Свою найбільшу за обсягом поему «Гайдамаки» Шевченко написав в Санкт-Петербурзі. Закінчив 7 квітня 1841 року (за старим стилем), і того ж року поему було опубліковано. Шевченко ризикнув надрукувати її власним коштом, але за якийсь час пересвідчився, що розповсюдити її непросто. Тож видавець першого «Кобзаря» (1840) Іван Лисенков придбав у поета 800 примірників нерозпроданого тиражу: Шевченко продав йому в «вечное и потомственное владение» право на видання творів, що ввійшли до «Кобзаря» 1840 року і поеми «Гайдамаки». Спритний видавець зверстав придбані примірники з «Кобзарем» і пустив у світ варіант «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» (1844). Не знаю, чи Лисенков і його спадкоємці отримали зиск з видання поезій Шевченка, чи захищене було в ті часи авторське право? Та для студента Петербурзької Академії мистецтв така угода була, напевно ж, вигідною.
Ця поема для Шевченка була амбітним, як тепер прийнято говорити, проектом. Перший «Кобзар» багато хто сприйняв суто як обробки українського фольклору. Шевченкові ж розходилося в тому, щоби написати величну, співмірну з поемами найвизначніших європейських романтиків, епопею з недавньої історії України. Поет працював над нею більше року, а це нелегко було поєднувати з інтенсивним навчанням в Академії. Тому 1840 роком датовано лише дві поезії – «Н. Марковичу» і чотиривірш «На незабудь Штенбергові». Не маю сумніву, що більшість розділів «Гайдамаків» були написані саме 1840 року.
Хіба не дивовижно, що 26-річний улюблений учень знаменитого Карла Брюллова, відвідувач літературних салонів і столичних театрів, помічений критикою успішний автор першої книги віршів обирає темою поеми народне повстання, і цензура дає дозвіл на публікацію такого ризикованого твору! Симпатії Шевченка безумовно на боці гайдамаків, хоч він і висловлює жаль з приводу їхньої жорстокості:
Отаке-то було лихо
По всій Україні!
Гірше пекла... А за віщо,
За що люде гинуть?
Того ж батька, такі ж діти, –
Жити б та брататься.
Ні, не вміли, не хотіли,–
Треба роз’єднаться!
(Розділ «Гупаліївщина»)
Ймовірно, цензор бачив у поемі антипольське спрямування і вважав, що полякам варто нагадати події Коліївщини 1768 року, щоб застерегти їх від повстань проти царя, влада якого гарантувала міжнаціональний і міжконфесійний мир. Та навряд чи Шевченко сподівався, що серед читачів поеми будуть поляки. Він відсилав своїх гайдамаків, своїх «синів» (створених ним у Петербурзі літературних персонажів) в Україну, де «найдеться душа щира, / Не дасть погибати ...». У вступі гайдамаки звертаються до автора як до батька – з проханням благословити їх на пошуки долі в широкому світі. Чи означає це лише успіх поеми в читачів? Чи, може, йдеться про те, щоб «літературні» гайдамаки нагадали нащадкам справжніх коліїв, байдужим онукам-кріпакам, славу їхніх дідів? Ясна річ, Шевченкові йшлося про відродження козацько-гайдамацької слави, про всенародне повстання (згадаймо слова «Заповіту») за волю, за право українців бути господарями на своїй землі.
Шевченкові гайдамаки вважають своїми ворогами поляків і євреїв, безжально вбивають їх, не зважаючи на вік і стать. Уникнути розправи вдається лише перебраному на гайдамаку корчмареві Лейбі, в якого Ярема був наймитом. У розділі «Конфедерати» Лейба, рятуючи свою сім’ю і статки, наводить конфедератів (озброєний загін польської шляхти) на вільшанського титаря. Мовляв, титар має багато грошей і вродливу доньку Оксану. Таким чином, Лейба стає співучасником злочину конфедератів, які закатували титаря і полонили Оксану. Та той же Лейба в розділі «Бенкет у Лисянці» з’являється як посланець Ґонти і потрапляє на очі Яремі. Галайда впізнає свого колишнього господаря, вивідує у нього, що Оксана – поряд, за словами Лейби, «В будинку... з панами... / Вся в золоті...». Не питаючи дозволу в Залізняка, Ярема вирішує визволити свою кохану. Про це заключні рядки розділу: «Ярема з Лейбою прокрались / Аж у будинок, / В самий льох; / Оксану вихопив чуть жúву / Ярема з льоху та й полинув / У Лебедин...» Таким чином, Шевченко дає шанс на порозуміння між українцями і євреями. Варто відзначити, що Лейба діє під тиском як конфедератів, так і гайдамаків, намагаючись врятувати своє життя. Яремою ж керує сліпа лють, жадоба помсти і любов до Оксани. Він переховує свою кохану в Лебединському жіночому монастирі і через тиждень вінчається з нею. Та вже ввечері вертається, «щоб не сердить отамана», в гайдамацький стан і «з Залізняком / Весілля справляє / В Уманщині, на пожарах». Тобто гайдамацьке весілля – це бій, нещадне винищення ворогів, з якими неможливі жодні компроміси.
