Мова наша не тільки живе й розвивається як кожна інша, вона бурлить мов зібрана ріка, що прорвала гать. Щодень розширює своє річище, щораз захоплює більші простори. Виринають нові слова, нові вислови, а з тим і нові сумніви та суперечки, чи часом те слово, той вислів не захоплений з чужого поля, або зірваний із невідповідного місця. На жаль, усі сумніви та суперечки ограничаються тільки до слів і висловів, про складню мови в нас покищо дуже мало балачок. Так ніби складня мови це річ другорядна. Думаю, що вже в найближчому часі наші вчені возьмуться за преважну справу, а тоді справа вживання, чи невживання апострофу, справа такого чи іншого способу писання слова — зійде на належне місце, цебто на дуже далеко. Просто буде управильнена одною постановою Академії Наук.
Але поруч складні та правопису є ще стиль і ритміка. І одно і друге — це власність кожного письменника зосібна — очевидно, коли він знає складню.
В "Кутку мови" я хочу писати про все потрохи, залежно від того, що вже приніс, чи принесе день. Метою "Кутка мови" буде звертати увагу на вкорінені похибки, чи остерігати перед похибками, які мають охоту вкорінитися. Крім цього подаватиму свої особисті погляди на деякі слова, вислови, чи способи писання, а буду вдячний усім, хто докаже мені неправильність погляду.
І, Й, ТА
Українська мова має три злучки, що є її щастям і... нещастям. Щастям — бо може їх уживати, де потрібно, а через те виказувати своє багатство.
Нещастям — бо люди дуже часто не знають, де їх уживати і через те поганять мову.
Засадничою злучкою є в нас "і", допомічною "й", а заступає і одну і другу злучка "та".
Тому не є великою похибкою, коли хтось уживає тільки "і".
Все ж таки можна його заступити злучкою "й" у таких випадках, коли лучимо два слова, чи два вислови, а на злучку не паде наголос. Злучкою "й" лучимо такі два слова чи два вислови, з яких перше кінчиться голосівкою, а друге голосівкою зачинається, нпр.: мама й Анна, тато й Антін; можна лучити такі два слова з яких перше зачинається голосівкою, а друге має тільки одну приголосну, нпр.: дочка й син, тато й мама. Зате коли перше слово кінчиться на приголосну, або друге починається двома приголосними, тоді ставимо "і", дар.: син і тато, тато і стрий.
Завсіди даємо "і" в таких випадках:
1) Між двома реченнями, нпр.: "Я взяв лопату і пішов копати буряки".
2) Перед протинкою: "Василь подумав хвилину і, взявши з полиці книжку, пішов у кімнату".
3) Після протинки: "Василь подумав хвилину, взяв із полиці книжку, і пішов у другу кімнату".
4) Після крапки: "Була весна. І не снилося нікому, що може впасти сніг".
5) В заголовках: "Батьки і діти".
Злучка "та" виступає в нас багато рідше, хоч заслуговує на далеко більшу увагу. Вона надається до вжитку, збагачує стиль і звучність мови.
Точного правила, де її вживати, поставити не можна, все ж таки є випадки, де вона потрібна. Нпр. для протиставлення, де колись у нас ставили "а": Шевченко й Куліш та Гете й Шіллер". Далі: при довгім вимислюванні: "рука, нога, голова, волосся, зуби та шкіра". Тоді злучка "та" закінчує твердше від "і" вичислювання. Крім цього вживається її для милозвучности, коли вже передтим приходило "і": "Моя хата і клуня та братова стодола". Очевидно можна сказати й так: "Моя хата та клуня і братова стодола".
В останніх часах наші письменні люди — особливо на західніх землях — зачали настільки зловживати злучкою "й", що довели до справжніх абсурдів. Автори, задивлені в голосівку, на яку кінчилося слово перед злучкою і, почали вже й так писати: "Він думав піти в місто й, купивши там хліб, вернутись до батька". Або залюблені в "й" ставлять його навіть там, де вухо аж просить за голосівку: "Вона стривожилась й глянула"...
