Вимова нескладових у та і. Чергування у—в(ў) та і—й(ĭ)

4. Складові голосні високого піднесення — у й і — можуть у певних випадках (звичайно в позиції після а, о, у, є, и та і не під наголосом, при швидшому темпі мови) ослаблюватися у голосні неповного творення, редукуючись далі до ступеня ў (у нескладове) та ĭ (і нескладове)¹, напр.: до ума→до ўма, научати→ наўчати (у звичайному орфографічному письмі — навчати), зауважити — заўважити (за правописом — завважиш)... треба іти→треба ĭти (орф.— треба йти), до івана →до ĭвана (=до Йвана), заіменик→ заĭменик і т. ін.

Редукція ненаголошених у, і супроводиться тут помітним звуженням, підвищенням артикуляції, внаслідок чого нескладові (нескладотворні) у й і наближаються якоюсь мірою до приголосних, з якими їх об’єднує і нескладовість. Але характером своєї вимови — ступенем відкриття ротової порожнини — і зв’язаною з цим відсутністю помітних шумів—ў, ĭ все-таки є голосні і ближчі до складових голосних (у, і), аніж до приголосних. Нас не повинно збивати прийняте в практичному (орфографічному) письмі позначення ў (у нескладового) через в. Отже, у слові «навчати», напр., маємо, власне, чотири голоси звуки і три приголосних (н-а-ў-ч-а-т-и), а не навпаки — і т. ін.

У поєднанні з попередніми складовими голосними (а, о, у, е, и або і) нескладові у й і утворюють т. зв. дифтонги (двозвуки): дифтонг ау — наўчити, заўважити...; дифтонг оў — поўт'ікати, доўчити; дифтонг уў — буду_ў тебе, іду_ўчити...; дифтонг еў — неўм'ін'а, неўтомниĭ...; дифтонг иў — були_ ў мене, ти_ўпаў...; дифтонг іў — і _ў н'оhо, ус’i_ўм’іјут' і т. ін.²; дифтонг аi — знаĭти, за_ĭвана...; дифтонг оĭ — до_ĭвана, проĭмў...; дифтонг уĭ — будў_ĭти, ў_імен'і...; дифтонг еĭ — не_ĭмов’ірниĭ, поле_ĭ сад...; дифтонг иĭ — приĭменик, ти_ĭдеш...; дифтонг iĭ — yсі_ĭdým', діĭниц'а ³ і т. ін. ⁴.

Адже кожний дифтонг є поєднанням двох голосних в одному складі: складового і нескладового (а не поєднанням голосного з приголосним). Тим-то з наукового погляду невірно другий компонент (елемент) дифтонга — нескладове у чи і трактувати у фонетиці як приголосний звук — w або j⁵.

Нескладові у та й, які стоять після (складового) голосного, завжди є односкладові із цим голосним (дифтонги при складоподілі не розриваються поміж складами). Практично важна річ —не забувати про це при читанні і, коли маємо, напр., на початку слова перед приголосним букву в чи й, а перед нею будь-який із (повнозвучних) голосних — читати ті в, й як у та і нескладові, зливаючи їх у вимові з попереднім голосним, напр.: до_ў-чи-те-л'а (правописне: до вчителя), за_і-ва-на (правописне: за Йвана); так само: наў-чан'-н'а (навчання), в’іў-то-рок (вівторок); заĭ-мен-ник (займенник) і тощо. Порівн. ще: у-с’і_ĭ-dým' (усі йдуть), no-ле_ ĭ сад (поле й сад) та ін.

Не всі дифтонги маємо ми внаслідок ослаблення складового у або і до ступеня ў, ĭ в позиції після складових голосних. Іншого походження дифтонги аў, оў, уў, еў, иў та іў, напр., у словах і виразах:

1) за_ўнуку, nоўmopиmu, п’іду_ў сад, леў, були_ў киjе^ів’i, пос’іў... — із давніх: за вънуку, повъторити, поиду въ садъ, львъ, были (въ) Кыєвѣ, посѣвъ, та ін. (ў тут усюди з въ)⁶;

2) npаўдa, до_ўдoви, л'убоў, кроў, не_ўс’і, hн'іўниĭ — з давніх: правьда, до вьдовы, любъвь, кръвь, не вьси, гнѣвьный та ін. (ў тут із вь)⁶;

3) за_ўлас^,т', до_ўласа, не_ўраh... — з давніших: за власть, до Власа, не врагъ... (у із в)⁶;

4) браў, ходиў, носиў, побороў... — з давніших: бьралъ, ходилъ, носилъ, поборолъ та ін. (ў з лъ)⁶;

5) воўк, воўна, поўс’т’, моўчу...— з давніх: вълкъ, вълна, пълсть, мълчу та ін. (ў з л)⁶.

