Для чого існують літературні премії? Вочевидь, лише задля двох причин: для розголосу і фінансової винагороди. Та коли ми приглянемося ближче, то побачимо, що більшість з наших премій не відповідає цим обом критеріям, а невелика кількість відповідає лише одному критерію – фінансовому.
Тобто є премії, підкріплені грошима, але їхній розголос сміливо можна помножити на нуль. До цих премій належать обласні премії. Мало кому відомі літератори, а частіше графомани отримують невелику грошову допомогу (у Львові це 10 тисяч гривень), але це жодною мірою не впливає на продаж їхніх книжок. Ба більше: самих цих книжок навіть у книгарнях нема, бо видані були жалюгідним накладом за спонсорські гроші і лежать під ліжком у автора.
Є премії від грошовитих людей, переважно з діаспори. Це вже більші кошти, але розголосу знову ж таки – нуль.
А ще є купа премій, про які взагалі ми нічого не знаємо. Але не раз, бувало, натрапляєш на приписки до прізвища того чи іншого літератора: «лауреат премії» імені якогось там Голопупенка. І премій тих – страшно сказати – уже понад сотню. Я намагався їх рахувати, але це без сенсу, бо кожна область має якісь свої премії, одні зникають, інші з'являються і цей процес триває без кінця.
Я ніколи в життя на жодну премію не подавався. На першу премію ВВС мене висунули читачі, на наступні – видавництво. Перша премія не надто вплинула на продаж роману «Весняні ігри», бо ще не була достатньо розкручена, але коли згодом мої книжки потрапляли у фінал, це вже було дуже відчутно. Минулорічна премія теж сприяла тому, що довкола роману «Танґо смерті» зчинився ажіотаж.
Отже сенс премії «Книга року ВВС» полягає у двох умовах: фінансовій винагороді та добрій рекламі. А добра реклама неможлива без зацікавлення нею у медіа. Про лауреатів премії ВВС пишуть усі. І це добре.
Про лауреатів Шевченківської премії теж пишуть, хоч і не всі, але наслідки ялові. Книжки більшості лауреатів продаються погано, або не продаються взагалі, як, наприклад, книжки Леоніда Горлача або Любові Голоти.
Премія імені Джозефа Конрада престижна, але ще мало знана, про неї в книгарнях не всі чули. А як і чули, то не зробили жодних рухів, аби якось виділити книжку чи виставити бодай на вітрину. Обмеження у віці для цієї премії відіграє погану послугу. Більшість кандидатів на цю премію мали якраз під сорок років. Не вигравши премії за першим разом, вони не можуть податися на неї вдруге, бо премію вручають раз на два роки.
Гарний розголос і кошти приносить «Коронація слова», відкриваючи усе нові й нові таланти. Видавці радо оздоблюють обкладинки романів відповідною інформацією, ба більше – ще й борються за автора.
Однак літературну премію можна довести й до маразму. Ось, наприклад, – страшно сказати – МІЖНАРОДНА премія Сковороди! Дають її бригадним методом. Правда, імена прєдставітєлєй із центра (сиріч із Європи) надто туманні. Цього року лауреатами стало аж 9 осіб. Один із них – шведський письменник – посмертно.
Але це ще не рекорд, бо лауреатами ще однієї МІЖНАРОДНОЇ премії імені Володимира Винниченка цього року стало 10 осіб! Знай наших!
Розголосу – нуль. В книгарнях про ці чарівні премії ніхто не чув.
Недавнє вручення премії Валерія Шевчука мало такий самий розголос: нуль.
Премія, не підкріплена фінансами і рекламою, не відіграє жодної ролі. Письменник може хоч на голові собі написати, що він лауреат премії Валерія Шевчука, а сенсу жодного. Бо роман Ю. Щербака не викликав жвавішого інтересу, а за творами В. Даниленка не побігли люди до книгарні. Самі ж продавці, які між іншим стежать за літературними новинами, навіть не чули про таку премію.
Врешті решт ця премія від самого початку була спримітизована, бо відзначила дуже слабенький дидактично-політичний роман Ю. Щербака, який більше скидається на пародію, аніж на прозу. Вдруге вийшов теж облом, бо премію Житомирського університету отримав житомирець В. Даниленко. А я чомусь думав, що отримає Григорій Гусейнов.
Хтось запідозрить, що я пишу це тільки тому, що був у фіналі і не отримав премії. Але про те, що я потрапив у фінал, я довідався щойно після вручення. Бо такий жалюгідний розголос має ця премія.
Висунули мене на неї без мого відома, але сенсу у такій премії не бачу. Це все одно, що поздоровити письменника по телефону й побажати йому творчих злетів. Кому потрібні ці розцяцьковані дипломи? Де їх вішати?