Думаю, що врешті треба дати собі хоч трохи спокій і вернутись до старого, доброго "і", а "й" вживати багато-багато рідше.
Письменники роблять кривду не тільки читачеві, не тільки собі, але й мові: 1) Перечулені на точці милозвучности мови забивають її ритміку, 2) роблять клопіт рецитаторам та акторам, бо ці ніяк не можуть то "й" передати, 3) получивши два речення злучкою "й", стягають їх слухово в одно, і через те псують зміст.
Все вище сказане відноситься в першу чергу до прози. В поезії провести цього докладно не можна, бо ритм вимагає нераз продовження, чи скорочення на один склад. Ті все ж таки і в поезії треба вистерігатися зловживання "й", яке для рецитатора стає потім твердим горіхом, нпр. — на початку рядка. Його можна вимовити тільки тоді, коли відчитаємо одним духом два рядки, або причіпимо "й" до другого.
Ці завваги далеко не вичерпують цілої теми, але може бодай трохи причиняться до зменшення "йотової" пошести.
[Краківські вісті, 25.10.1941]
ТОМУ, ПРОТЕ, ДЛЯ ТОГО
Всі ці три вислови мішають у нас дуже часто, спеціяльно в Галичині. "Я довідався, що ви хорі, проте я вийшов вас відвідати". Це зовсім неправильно, бо тут треба поставити "тому". "Проте" має в нас значіння "мимо того", нпр.: "бідний, а проте щасливий", "я довідався, що ви хорі, а проте не боявся до вас зайти". Так само ставлять замість "тому", вислів "длятого" (писаний разом). Тимчасом "для того" (писане окремо) має в нас трохи інше значіння. Нпр.: "Для того, щоби зробити кутю, треба опиханої пшениці, маку й меду", "Я прийшов до вас для того, для чого вже приходив нераз".
ЩОБ, ЩОБИ — КОБ, КОБИ
Всі ці форми, на мою думку, літературні, дарма, що дехто вважає літературним тільки "щоб" та "коби"(!), а дехто тільки "щоб", а замість "коб" та "коби" каже ставити "якби".
Щоб, щоби. Не розумію причини, чому тільки "щоб" має мати право громадянства! Обі форми виступають і в народній і в літературній мові. Коли писати "щоб", а коли "щоби"? Це залежне від слова, яке приходить після цього. Коли слово починається дві приголосівки, треба ставити "щоби": "щоби стрільці не заспали...", "щоби слава не пропала", "щоби стримати", "щоби вбити" (або "щоб убити"), "щоби хвалити" і т. д.
Дивно виглядає погляд декого на справу, коли цей дехто каже: "Літературно добре є тільки "щоб" і "коби". Значить: "щоб" можна — "щоби" ні, а рівночасно "коби" можна, а "коб" ні.
ЗНАЧІННЯ, ЗНАЧЕННЯ — ВРАЖІННЯ, ВPAЖЕННЯ
Ми є свідками дуже цікавого явища. Наддніпрянщина накидає якусь форму Галичині, щоб потім... відкинути її і назвати галицькою. Перед світовою війною писали в Галичині "значенє" і "враженє". Підо впливом Наддніпрянщини прийнялася з трудом форма: "значіння" і "вражіння". Тепер Наддніпрянщина пише "значення" і "враження", а Галичина "значіння" і "вражіння".
Як треба писати?
На мою думку треба лишитися при формі "значіння" і "вражіння", бо "значення" і "враження" може бути вжите в іншім розумінні. Нпр.: Той чоловік мав велике значіння", "Та подія зробила велике вражіння", а знову: "Значення дерев — це праця лісників", "враження рани може мати лихі наслідки".
ТОЩО, І ТАК ДАЛІ
Я прочитав недавно таке речення: "Америка, Австралія, Нова Зеляндія тощо". Так писати не можна. "Тощо" — це ніщо іншого, як "і ще дещо", "і тим подібне". Можна сказати: "Я взяв хліб, сіль, масло, сир, тощо". Зате в вичислюванні людей, назв, країв і народів треба ставити "...і так далі", а не "тощо".
