Крім самого соленізанта (або по-великоукраїнськи «іменинника»), ніхто зазвичай ось таких, як колись казали, «датських» – себто написаних до круглих дат – статей не читає. І правильно. Що їх читати, коли й так наперед відомо, як вони пишуться. На те він і соленізант (або по-діалектному «народженик»), щоб його хвалити. Тим більше, якщо ці уродини вже шістдесяті за ліком.
Справді, хто ж напише до дня народження приятеля, що от, мовляв, дожив чоловік до шістдесяти років, а мудрим щось і на сорок не став? Хоч і виглядає на всі вісімдесят чотири... Ні, мусиш писати навпаки, мовляв, та які там шістдесят, йому й сорока ніхто на вигляд не дасть. Хоч і має досягнень – на всі вісімдесят чотири... Не кажучи вже про те, що автори подібних панегіриків, як правило, лише вдають, ніби пишуть про когось, а де факто пишуть передовсім про себе. Ну, то я бодай не вдаватиму: про себе – значить про себе.
Отже, без Миколи Рябчука у моєму житті багато чого було б не так. Цієї, наприклад, весни, яку я провів у Варшаві, мені б довелося снідати, обідати й вечеряти «серками вєйськими» (такі зернисті селянські сирочки), бо решту стипендії я би витрачав на страшенно дорогі тамтешні сигарети. Але щоразу в критичний момент до Варшави заїжджав у своїх різноманітних справах Микола і привозив чергову партію червоних «Прилук».
А, до речі, якщо вже зайшла мова про Польщу, то особисто з Миколою я познайомився наприкінці 90-х у редакції часопису «Критика», де він тоді, щойно зав’язавши із власне літературною критикою, якраз відповідально редакторствував. Я натомість саме в ті часи збирався написати першу статтю про романи Юрка Андруховича. І вирішив, зрозуміло, порадитися зі своїм літературно-критичним кумиром. «Так і так, – кажу, – простежуються виразні паралелі між Юрковою «Московіадою» і безсмертною поемою Вєнєдікта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі». Що ви на це?» – «Послухайте, – відповів Микола, – дайте вже нарешті спокій з тим Вєнічкою та прочитайте ліпше якогось поляка. «Малий апокаліпсис» Тадеуша Конвіцького прочитайте для початку чи що». Подіяло. Тобто Вєнічку я все одно знаю напам’ять і нікому з ним спокою не даю, але й Конвіцького для початку прочитав. Та так і читаю дотепер усіх поляків підряд – треба чи не треба. А читав би я їх, якби не Рябчук? Навряд.
Як навряд чи зацікавився б тим, що діється в так званій українській політиці. Фактично, практично і юридично, у віці від нуля до тридцяти трьох я проявив політичну активність один раз – на референдумі 1 грудня 1991 року. Бо надто вже ненавидів Совєтський Союз і все з ним пов’язане. Але, зовсім швидко переконавшись, що мої погляди на незалежність України катастрофічно не збігаються з поглядами так званої української влади, махнув на все це рукою і заходився поглиблено вивчати спондеї з пірихіями. Про життя політичне я знав одне: Україна – держава безглузда і безнадійна, але ж не вішатися нам через якогось Кучму чи Кравчука. Зрештою, траплялися людям в історії й гірші держави – і нічого, світ не завалився.
Аж тут вийшли друком дві Миколині книжки: «Від Малоросії до України» та «Дилеми українського Фауста». Рябчук є Рябчук, подумав я. Хоч це, здається, якась політологічна публіцистика, а треба прочитати. І десь відтоді мені почало потроху ставати зрозуміло, що відбувається в країні, де я маю сумнівне щастя жити. А коли з’явилася наступна Миколина книга «Дві України», все склалося в чітку, як електоральна мапа, картину. Ось воно що: креоли, подумав я – і вже не відступлюся від цієї тези, хоч кіл мені на голові тешіть.
Про свою публіцистику сам Рябчук нещодавно написав так: «До певної міри вона стала для мене замінником літературної критики, від якої я відійшов, успадкувавши проте від неї схильність прочитувати суспільні події як певний текст – зі своєю інтриґою, персонажами, стилем, сюжетними лініями й несподіваними розв’язками. Я люблю помічати в конкретних подіях ширші тенденції і, навпаки, простежувати, як загальні теорії та концепти відбиваються в діях конкретних акторів та інституцій». І це перша причина, з якої я завжди читаю будь-які тексти Миколи: бо вони змістовно стрункі, концептуальні й розумні.
А причина друга – формальна. У сенсі те, як він пише. Є дурачки – особливо багато їх, ясна річ, в академічних колах, – які вважають, що добрий стиль – це коли автор вживає винятково «культурні» засоби вираження. Бачить, приміром, автор перед собою якийсь тупий предмет. Але писати, вважають дурачки, він повинен не «тупий предмет», а культурно – «президент України». Або спостерігає автор животіння якоїсь деґрадованої людської маси. Але хай він не пише «деґрадована маса», хай пише «працьовитий український народ». Оце, вважають дурачки, і буде добрий стиль.
Тим часом приклад Рябчука переконує мене в іншому. Добрий стиль – це не «культурність» чи «некультурність» засобів вираження, а їхня адекватність об’єктам зображення. Адекватний стилістичний хуліган – ось хто такий Микола, і за це я його люблю ще більше. Таким він був у своїй відносно ранній публіцистиці, коли писав про «постсовєтську шизофренію» і «політичне дебільство, моральну й інтелектуальну дистрофію майже 50-мільйонного населення». Таким він залишається й сьогодні, коли пише: «Янукович не просто совок, а й рагуль, провінційний лох, який випадково потрапив на царський трон». Або – знову ж, у цілковитій гармонії змісту і форми – називає свої авторські колонки «Гюндай-мундай» чи «Комса-попса».
Одне слово, за кого як, а за Миколу Рябчука я спокійний. Хуліганить – отже, зберіг молодість, якій без жартів може позаздрити не один сорокалітній. А зберігати молодість і довго жити – чесноти на цих землях дуже важливі. Хоча б тому, що вони дають шанс дочекатися чогось інакшого. Припустимо – не такої великої, як сьогодні, України. Зате без креолів з усіма їхніми тупими проектами і ще тупішими предметами. Чого я нам, дорогий Миколо, з нагоди твоїх уродин, звичайно, й бажаю.
27.09.2013