Отже, ў в ряді випадків, навпаки, є результат посилення та перетворення у голосний губно-губного в, а також — через стадію лабіалізації (точніш «лабіо-веляризації»⁷) — л, напр., у кінці складів. У певних позиціях, напр., на початку мови, такий нескладовий або напівкороткий у посилювався далі до ступеня складового голосного звука повного творення⁸, напр., ўлас або у̌лас⁹→улас, ўзвар—узвар тощо (при збереженні нескладової вимови у в інших випадках: за ўласа, до ўзвару і т. ін.).

Наслідком усіх цих процесів (редукції голосних у, і в певних позиціях до у, і нескладових, «вокалізації» приголосних¹⁰ в інших випадках тощо) явилось паралельне вживання ненаголошеного у і ў(в) та і—ĭ(й) в сучасній мові в цілому ряді випадків, не раз у тих самих словах і виразах, з чергуванням початкового ненаголошеного у із ў(в) та і з ĭ(й) залежно від звукового оточення їх, а також ритму й темпу мови.

Чергування початкового у — в, зокрема прийменника-префікса у/в — одна із характерних фонетичних рис української мови, спільна в неї з білоруською і рядом (південно)російських говірок.

Початок цього явища сягає дуже давньої, частково ще доісторичної, доби, коли і східнослов’янських, або руських, говорах, на основі яких пізніш склались українська, білоруська мови, зазначилася тенденція усувати збіг голосних звуків (т. зв. «роззів»¹¹) у групах ау, оу, еу, іу тощо (заутра, научати, доучити, не упаде, і у брата...) через ослаблення дpyгого голосного у у цій позиції (тобто, в позиції після голосного) і перехід його спочатку в у напівкоротке (неповного творення), а далі у «напівголосний» звук— у нескладове (заўтра, наўчати, доўчити, не_ўпаде, і_ў бpата...).

Саме це ў («напівголосний» звук, що не творить окремого складу, дуже коротке й звужене у, наближене до губно-губного в) ми вимовляємо й тепер у всіх таких випадках, неточно позначаючи його в письмі буквою в: завтра, навчати, довчити, до вподоби, до вжитку, не впаде, невже, і в брата та ін. Прилучаючись до попереднього, складового, голосного (а, о, е, у, и, або і), ў творить з ним т. зв. спадний дифтонг: аў, оў, еў і т. д. —див. вище.

В одній позиції — перед наступним голосним таке ў в тісніших сполученнях звучить як справжній приголосний — в губно-губне (білабіальне), що, стоячи між голосними, розділяє їх, напр.: «були в андр'іјя», «уз’ала в остапа»... (давнє у змінилось тут у в, чим, знов-таки, усунено «роззів», збіг голосних: иуо, иуа й ін.).

У ряді позицій, напр., після приголосного (розучити), а також при роздільній, повільнішій вимові слів та їх частин (брала у брата, научати), голосний у не переходив в у нескладове (і в). Так і виникло почасти, вже на тому першому етапі, чергування у із ў (і в): научати — научати, брала у брата — брала ў брата і т. ін., спочатку, як здається, на основі лише найдавнішого (етимологічного) у. Але дуже рано у південноруських говорах, у діалектах—предках сучасної української мови, в цей процес утягається також і давнє въ (та вь), що мало близьку до у білабіальну вимову (=у напівкороткому), порівн. написання «праоуда» (= праўда) в Ізборнику 1073 р. ¹² й ін.

Уже найстаріші пам’ятки (з XI ст.) дають чимало безсумнівних прикладів на плутання початкового ненаголошеного у із в(ъ) і навпаки (въгодьно, въгодити, уселятися, уселеную та ін. — у Святославовім Ізборнику 1073 р., въгодьно, благовъгодьны, уселишася, уселеная та ін. — у Словах Григорія Богослова і т. д.). Занепад т. зв. слабких ъ і ь (що почався, як гадають, з початкових складів слова), обертаючи послідовно въ та вь слабких позицій (тобто, власне, у напівкоротке) в у нескладове або (у певних звукових умовах) у голосний у повного творення, приводить до систематичного змішання початкового ненаголошеного у і в.