КОЛО, БІЛЯ
Обі форми літературні. Але останніми часами щораз більше плутають ці два прийменники. Напр.: "біля року 1919", "я заплатив біля сто золотих", "вона добре ходила біля корови". Це зовсім неправильно. "Біля" означає тільки одну сторону якоїсь речі, а не всі, чи бодай дві, як це означає "коло". Коли ми кажемо "коло року 1919", то це означає, що воно сталося або перед, або після 1919 р. Так само: "я заплатив коло сто золотих", чи вона ходила коло корови". Можна стояти біля стола, біля плота, біля хати, але тільки в значінні одної сторони. Можна й ходити біля корови, але тільки сюди й туди — з одної сторони.
Коротко: "біля" має далеко вужче значіння, його деколи можна вжити замість "коло", але тільки деколи, бо в противному разі трапляються нісенітниці в роді "вона ходила біля корови".
МИМО
Давніше писали: "мимо заборони", "мимо доброї волі", "мимо старого віку" і т. д. Тепер пишуть тільки ще "мимоходом" і "мимоволі". Зате часто вживають "мимо" в значінні "попри" чи "повз": "я йшов мимо плота", "корабель плив мимо будинків". "вовк гнався мимо ліса". Як бачимо "мимо" стоїть другим відмінком. "Попри" і "повз" (дехто пише "поуз") стоїть із четвертим відмінком: попри хату", "повз ліс". Неправильно написав один журналіст в одному часописі: "Ми їхали повз уніятського кладовища".
[Краківські вісті, 22.11.1941]
В, У, УВ, УВІ
Правила милозвучности обовязують у нас і в справі вживання "в" та "у". Коли пишу: "обовязують у нас", то мушу поставити "у", бо попереднє слово кінчиться на дві приголосівки, а наступне зачинається на приголосівку. Тимбільше треба ставити "у", коли одно слово кінчиться, а друге зачинається на дві, чи більше приголосівок: "зміст у книжці", "злість у грудях". Так само вживаємо "у" між двома приголосівками — особливо, коли слово перед "у" кінчиться на "в": "я був у Перемишлі", "я ходив у місто". "В" вживаємо завсіди, коли воно стоїть між двома голосівками: "вона була в Америці", "влетіла муха в око" і т. д. Так само, коли "в" стоїть за голосівкою, а перед приголосівкою: "війна в Сербії". Перед двома приголосівками: "Побіда в Греції", "шкода в Зборові", чи перед трьома: "була в Стрільцях", "діра в стрісі" і т. п. — можна поставити "в" або "у".
В деяких випадках, коли одно слово кінчиться на приголосівку, чи навіть дві, а друге зачинається голосівкою: "я був в Америці", "слухняність в армії", дехто з наших мовознавців пропонує форму "ув" — себто було б: "я був ув Америці", "слухняність ув армії". Ця форма покищо не дуже прийнялася.
Форма "уві" ще рідша як "ув" і приходить хіба для ритміки в пісні, чи поезії: "він уві сні прийшов до мене", "уві Львові на базарі" і т. п.
Правило милозвучности в уживанні "в" і "у" відноситься не тільки до прийменника. Воно обовязує (хоч не завсіди та в далеко меншій мірі) і в іменниках, прикметниках, чи дієсловах. Наприклад: ужиток і вжиток, убрання і вбрання, упавший і впавший, удавати і вдавати. Як уже з наведених прикладів видно, справа вживання "у" чи "в" на початку слова відноситься в першу чергу і майже виключно до дієслів, до дієслівних іменників та до дієприкметників. "Удатися" і "вдатися", "удатний" і "вдатний", "удавання" і "вдавання" (це від удавати), але вже "вдача" й "удача" — ні, бо що иншого "вдача", а що іншого "удача". Так само не можна сказати "встрій" зам. "устрій", "влад" зам. "улад", "вспіх" зам. "успіх", "вправа" зам. "управа".