У мене є вже їх ціла колекція – при тому, що я не просився. Мені вручали гарно оздоблений папір, я клав його в шафу на купку і забував. Їхати за ще одним папірчиком до Житомира? Даруйте. Хотіли як у Гонкурів, а вийшло – як завжди.
Як бачите, цими словами я остаточно і надійно відсікаю себе назавше від такої премії.
На обласну премію я не подаюся з двох причин. Ті 10 тисяч гривень мого добробуту не покращать, а доведеться стати поруч з літераторами-графоманами. Тобто уподібнитися їм. Вийде так, що моя літературна творчість відповідає саме такому рівню? Не хочу.
На Шевченківську не подаюся, бо не бажаю тиснути руку герою свого вірша. Але є ще й друга причина: поповнювати армію збанацьких, козаченків, солдатенків теж не хочеться.
Взагалі наша література перебуває наче у двох реальностях, які не пересікаються. Якщо премія Валерія Шевчука незалежна, то як сталося, що члени журі не помітили двох найзнаменитіших письменників Юрія Андруховича і Оксану Забужко? Зрештою, їх не помічають і члени журі інших премій. Просто вдають, що «іх у нас нєт».
А вони є і втирають носа нашому зарозумілому ареопагу блюстителів правильної літератури. Бо це ж треба так зашитися у своє маленьке, але горде Я, щоб увійшовши у роль журі деяких премій, демонструвати якусь примітивну заздрість, образу, лють і невігластво. А тим часом Андрухович і Забужко отримують не липові, а справжні й престижні міжнародні відзнаки
І сміх і гріх казати щось про Шевченківську премію. Після Леоніда Горлача це вже клямка. І сума смішна, бо в Європі муніципальні премії бувають куди вищими. Наприклад, премія міста Вроцлава «Анґелюс». А Ганна Герман вважає, що й так завелика. Хотілося б запитати у державної літераторки: а лавочки у харківському метро в сам раз?
Та ось читаю я короткий список номінантів на цьогорічну Шевченківську премію. І вже наперед знаю, хто її отримає. І ви знаєте, правда? Щоб я скис, коли не Юрій Щербак.
І якщо ви запитаєте мене, чи вартує він цієї премії, я скажу, не зморгнувши оком, вартує. Але не за номіновані романи, написані наспіх і малохудожні, оздоблені простацьким гумором, який уже не зрозуміють майбутні покоління. А за «Хроніку міста Ярополя», яку мало хто з вас читав і за повість «Маленька футбольна команда». Бо це була модерна проза кінця 60-тих – початку 70-тих. Усе, що Щербак написав опісля, не вартує і однієї сторінки «Ярополя».
Хто там іще в нас? Юрій Буряк? Книга поезій «Амальгама»? Чи є хтось, хто відважився прочитати цей талмуд, напханий півметровими віршидлами? Чи є хтось, хто з усією сміливістю міг би поставити Ю. Буряка поруч із І. Римаруком, В. Герасим'юком, М. Воробйовим, В. Голобородьком?
А Мирослав Дочинець? І він тут? Ну, в принципі після кількох різких падінь планки, можна і його зробити лауреатом. Але якщо хтось думає, що він заслуговує на відзнаку, то чому я у списку номінантів не бачу Люко Дашвар і Надійки Гербіш? Це ж неприпустимо!
Ні, якщо чесно, «Криничар» все ж таки кращий за «теплу» жувачку Гербіш, але все ж це белетристика. Незважаючи на окрему думку пана Балоги.
І останній з художньої літератури Кость Москалець. Фактично єдиний, хто заслужив, але хто точно премії не отримає. Бо отримає її Щербак.
А все ж боротьба за Шевченківську премію доволі цікава. Є письменники, які самі собі вигадують премії і самі ж таки їх розкручують. В листопаді медіа облетіла блага вість: «Письменник з Волині – лауреат премії британського ПЕН-клубу. Одну з найпрестижніших міжнародних відзнак для літераторів 2013 року отримав Ігор Павлюк за книжку «Політ над Чорним морем».
Ігор Павлюк є лауреатом Народної Шевченківської премії (!!!), всеукраїнських літературних премій імені Василя Симоненка, імені Бориса Нечерди, імені Маркіяна Шашкевича, імені Григорія Сковороди, міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф», імені Катерини Квітницької тощо».
І ось уже летять на адресу лауреата вітання, а у відповідь щирі подяки. Та треба ж такому статися, що знайшовся хтось, хто засумнівався у престижності цієї премії.
Чи треба уточняти, що тим «хтось» виявився я?
Тепер знову ж таки ХТОСЬ подумає: і яка ж з того Винничука проноза! Чи тобі не однаково, що там Павлюк отримав? Ні, неоднаково мені! Бо істина дорожча.
