Себе як поетку, факт своєї винятковості серед інших людей, що пишуть, головний редактор «Видавництва Старого Лева» Мар'яна Савка відчула, коли усвідомила силу слова, силу його впливу. Це були останні роки Радянського Союзу. Їй було 16 і вона писала надзвичайно щиру і дуже патріотичну лірику. Тоді віршем, який сколихнув суспільство, отримав безліч відгуків і друкувався у пресі, зокрема у діаспорній, стала «Сповідь до Тараса Шевченка». «Я читала його у повному залі театру «Березіль» у Тернополі і відчувала, як вібрую кожною клітинкою тіла, – пригадує. – Я його читала так, як жоден з віршів більше ніколи в житті. В цей момент зал піднявся і люди передавали величезне полотнище-прапор. Це був справжній екстаз... В такі моменти розумієш, що слово має незмірну дію на людей...».
Сьогодні душа поетки за країну болить не менше, але в контексті актуальних подій патріотичні вірші їй аж ніяк не пишуться. Каже, патетики на ЄвроМайдані і так вистачає.
«Не пишу революційних віршів, але багато думаю в цей час і переосмислюю. Намагаюся зрозуміти, чому нам досі не вдалося зробити системних змін у країні. Адже ми бачили, що ті закони, які приймає парламент, – на шкоду українському суспільству. Тих законопроектів, які по частинках нас роззброювали, а натомість зміцнювали олігархічні клани, було багато. Але на кожен із них народна реакція була досить млявою. Ми розуміли, що у всіх впливових структурах – в податковій, митниці, міліції, місцевих адміністраціях – відбуваються переміщення, які мали на меті зміцнити позиції так званої «сім’ї». Ми розуміли, що програли українське радіо, телебачення і пресу, здали позиції державної мови, закрили очі на нищення українських шкіл, ми розуміли, що українська музика залишилася в підпіллі, що українська освіта в глибокій кризі, що у не меншій кризі система медицини, що економіка розвалюється. Ми також розуміли, що цей процес запущений давно, а в останні три роки він став набирати фантасмагоричних масштабів. Але що ж… Ми говорили про це на кухні. Ми розійшлися по своїх маленьких середовищах, зібрали однодумців і в такий спосіб прикрили собі моральні тили. Я не знаю, як у цій сплячці світлими і тверезими залишилися голови тих студентів, які підняли мітинги за євроінтеграцію, причому вони свідомо не залучали до них політиків, бо вся політична еліта втратила довіру народу, тому що політики стали інструментом олігархів. Тому що навіть дитина вже знає, що політиками керують мільярдери. Але цей протест дуже швидко розчинився б у всезагальній нерішучості, якби не пролилася кров. Зрештою ми опинилися в ситуації, коли суспільство спроможне консолідуватися лише довкола очевидного злочину, яким стало побиття беззахисних людей. І тепер, коли країна поділилася на дві частини за морально-етичними і ціннісними орієнтирами, ми так виразно побачили, кому саме ми здали нашу країну. І аж тепер волосся в нас стало дибки.»
За станом здоров'я на у столиці літераторка була присутня зовсім мало, всього один день. Каже, належить до тих, хто стоїть на українському ЄвроМайдані не на морозі, а в теплі, перед екраном телевізора і комп’ютера. І це дуже непросто психологічно. Від цього іноді буває відчуття безсилля, з яким важко боротися, а треба. Тому вона забороняє собі розкисати, натомість пише друзям-іноземцям листи, де розповідає про ситуацію в Україні, пише відозви і пости у фейсбук. Таких домашніх революціонерів як Мар'яна — багато. Більшість з них щодня живе із страхом, жахається читаючи стрічку новин онлайн. Не дарма ж ЄвроМайдан майорить прапорами з гаслом «Не бійся!». Мітингарі у серці подій відчувають себе безпечніше, аніж люди в домівках перед телевізором. І мало хто розуміє, що на ЄвроМайдані – мир, а справжня війна відбувається саме у інформаціному просторі. Але почуття страху – це не про Савку.
«У мене є почуття тривоги. Тому що поки що ніяких вимог Євромайдану влада не виконала, навпаки – гарячково розробляє власні сценарії, робить показові антимайдани. У мене є тривога за те, що лідери опозиції не демонструть достатньої політичної зрілості, хоч і мають шалену підтимку народу. Але в мене нема почуття страху. У ці дні як ніколи чітко розумієш, з ким ти знаходишся по своєму боці барикади. Це дуже важливо, бо бачиш, що з нашого боку – без перебільшення, найкращі люди країни, а разом з ними – безперечні моральні авторитети, такі як владика Любомир Гузар, Борис Гудзяк. Зрештою, ви всі бачите обличчя тих, хто стоїть за перевантаження системи, за нове, гідне людини життя. І ці обличчя просвітлені».
Мар'яна була на ЄвроМайдні лише день, але там все ще залишаються і вартують Світлана Поваляєва, Союз вольних художників «Воля або смерть», Дмитро Лазуткін, ціла делегація львівських митців, серед яких арт-формація «КОМА» та ще багато-багато відомих художників, письмеників, музикантів та активістів культури. За словами Савки, митці на барикадах — це норма і так було завжди.