А вже в нїякому разї не вживати в прозі, а вистерігатися, як вогню, в поезії — слова: "Вкраїна" зам. "Україна". Коли хтось буде доказувати, що "Вкраїна" існує в Шевченка, то це не є ніякий стійний доказ. Чи одно подибуємо в старших письменників таке, яке нині не має права громадянства?! Коли можна чи треба писати для милозвучности "Вкраїна", то чому не писати "Враль" зам. "Ураль", "Вгорщина" зам. "Угорщина", "Враґвай" зам. "Ураґвай".
ЩЕ ПРО І, Й, ТА
В однім з кутків мови я займався справою злучки "і", "й" і "та". Дехто з читачів звернувся до мене з закидом, що я не вичерпав якслід теми. Признаюся до гріха, але я зазначив на кінці уступу, що мої завваги не є повні. Щоб їх доповнити ще кількома заввагами, додам:
1. Не вважаю за доцільне вживати в букварях чи початкових читанках злучки "й" зам. "і" чи "та". Дитина, яка читає з трудом склади, не дасть собі з тим "й" ради.
2. Тому, що "та" має в нас іще друге значіння, а іменно "але", дехто хибно дає перед "та" в значінні "і" запинку, напр.: "Івась, Микола, та Петро".
Виходячи з засади вживання "і" чи "й", почали в нас уживати: "йменник", "ймення", "Йван". Мені здається, що цього робити не слід, бо, послідовно беручи, мусіли б ми писати "Йсус", Йгор (Ігор), Йсаак, Йрина і т. п. Очевидно, в деяких випадках (у поезії, в говірках, чи для ритміки мови) можна допустити "Слава Йсусу", "на Йвана на Купала", чи як там, але не треба робити з цього правописного правила, скоріше дуже рідкий правописний вийняток.
Іменника на "і" можна писати через "й", коли вони мають якийсь приросток: "прийменник", "наймення" і т. і.
[Краківські вісті, 23.11.1941]
МИСТЕЦЬ — МИТЕЦЬ.
В деяких наддніпрянських виданнях можна подибати дуже дивне явище: пишуть "мистець" — але "митецтво". Це, очевидно, непорозуміння, чи, точніше, незрозуміння. У нас є приповідка: "Митець на всі руки". Ясно, що митець — це ніщо іншого, як майстер. Отже "митецтво" — не "майстерство", а зовсім що інше "мистецтво". Воно вийшло від слова "мистець" — "артист" і означає артизм, чи штуку.
На мою думку неправильно вживають у нас слова "мистець" чи "мистецтво" в спорті, напр. "Україна здобула мистецтво Галичини", "Катрюк був мистцем у скоку в 1937 р." і т. п. Повинно бути: "Україна здобула митецтво Галичини", "Катрюк був митцем у скоку в 1937 р.".
Так само буде: "митець мясарства", "митець переплетник" чи "митець кравецтва". Воно відповідає німецькому "майстер", так як слово "мистець" — німецькому "Кінстлєр".
Наприкінці: слово "художник" не наше: і повинно зникнути з літературної мови.
В КУСНИКОВІ, В СЛОВНИКОВІ І Т. Д.
Завелась в нас мода вживати такої форми в місцевім відмінку для всіх іменників чоловічого роду, або, щогірше, там, до комусь захочеться. Отже: "в кусникові", "в столові", "в словникові", "в черевикові".
Це неправильно. Тільки живі іменники мають цю форму, а й вони не мусять. Адже може бути і "в волі" і "в волові", і "в лисі" і "в лисові", "в коні" і "в коневі", "в чоловіці" і "в чоловікові".
Зате неживі іменники повинні мати тільки закінчення на "ку", "ці", "сі", чи як там. Отже: "в куснику", "в рубці", "в чересі" і т. д.
Те саме відноситься і до прийменника "на" ("на куснику", "на словнику", "на столі", "на розі" і т. д.).
ХЛІБ — ХЛІБА, НІЖ — НОЖА
Помішав хтось непотрібно й легкодушно ці дві форми і вони тепер товчуться по наших книжках та часописах. Пише один письменник: "Я купив собі гарного ножа", а другий "Мама пошила йому нового жакетика". Цікаво, чи ці письменники написали б: "Я купив собі великого хліба", чи "Мама пошила йому нового плаща". Щоправда, дехто з письменних дійшов уже і до цього, але це ніякий доказ правильности.