Шевченко змальовує побоїща загальним планом, та якнайдетальніше зображує вбивство Ґонтою своїх синів-католиків і їхнє таємне нічне поховання. Це найтрагічніші сторінки поеми, синовбивство, спровоковане міжконфесійним конфліктом. Ґонта руйнує школу базиліан (греко-католицьких монахів ордену василіан), де вчилися його діти. Саме у цьому розділі поеми («Ґонта в Умані») лють гайдамаків обертається проти них самих. Вбивство Ґонтою синів – безглузде, демонстративне, поза людським і Божим законом. Виявляється, що в цій бійні українці нищили українців. Спроба синів порозумітися зі своїм батьком була невдалою. Історичний Ґонта своїх синів не вбивав. Цей епізод Шевченко запозичив з роману польського письменника М.Чайковського «Вернигора». Чи означає це, що в певній «точці неповернення», коли народ змушений відстоювати свої права гайдамацькими методами, порозуміння неможливе? Після втрати ватажків Шевченкові гайдамаки розходяться хто куди. Доля Яреми і Оксани – невідома, хоч є надія, що десь далеко, біля моря, вони щасливо живуть і добра наживають, адже старі гайдамаки співають: «А в нашого Галайди хата на помості. /Грай, море! добре, море!/ Добре буде, Галайда!»
Доля Шевченкових «Гайдамаків» – дивовижна. Це саме той випадок, коли літературні герої знову втілюються у житті. У 20-х роках минулого століття гайдамаччина відродилася в повстанському русі Холодноярської Республіки. Під час Другої світової війни – в боротьбі Української Повстанської Армії. І тепер будь-якої миті може стати грізною дійсністю. Хвилеподібні стани України, які відчув і відтворив Шевченко, – це гомін пробудження (народне збурення, гайдамаччина, повстання) і сон (поневолення, заціпеніння). Ми живемо в час, коли Україна вкотре повільно пробуджується. Чого слід чекати від цього пробудження? У хрестоматійному вірші Шевченка «Мені однаково, чи буду...» є слова, які, на мою думку, стосуються саме сьогоднішнього дня: «Та не однаково мені, / Як Україну злії люде / Присплять, лукаві, і в огні / Її, окраденую, збудять...».
Процес обкрадання України, який спостерігав ще Шевченко, за роки незалежності набув неймовірного розмаху. Вогонь, в якому нині пробуджується Україна – справжній, неметафоричний вогонь палаючих шин і підпалених автомобілів, який перекинеться і на будівлі, і на все, що здатне горіти, якщо несправедливе володарювання крадіїв триватиме. «Соціальні ліфти» знову зупинилися. Чому Ярема пішов у гайдамаки? – Тому що не хотів усе своє життя бути наймитом. Тисячі і тисячі євромайданівців також не хочуть злиденного животіння для себе і своїх дітей, а тому готуються до війни, оточуючи свої залоги-майдани барикадами, формуючи бойові сотні, щоразу більше нагадуючи Запорозьку Січ, яка перемістилася в центр Києва. Майдан хоче миру, та готується до війни. Пролилася невинна кров. Імена жертв облетіли світ. Що буде, коли гальма відмовлять і енергія помсти заволодіє зневаженими людьми?
Шевченківський ювілей не вдасться розчинити в патетичних офіційних державних заходах. Ми всі побачимо, як пробуджена в огні Україна відзначить 200-ліття свого пророка. Тарас Григорович – це не запорошені томи, а Живе Слово. Не маю жодного сумніву, що це вибухове Слово на боці зневажених, вбогих і знедолених, а не можновладних, крутих і золотовалютних. Воно – могутня зброя, значно ефективніша, ніж та, що в розпорядженні силових структур. Відлік йде на дні і години. Формуються фронти і конфедерації. Лунають взаємні звинувачення. Тверезі голови закликають владу нарешті почути вимоги народу.
А тим часом Ґонта і Залізняк та їхнє повстанське військо сходять зі сторінок мільйонів «Кобзарів» – погуляти пробудженою Україною, послухати майданних пісень, воріженьків поскладати на купи…
Передчуття (Володимир Кузнєцов, виставка "Ukrnews", Варшава, березень 2013)
12.02.2014