Початкове ненаголошене у і початкове в(ў) врешті фонематично ототожнилися в усіх майже випадках (перестали розрізнятись значенням) і, зокрема, два давні прийменники-префікси у і въ (що кожен з них мав колись свою систему значень)¹³ цілком злилися — на цій основі — в одному прийменнику-префіксі — у/в, який існує у двох фонетичних варіантах — у і в(ў), що значенням своїм тепер не різняться вже¹⁴: убити — вбити (фонетично: ўбиmu), упасти — впасти (= ўnаcmu), увезти¹⁵ — ввезти¹⁵ (=ўвезти), убігти¹⁵— вбігти¹⁵, уїхати¹⁵ — в’їхати¹⁵, утягти¹⁵— втягти¹⁵, увести¹⁵ — ввести¹⁵, уходити¹⁵ — входити¹⁵, ужити — вжити, устати — встати, убрати — вбрати, удаватися — вдаватися, уважати — вважати, зауважити — завважити, урожай — врожай, утіха—втіха, урода¹⁶ — врода¹⁶, уродливий¹⁷ — вродливий¹⁷, убогий — вбогий, удруге — вдруге, уперед — вперед, украй — вкрай, ущерть — вщерть і т. д. Так само — у коренях слів: учити — вчити (= ўчити), уміти — вміти, удова — вдова, учитель — вчитель, умілість — вмілість, уже— вже тощо¹⁸.

Уживання того чи другого з цих варіантів — з початковим у чи з в(= у) в сучасній українській мові залежить звичайно, повторюємо, від моментів суто звукового (евфонічного¹⁹) порядку, а також від темпу (й ритму) мови, а не від різниці в значенні.

Розрізняємо такі найголовніші випадки (позиції) у вживанні початкових у і в(у)²⁰:

Але сучасна українська мова (у літературних її формах) знає й — нечисленні, правда, — винятки із основного правила: у ряді випадків у — в не підлягають чергуванню.

Не чергуються у — в:

а) у низці слів, що вживаються в літературній мові тільки з в або тільки з у, напр.: вправа, враження, вклад, вступ (і управа, ураження, уклад, уступ — з іншим значенням); влада, вплив, вказівка; указ, ударник, увага, уява, утруднення, усталений, установа;

б) у власних іменах і в словах іншомовного походження, напр.: Власенко, Врубель, Урал, університет, ультиматум, утопія (у поезії, поряд звичайної форми Україна, іноді вживається Вкраїна).

З перегляду наведених тут винятків бачимо, що це слова, в переважній своїй частині, суто літературного походження, які частково формувалися в літературній українській мові за наявними уже зразками або, в кожному разі, не без впливу відповідних слів близько споріднених слов’янських мов, що не знають чергування у — в (порівн. російські слова: управа, установление, уклад, вклад, вступление; польські: wrażenie, wstęp, wskazówka, wpływ; чеські: vplyv або vliv, uklad та ін.) або ж є прямими запозиченнями з братньої мови російської (напр., указ), польської (вправа), чеської (влада), старослов’янської (власть) або з іноземних мов (університет, утопія).

Примітка. Правопис слушно не включає в число винятків з правила при чергування у — в таких етнографічно-українських, народно-побутових слів, як, напр., вдача (в значенні «характер» та ін.), бо від них можливі принципово й паралельні форми (Така його вдача була — Таку мав удачу він...), як від слів, що належать до народно-діалектної основи у літературній українській лексиці і, як такі, природно підлягають фонетичним нормам мови українського народу.

________________________________

¹ І навіть іноді зникати геть, цілком — у спеціальних умовах, напр., початкове і в словах: (і)hнат → (і)hнат → hнат, (і)сидір → (ĭ)сидір→ сидір тощо — див. про це далі.

² У звичайному орфографічному письмі всі ці дифтонги з у нескладовим неточно передаються через ав, ов, ув, ев, ив та ів, напр., була в мене, caмоврядування тощо.