Є в нас форма "хліба" і "хліб", так як "ножа" і "ніж", але наша мова докладно розмежовує її. Отже: "Дайте мені хліба" — це означає не цілий бохонець, а кусник (ґенетівус партітівус). Так само є в нас форма: "Дайте мені ножа", але вона означає щось іншого, аніж: "Дайте мені ніж". В крамниці кажу: "Дайте мені ніж", коли ж хочу тільки на хвилину позичити його, то скажу: "Дайте мені ножа".
Це все відноситься до неживих предметів, бо живі мають четвертий відмінок такий, як другий. Отже: "Дайте мені чоловіка, вола, пса, голуба" і т. д.
Бувають рідкі вийнятки, коли неживі предмети приймають закінчення на "а". Але це виступає тільки тоді, коли предмет перестає бути мертвий, бо його оживотворює функція, напр.: лист, кіл. Отже: "я писав листа", "він ухопив кола".
Направду час перестати наломлювати все до вийнятків і в той спосіб творити дивовижні правила.
ВОЄННИЙ, ВІЙСЬКОВИЙ, ВОЯЦЬКИЙ
Дуже часто перемішують у нас ці три поняття, а тимчасом вони мають зовсім різні значіння. Воєнний — це все, що відноситься до війни. Отже воєнний час, воєнний старшина (став за війни старшиною, воєнний запал і т. д. Військовий — це все, що відноситься до війська. Отже військовий писар, військовий суд (може бути й "воєнний", але це зовсім щось інше!), військова парада і т. д. Вояцький — це все, що відноситься до вояка. Отже: вояцька честь, вояцькі жарти, вояцька фантазія, вояцьке життя і т. д.
[Краківські вісті, 21.12.1941]
КАРНИЙ
Дуже часто, а колись завсіди, вживають у нас слова "карний" у значінні "слухняний", "здисциплінований". Це зовсім неправильно. Слово "карний" значить у нашій мові те, що в московській "уґоловний", цебто засуджений на якусь кapy. Отже "карний заклад", "карний відділ","карні вправи" і т. д. Хибно вживано слово "карний" треба заступити словом "слухняний", "здисциплінований", або — як останніми роками перед війною почали вживати — "уладний".
МНОГО
Страшенно в нас люблять казати і писати: "Цього на селі ніде не почуєте!" А з другого боку ті самі люди можуть за хвилину доказувати, що повинно бути "борег", а не "беріг", бо так наказує граматика. Старе наше слово "многий", "много" вигнано з літературної мови дуже недавно, але рішуче. А що залишилися сиротами — такі слова як "многогрішний", "многих літ", "многолюдний", "множина", "множити" — то через це нікого голова не болить.
Мені здається, що згідно з заповітом А. Ніковського, щоб не закидати добрих наших старих слів, і слово "многий" чи "много" повинно мати бодай право на побут у літературній мові.
Забагато його є в наших старих писаннях і в усній словесності,
ХВИЛЯ — ХВИЛИНА
Хтось десь комусь сказав, що хвиля і хвилина два різні слова, а через те і різні значіння. Сказане дуже швидко прийнялося і тепер стало навіть правилом. Ніби "хвиля" — це хвиля на воді, а "хвилина" — міра часу, мінута. Тимчасом ціла наша штучна і народня література доказує, що воно одно і те саме. "Еx, якби хвилю вдать, що слова слуха (І. Франко — Мойсей)", "В добру хвилю — чекай злої" (нар. приповідка — Номис).
Є слова, яких не можна одного дня виполоти чи пересадити, бо заглибоко сидять у землі.
ЗГЛЯД
Свого часу М. Рудницький проскрибував у "Ділі" слово "згляд". Він мав рацію, але не в усіх випадках. "Без згляду" (без огляду), "безоглядний" (безоглядний), "зглядно" (чи там, чи пак), "зглядна річ" (умовна річ) — це все правильно. Але є в нас слово "зглянутися" і зовсім правильно утворений від цього іменник "згляд". Отже можна сказати: "Майте згляд на бідну сироту", "Він не має згляду на голодних людей" і т. п.
