і при початкових в/у (див., наприклад, закономірності чергування все/усе)
Тобто твердження, що паузою завжди повністю знімається вплив попереднього звуку, як бачимо, не витримує перевірки — пауза лише зменшує дію цього чинника.
Збіг приголосних на початку слова після прийменника в/у прогнозовано зменшує ймовірність появи форми в — на 7,5% в позиції після голосного і на 5,8% в позиції після приголосного.
Попри визначальний вплив самої наявності попереднього голосного, має деяке (в межах 7%) значення і якість цього голосного: голосні заднього ряду і високого підйому ще більше посилюють цей вплив.
Щодо приголосних, то розкид їх впливу втричі більший для прийменника і в сім разів — у випадку чергування на початку слова після приголосного.
Різниця впливів приголосного на альтернацію початкового чи прийменникового в/у великою мірою пояснюється частотою зустрічальності звукосполучень з в/у в тексті — для найчастотніших ця різниця мінімальна.
Тобто коли враховувати цю частоту, то проступають певні фонетичні закономірності чергування в/у.
Частота зустрічальності має значення не тільки щодо окремих звукосполучень, а й для слів загалом: рівень альтернації (частота в- після голосного мінус частота після приголосного) початкового в- / у- , як правило (правило тут в сенсі не норми, а тенденції), тим більший, чим частіше слово зустрічається в тексті (в разі чергування за нормами рівень альтернації мав би дорівнювати одиниці).
Тут можна спостерегти цікаве семантичне явище: якщо форма у/в узгоджена фонетичним оточенням, то значення префікса у- в словах з альтернацією звикло тотожне значенню префікса в-, якщо ж в даному фонетичному оточенні вжито не відповідну йому форму префікса (певного роду інверсія), то виринає давнє значення цього префікса, особливо якщо воно є етимологічно рідним для даного слова. Це давнє значення префіксів у- та в- легко реконструюється за аналогією до сотень українських слів, де у- чи в- не чергуються (якщо точніше, то СУМ на 2309 альтернованих слів дає 912 слів з фіксованим у- (з них 249 — дієслова) та 150 слів з фіксованим в- (з них 37 — дієслова); зрештою, ця праслов'янська семантика префіксів в- та у- в таких словах, як правило, збережена в широкознаних у нас російській та польській мовах.
До 912 слів з фіксованим у- можна додати ще 37 (щоправда, 9 з них діалектизми), в яких фіксоване одне значення, інше ж — підлягає альтернації (і 6 таких можна додати до 150 слів на в-; 4 слова (управляти, управлятися — вправляти, вправлятися) мають і альтерновані, і неальтерновані значення як на у-, так й на в-). І практично всі ці слова з альтернованими та неальтернованими значеннями, крім уставний, — віддієслівного походження. Можна згадати ще про 10 пар, якими звикло унаочнюють обмеженість чергування — коли заміна початкового в- чи у- приносить інше значення: вдача — удача; вклад, вкладення — уклад, укладення; вникати, вникання, вникнути — уникати, уникання, уникнути; вправа, вправний — управа, управний; вступ — уступ; всувний — усувний; вхід — ухід (Шевельов вказує на ще дві пари вплив — уплив, взір — узір, але СУМ не фіксує слова уплив, а значення слова взір ототожнює зі словом узір, не вирізняючи значення 'зразок'). Знову ж таки, всі вони дієслівного походження.
А особлива увага до дієслів в цьому контексті виходить з того, що в альтернованих дієсловах префікси у- та в- майже завжди є семантично пустими, а тому тотожними. Тобто вони виконують єдину і однакову функцію — перфектизують імперфектив (міняють вид дієслова з недоконаного на доконаний, а оскільки цей перфект може суфіксально ще раз позбутись доконаності, то імперфективи також можуть бути префіксовані в-/у-) без якого-будь семантичного навантаження.
Там, де таке навантаження залишається — чергування блокується (Ільїн, наприклад, систематизуючи значення префікса в-/у-, писав про тотожність їх форм, але всупереч цьому для окремих значень часто наводив приклади тільки з однією префіксальною формою).
Тобто, вертаючись до альтернаційної інверсії, префікс у- замість очікуваного в даній позиції в- може вказувати на винятковість дії: порівняйте семантичні нюанси, скажімо, слів вберегти та уберегти чи вгамувати та угамувати — друге слово в цих парах несе в собі значення виняткового способу або результату 'вбереження' чи 'вгамування', значення, яке актуалізується "інверсією" чергування. При цьому ця винятковість може мати не тільки значення винятковості як ексклюзивності, а й чисто просторове значення 'вийняти', 'рухатись геть' тощо — напр., вступати і уступати. Зрештою, певні нюанси семантичної відмінності субстрактують і в прийменниках в та у: природніше сказати у кого, але в що, в чім — початково у виступав у конструкціях з ґенітивом (родовим відмінком), а в — з місцевим та знахідним відмінками. Цей субстракт, до речі, фіксується статистично: наприклад, на початку абзацу (згадувана "нульова позиція") перед приголосним прийменник в є ґенітивним в 12%, а прийменник у — в 45%; або іншими словами: ймовірність форми у для ґенітивного прийменника 80%, для неґенітивного (локатив чи акузатив) — 38%.
Етимологічний спадок префіксів в- та у- теж проявляється статистично: на початку речення (тобто там, де практично нема впливу попереднього звуку) в словах з етимологічним у- форму альтернації на у- можна зустріти приблизно в півтора рази частіше, ніж в словах з етимологічним в-.