А вона така, що ніяка це не нагорода, а дуже маленький ґрант маленькому видавництву за підтримку літератури з "Забутих, невідомих культур" або ж поезії, яка не користується комерційним попитом. І дають цих ґрантів 22 на рік. Про що і можна довідатися з сайту англійського ПЕН клубу. Тобто це така собі гуманітарна допомога бідним: «Winner of a 2013 English PEN Award for promotion via our PEN Promotes programme. A Flight over the Black Sea by Ihor Pavlyuk, translated from Ukrainian by Stephen Komarnyckyj. Published by Waterloo Press».
Так що жодного престижу і навіть жодної згадки про ці ґранти у англійській чи європресі нема.
А днями відбулося у Спілці обговорення кандидатів на премію. Серед тих, хто обговорював, були експерти, але й були якісь третьорядні літератори. Кого могла цікавити їхня думка?
Серед відоміших письменників слово взяв Володимир Даниленко. І коли я прочитав його хвалебний спіч на славу Василя Базіва, то замислився. З цього чиновника-кучміста ми у Львові дерли лаха за його елементарну неграмотність і примітивізм. Як журналіст він писав якісь геть непритомні речі. Видавши збірку публіцистики, вступив до НСПУ. Ознайомитися з його дисертацією журналісти так і не змогли. Чи вона взагалі була?
Він кілька разів подавав до суду на газету «Поступ» і особисто на мене. Щоразу вигравав. Це була людина системи, яка, коли її з тієї системи копнули, нашкрябала ображений публіцистичний твір. Даниленкові сподобалося. Це цікавий сигнал.
Але те, що далі прорік Даниленко, це вже не сигнал, але діагноз. На жаль, невтішний. Ми єво тєряєм. Я про Даниленка.
«Андрій Курков – найбільш успішний з українських письменників, – сказав В.Даниленко. – Чому я поставив його на останню позицію, хоча автор він дуже цікавий? За оту хитрість (!), що він зробив із останнім романом (мова про «Львівську гастроль Джима Хендрікса», – Ю. В.). Візьміть його і відкрийте на першій сторінці: там іде щира подяка львівському меру Садовому за запрошення написати роман про місто. Тобто львівська мерія дала Куркову гроші, щоб він написав рекламний роман про Львів. Це не можна розглядати як літературу. Це просто сучасна технологія. Але він увійшов в історію тим, що вперше рекламний проект висунуто на здобуття премії Шевченка».
От замислимося на хвильку: навіщо це взагалі було сказано? Навіть, якщо це правда. Є у нас такий класний мер, який читає книжки і заохочує письменників писати про Львів. А потім їм за це вручає медальки. Що тут поганого? В чому хитрість? Невже в тому, що письменник подякував мерові за ідею?
І що – коли книжка вийшла за підтримки мерії, то її не можна номінувати?
А за чиї кошти видає свої книжки Даниленко? Може, він хоче сказати, що видавець «Піраміди» такий викінчений альтруїст, що буде видавати його романи, які продаються важко, власним коштом? Ні. І я знаю, що ні. Бо книжка В. Даниленка «Газелі бідного Ремзі», видана у 2008 році (наклад 1000 примірників) досі не продана.
Дуже сумніваюся, що Даниленко вносить за видання книжок власні кошти. Мабуть, теж має спонсора. Тоді виходить якась делікатна ситуація в стилі «ловіть злодія».
На відміну від Даниленка, Курков принаймні не платить видавцеві за видання своїх книжок і збирає на презентаціях гурму народу, якої Даниленко не збере ніколи.
А тепер увага: усе те, що виголосив Даниленко – чистої води шизофренія. Тому я й кажу – діагноз на ліцо. Скажу це, як людина, яка дуже добре знає усю ситуацію: мерія НЕ ДАВАЛА Куркову жодних грошей. Мерія взагалі нікому грошей не давала. Ні Мареку Краєвському, ні мені, грішному.
Краєвський мав змогу лише жити в готелі і харчуватися. Курков від такого привілею відмовився. До Львова він приїжджав своїм коштом і жив переважно у друзів. За одним винятком: власник одного з львівських готелів, фінн, виявився фаном Куркова, і він, а не мерія, запропонував йому пожити кілька днів у готелі.
Між іншим, таке саме запрошення отримав і я, але не скористався. Наші романи вийшли водночас, і ми отримали від мера відзнаки. Оце і все.
На місці Куркова я б подав до суду, бо це не просто образлива заява, а звинувачення ледь не у тридцяти срібняках. І пролунала вона з вуст людини, котра вважає себе письменником та ще й експертом? Називати роман, який користується попитом і постійно додруковується, рекламним проектом?
Це хамство вищої міри. І свідчить, яка шалена заздрість роз'їдає душі наших писак, яка ненависть до брата по перу у літературних невдах. Тішитися здобутками іншого – це вже якийсь моветон. Плюнути на того, хто стоїть вище – ось найбільше задоволення. Але плювки вгору мають одну особливість – вони повертаються.
(знимка Тетяни Давиденко)
20.12.2013