³ У звичайному, практичному (орфографічному) письмі всі ці дифтонги з і нескладовим передаються через ай, ой, уй, ей, ий, ій, напр., була й тут, наймення тощо.

⁴ У позиції між голосними (якщо при вимові ми зливаємо слова) правописні в, й мають характер приголосних звуків в (w) і й (ј), отже, дифтонгів тут не буде. Порівн., напр., вимову сполучень: «та в тебе» (та ў méбe) і «та в Оcтапа», «не було й сина» і «не було й Івана» і т. п. (див. про це ще далі).

⁵ Помилково було б ототожнювати ці хоч і близькі, але відмінні все ж артикуляції — нескладового голосного у і приголосного (сонанта) w, нескладового голосного і і приголосного (сонанта) j — і вживати, напр., у транскрипції w, зам. ў; («наwчати», «до wподоби»_..., зам. наўчати, до ўподоби...) або ј зам. ĭ («до јвана», «зајти», зам. до ĭвана, заĭти... і под.). Порівн. також маўпјачиĭ (не «маwпјачиј») та ін.

⁶ У практичному (орфографічному) письмі цей ў систематично позначається (неточно) у нас буквою в.

⁷ «Лабіо-веляризація» л — перетворення його (з альвеолярного, напр.): у велярне, «дуже тверде» л разом з лабіалізацією, губним заокругленням його, що й наблизило це л до у.

⁸ Або, навпаки, ослаблювався до «нуля» звука, тобто зникав, напр.; ўзвар → звар, ўсх’ід→ сх’ід та ін. (порівн. зникання і чи ĭ в аналогічних випадках: ı̌мати або ĭмати→мати, ı̌hра, ĭhра→ hра тощо).

⁹ ў — знак напівкороткого у в транскрипції.

¹⁰ Тобто перетворення їх у «вокалі», голосні.

¹¹ Роззів здавна усувалося також і іншим способом — через розвиток вставного, а хоч приставного («протетичного») звука в (w), г (h) або й (j) в позиції між голосними, напр.: па(в)ук, на (в)оhон', за(h)острити, до (h)арби до (ј)ушки, за(ј)ушитис’а... Цей звук міг бути потім перенесений за аналогією й на інші позиції: без (в)оhн'у, об (h)арбу тощо.

¹² оу в давньому письменстві = у, ў.

¹³ Цю відмінність значень зберігає добре сучасна російська мова (в переважній більшості її говорів і в літературних формах), що дає нам певну орієнтацію щодо семантики цих прийменників-префіксів у давній мові.

¹⁴ Порівн. речення: «А вікна великі і двері у сад..., щоб щастя у хату — як той водоспад» (з альманаху молодих письменників, 1947, вірш «Нова хата» М. Сікача). У швидкому темпі можливі варіанти з в («двері в сад»..., «щастя в хату»...; орфогр. в = ў).

¹⁵ На означення «руху всередину» лише або «дії, спрямованої всередину чогось» (значення це — від давнього въ-; порівн. рос. в); друге значення — «рух геть у сторону, віддалення» (значення давнього у-) відпало, очевидно, внаслідок тенденції усувати, де можливо, омонімію; цю другу функцію здебільшого перебрали на себе інші префікси: від-, по-, за- і под. (відлетіти, поїхати, піти, заноситись, загнати і т. ін.).

¹⁶ Порівн. у Т. Шевченка: «Довго, довго дивувались на її уроду» («Причинна») і в нього-таки: «Не вважають на літа, на вроду»... («Гайдамаки»).

¹⁷ Порівн. у Т. Шевченка: «І сниться їй той син Іван і уродливий і багатий...» («Сон») і в нього ж поряд: «І багата я і вродлива я...».

¹⁸ Початкове в в усіх цих випадках дорівнює нескладовому у (ў): ўбити, ўпасти і т. д.

¹⁹ Евфонія — «благозвучність», зручність вимови.

²⁰ Див. «Український правопис», вид. 1946 р., стор. 15.

====================

Курс сучасної української літературної мови (за редакцією Л.А.Булаховського), К., 1951. с. 173—179

Дозволено Управлінням у справах вищої освіти при Раді Міністрів УРСР як посібник для філологічних факультетів університетів і факультетів мови і літератури педагогічних інститутів УРСР.

автор розділу «Фонетика» Микола Наконечний