Так-от, натикаючись в тексті на оцю описану інверсію (невідповідний до звукового оточення варіант у-/в-), читач мимоволі починає семантичне декодування тексту з цього особливого значення і намагається зрозуміти контекст, і тільки якщо це не вдається (коли, наприклад, інверсія викликана оцими поверхневими правилами, а не семантикою) — то лиш тоді текст декодується без цього особливого значення; проблем, як правило, не виникає, але зусилля і час на "пусту" спробу витрачені, читання утруднюється. Останні два слова в попередньому реченні є, до речі, прикладом такої інверсії — за чинним правописом треба би було писати "читання втруднюється", а те, що академічний Словник української мови (СУМ) не фіксує цієї форми тепер — видно — не є перешкодою.
Читаємо ж, наприклад, харківський переклад (2002 року) цитованої на початку "Історичної фонології української мови" Ю.Шевельова: "Унесок Кочубинського..." — перший порух думки: що і звідки "уніс з собою" Кочубинський, але продовження "...в дослідження" дає зрозуміти, що йдеться про внесок в; і хоча СУМ не фіксує можливості чергування внесок/унесок, але, як бачимо, нормативна сила §11 "Українського правопису" є потужнішою за нормативну мову фахових мовців, з текстів яких формувалась картотека СУМу (зауважу, що, з іншого боку, СУМ фіксує такі дивні для мого — галицького, щоправда, — вуха форми на у-, наприклад, улюбитися; в ілюстрації від Панаса Мирного, зрештою, відчувається оте значення винятковості: " ...так улюбився, що задумував женитись").
І це не поодинокий приклад впровадження (а навіть і упровадження) чергувань в раніше не альтерновані слова: ще один приклад з того ж таки харківського перекладу — "унутрішня суперечність" (СУМ знає тільки "внутрішній"); чи "філософ, упливовий представник" з видання івано-франківської "Лілея-НВ" 2002 року, хоча в отому §11 прямо заборонено чергування у слові вплив.
І на завершення — ще одна ілюстрація глибших за унормовану правописом залежностей чергування — там частина мови не згадується взагалі, а різниця в схильності до чергування між ними трикратна: найчастіше чергуються займенники та близькі до них прислівники (де в-/у- стали частиною кореня) — рівень альтернації відповідно 68% та 65%; далі — власне прийменник в/у (43%) та прислівники, що пішли від застиглих зворотів з цим прийменником (41%), а далі — дієслова (36%), дієприкметники (31%), віддієслівні іменники (36%); рівень альтернації інших іменників (20%), практично такий самий, як і в прикметників (23%).
Можна би було згадати ще про стилістичні функції розглядуваного чергування (такі як ритм, швидкість мовлення тощо; про них раніше навіть спеціально зазначалося в нормативних правилах). Але й так видно, що чергування в/у — явище далеко складніше, аніж "голосний-приголосний / перед-після".
Здавалося б, нащо звертати увагу на такі дрібні речі на фоні ґлобальних проблем сучасності — з Сирією, Донбасом та топленням льодовиків включно. Але воно само ж не дає про себе забути — як нагніток, що своїм мулянням нагадує про себе на кожнім кроці.
Хоча вкурвлює не це. Вкурвлює те, що люди, уповноважені від імені держави впорядкувати норми мови, не завдали собі труду їх вивчити, а виходили — як аматори-ідеалісти XIX століття — чисто з умоглядних спекуляцій: як воно би мало бути. Вкурвлює і те, що мовне, в тому числі фахово мовне, середовище тихо ковтнуло цю наївну наругу над тонкою системою мови і максимум, на що спромоглося, то це — в особі б.п. Ніни Тоцької — просто проіґнорувати нововведення §11 в підручнику для студентів-філологів чи — в особі Андрія Содомори — делікатно зауважити: "Scire et meminisse non est idem".
Недавнє оновлення правописної комісії дає надію позбутися цього мозоля — або хоч би почути дескриптивну мотивацію цієї дивної прескрипції, що йде всупереч чуттю мови. Чи я занадто оптимістичний?
Деяка згадана і незгадана в тексті література
Jan Ziłyński
Ukraińskie spółgłoski wargowe w porównaniu z polskiemi i rosyjskiemi (1931)
Jan Ziłyński
Opis fonetyczny języka ukraińskiego (1932)
Іван Огієнко
Правила зміни у – в та і – й (1934)
Яків Романенко [Яків Мацюк]
Зловживання в-у (1937)
Василь Сімович
Дещо про Шевченкову архаїзовану мову (1939)
Роман Купчинський
Куток мови (1941)
Юрій Шевельов (Шерех)
Невіддільна спадщина (кілька слів про українські церковнослов'янізми) (1950)
Юрій Шевельов
Міжслівна фонетика (явища sandhi) (1951)
Микола Наконечний
Вимова нескладових у та і. Чергування у—в(ў) та і—й(ĭ) (1951)
Петро Тимошенко
Засоби милозвучності (евфонії) української мови (1952)
Василь Ільїн
Префікс в- (1953)
Михайло Жовтобрюх, Борис Кулик
Курс сучасної української літературної мови. Частина І. (1965.)
Антоніна Матвієнко
Префіксальні у — в (1965)
Микола Пилинський
До питання про чергування в—у на початку слова (1965)
Юрій Шевельов
Наслідки занепаду єрів: чергування v:u (1979)
Ніна Тоцька
Фонетика і фонологія (2002)
Андрій Содомора
Мова як даність: слово і почуття (2010)
28.09.2015