«Митці найменше прив’язані до системи. Мені взагалі здається, що кожен справжній митець, принаймні у душі, – бунтар. Мені тепло на душі, коли я бачу на фото з ЄвроМайдану відверту щиру усмішку Ірени Карпи і ще купи друзів-письменників. Я емоційно дуже вболіваю за наших революціонерів-романтиків. Особливо за Руслану. Мене вражає її самопосвята і справді невичерпна енергія. І знаєте що, в ці дні я читаю роман Дяченків «Дика енергія, Лана». Згадую її відчайдушний перформенс, коли вона прийшла у ВР в білій перуці і білому гримі. І розумію, що Руслана є переможцем тоді, коли її енергія безпосередньо вихлюпується в народ. Чи це концерт, Євробачення, чи Помаранчева революція, чи Євромайдан. А в мертвих стінах ВР її енергія згасала, і не лише її, а й Славка Вакарчука, й інших митців. Бо вони не політики. Вони моральні лідери, громадські діячі, але не політики. Політики – це гравці, комбінатори, ситуативні партнери. І, як би це не звучало гірко, політики часто використовують цю чисту дику енергію митців собі на користь. І не зрідка буває, що про це одразу забувають.»
На питання: «Що далі і в як зустрічатимемо 2014?» Мар'яна знизує плечима. Каже, зараз так застигає час, що здається, ніби до Нового року ще півжиття. Як би там не було, головне зустріти цей Новий рік з коханою людиною, в колі друзів, може, й у «вузькому колі» півмільйонної компанії споріднених душ, рідних людей біля євромайданівської ялинки. Замість промови останнього президента почути полум’яне привітання… ну, наприклад, Сашка Положинського.
«І не забуваймо, що рік, який гряде, – це рік українського пророка Тараса Шевченка. Напевно, це неспроста під кінець року бульвар, який носить його ім’я, очистився від ідола епохи, яка разом з уламками старої системи повинна нарешті відійти в небуття».
Ліричний відступ або замість p.s.
Цьогоріч у Мар'яни Савки вийшла книга книг «Пора плодів і квітів». У цій назві, як влучно зауважила на презентації Анастасія Левкова, є квітіння як процес насолоди від писання та плоди, тобто вірші – результат цього процесу. Збірка збірок, що вийшла без жодних змін та правок – усе як було з 1995 по 2013. Це книжка, якій 20 років, маленький поетичний ювілей. Книжка, з якої Мар'яна з однаковою теплотою читає вірші різних періодів, добре розуміючи, що в різний час як поет ставала сильнішою чи більш професійною, але в чомусь вони для неї є однаково рідними.
«Для мене це вірші одного мого великого періоду життя, і можна вважати, що ця книга творить якийсь вододіл, після якого тепер відкривається новий важливий етап. Сподіваюся, він буде означений ще якимись іншими жанрами, не лише поетичним. Потроху мене наче струмом пробиває на коротку прозу останнім часом, тож може раптом воно проб'є на щось більше і справді буде новий етап».
«Пора плодів і квітів» – це відбиток життя поетки, життя творчого і біографічного у єдиному віддзеркаленні. Вона зростала внутрішньо від книги до книги, в чомусь ставала вільнішою, в чомусь сильнішою, в чомусь здобувала риси характеру.
«Якщо перша моя книжка "Оголені русла" відображає ментальне життя студентського періоду, друзів, які мене оточували, книги, які читали в той період, герої якими захоплювались... Цей весь Гессе з Ремарком і Гемінгвеєм, захоплення театром... То в наступній книжці "Малюнки на камені" абсолютно інший образний ряд: вежі, лицарі, шаблі, списи, коні, дороги... Багато історично-мілітарного з епох княжих часів. Це, напевне, був момент переосмислення себе як людини, що є продовженням історії роду, заглиблення в незнані, але внутрішньо відчутні часи і напрацювання власного "хребта"».
До слова, свого часу збірка «Малюнки на камені» здобула першу премію «Смолоскип». Читаючи на конкурсі книжку із зашифрованим прізвищем автора, Олександр Ірванець сказав, що був переконаний: збірку написав «якийсь пацан». Як зізнається Мар'яна, для неї це було як комплімент, який мимоволі вплинув на подальші вірші, бо вже в наступній книжці – «Гіркій Мандрагорі», вона часто писала від імені чоловіка:
«Я зрозуміла, що це чудовий спосіб вивчати себе і своє жіноче начало, якщо ти дивишся на себе, на світ з іншої позиції, очима чоловіка».
Для мене «Пора плодів і квітів» – книжка, яку не можна читати від і до, я люблю розгортати її навмання. Знаю, що у «Видавництві Старого Лева» теж є така «традиція». Це як ворожіння. Попри всю свою жіночність, романтичність і сентиментальність, меланхолійність, а подекуди навіть старосвітськість і вищість (як пише у відгуку Кость Москалець), у кожному випадково відкритому вірші читається щось актуальне саме для тебе, саме у той момент, відкривається якесь інтимне одкровення або ж виринає спогадами, про які, здавалося, ти вже давно забув...
23.12.2013