ТРАПИТИСЯ
Залюбки, а рішуче за часто, вживане чуже слово, що має в українській мові зовсім добрі відповідники: "скоїлося", "сподіялось" ("Таке воно сподіялось" — Шевченко), "приключалось". Залежно від значіння можна котресь із цих трьох слів ужити.
ЗЇСТИ — З АПОСТРОФОМ
Прихильники апострофу кажуть, що наддніпрянці інакше вимовляють "пять" з апострофом, а інакше без апострофу. Згода! Але нехай мені хтось вимовить "зїсти" без апострофу і з апострофом! Адже цього ніяк не можна вимовляти так, як "зівати". Чи не забагато ще один остяк у правописі?!
[Краківські вісті, 08.02.1942]
Є в нас багато слів, що хоч мають різне значіння, але в щоденній мові виступають дуже часто одно замість одного. Так є наприклад зі словами "виклад", "відчит", "доклад" і "доповідь", далі між "прихід" і "дохід", між "зиск" і "прибуток", а також між "чудний" і "чудовий".
ВИКЛАД, ВІДЧИТ, ДОКЛАД, ДОПОВІДЬ.
Всі ці слова мають у нас право громадянства, але кожному з них належиться призначення осібної функції.
Виклад. Професор викладає якийсь предмет, священик викладає правди віри і т. п. Отже тільки в відношенні до школи, чи загалом навчання може бути вжито це слово.
Відчит. Це може відноситися тільки до публичної прелєкції чи реферату на якусь тему.
Доклад. Походить від слова докласти, доложити, себто додати щось від себе, доповнити. Отже: директор кличе урядовця і каже собі докласти про це чи інше. Так само на зборах директор робить доклад. Сталася якась подія, поїхав хтось прослідити причини й наслідки її, потім вертається і робить доклад перед своїм зверхником, посол перед парляментом і т. п. Уживають у нас слова "докладчик". Це неправильно. Ліпше: докладець, докладач.
Доповідь. Походить від слова доповідати. Думаю, що слово "доповідь" було б добре на означення "експозе". Отже: "Міністр виголосив доповідь на тему заграничної політики".
ПРИХІД, ДОХІД, ПРИБУТОК, ЗИСК.
Прихід. Усе, що приходить до господарства, підприємства, установи. Без огляду на те, чи це будуть гроші, мертвий чи живий інвентар. В приході міститься дохід, прибуток і зиск.
Дохід. Це виключно грошеві впливи, отже дохід — це зиск брутто.
Прибуток. Це все, з живого чи мертвого інвентаря, що до господарства, підприємства чи установи приходить. Так само це приріст плодів з поля, городу, саду. Це пояснення чисто мовне, бо в книговодстві воно не приходить; прибуток міститься вже в приході.
Зиск (у кооперації: надвишка). Це є дохід після відчислення всіх видатків. Є ще в нас слово "бариш", що має часом значіння заробітку, часом причинку, а часом зиску. В книговодстві його не вживають.
ЧУДОВИЙ, ЧУДЕСНИЙ, ЧУДНИЙ, ЧУДЕРНАЦЬКИЙ.
Чудовий. Те саме, що "прекрасний", "дуже гарний". "Чудова ніч була тоді..." "Чудовий тенор вибивався над усіх...".
Чудесний. Щось, що має надприродну силу, або походить із надприроднього діяння. "Це килим-самольот чудесний". "Чудесне оздоровлення сліпого". Декуди, в старших письменників рідко — в новіших частіше подибуємо слово: чудовний. Воно мені чогось заносить польонізмом. Крім нього на те саме значіння маємо слова: "чудодійники", "чудотворний'' і інші.
Чудний. В Галичині можна дуже часто почути: "Ах, яка чудна околиця". "Слово "чудний" значить тільки само, що "дивний", "смішний"; вживане в значінні чудовий — це найзвичайніший польонізм.
Чудернацький. Це слово творить малий відтінок слова "чудний". Те саме: чудернастий, чуденний, чударний.
[Краківські вісті, 01.03.1942]
01.03.1942