Безсумнівно, Львів має особливу ауру давнини. За словами новеліста, упорядника антологій і автора видавничого проекту “Приватна колекція” Василя Ґабора, саме тут народжуються люди із уже прищепленою любов'ю до античності – такий собі львівський феномен. Можна назвати цілу ґенерацію народжених у Львові, які вивчають, досліджують, перекладають з латини чи давньогрецької: Андрія Содомору, Тараса Лучука, славетних польських дослідників Яна Парандовського, Збігнєва Герберта, Яцека Бохенського.
Власне останній — Яцек Бохенський — віднедавна відкриває старожитній світ і українському читачеві. У літературній аґенції «Піраміда» вийшли друком уже два його романи з добре відомого циклу про Стародавній Рим: «Овідій Назон − поет» (2011; переклад Ростислава Доценка), «Божествений Юлій» (2012; переклад Ніни Бічуї) та книга есеїв «Античність після античності» (2012; переклад Віктора Дмитрука). Третій роман з давньоримського циклу «Тиберій Цезар» у перекладі Ігоря Андрущенка готується до друку. Тим часом пан Яцек приїхав до Львова відкрити для себе місто, в якому народився. Каже, зовсім не дивується, що звідси походить стільки пошановувачів і дослідників античності, адже вона тут на кожному кроці, у кожному архітектурному ансамблі – це ж місто Ренесансу...
Книги Яцека Бохенського, видані Літературною аґенцією "Піраміда".
У мандрівці 87-річному літератору склала товариство донька Магда. «Наші прогулянки містом, екскурсії цим архітектурним і культурним витвором, яким є Львів, супроводжувались дивно-приємними зустрічами з людьми, – ділиться першими, спільними із донькою, враженнями про Львів пан Яцек. – Тут дуже привітні люди, намагаються допомогти у кожній справі, ми навіть почали сперечатись з Магдою, що в Польщі з цим було б гірше: як на мене, там немає такої готовності проявляти симпатію і допомогу людям у простих проблемах – як от знайти дорогу чи в який трамвай сісти.
Що ж стосується мого народження у Львові, то є така деталь, що пам'ятаю я дуже небагато, бо провів тут тільки перші чотири тижні життя. Тому мої спогади досить обмежені. Єдине, що пам'ятаю - я дуже дивувався, як і належить немовляті, і не перестаю робити це дотепер. Я знав лише, що народився на вулиці, назва якої у міжвоєнний час була Кохановського, тепер це вулиця Левицького. Ми поїхали туди, зайшли на подвір'я... І хоч я особисто не дуже з тамтих часів щось пам'ятаю, можу тільки стверджувати, що побачене співпадало з розповідями моєї сестри, якій на той час було сім років. Там, на вул. Левицького, 7, до 1930 року жила моя бабця Марія з Нємчицких, Бохеньска-Воланецька. А тоді переїхала до Закопаного — так наш зв'язок зі Львовом і обірвався...»
Громадський діяч, а на зламі 1970-80-х років — редактор найважливішого нелегального польського часопису “Zapis”, який публікував найвідоміших на той час опозиційних авторів, нетолерованих офіційною владою; голова польського ПЕН-клубу наприкінці 1990-х; прозаїк, есеїст, публіцист, перекладач, один із кращих знавців античності у сучасній Польщі; автор понад 15 книжок белетристики, есеїстики та публіцистики, Яцек Бохенський, впродовж двох днів зустрічався у Львові зі своїми читачами та однодумцями, а також презентував книгу “Античність після античності”, яка номінувалася на відому премію Nike 2011.
Зі слів автора, назва книжки говорить сама за себе:
«Це текст про старожитність, але в глибшому значенні — це книжка про проблеми сучасної людини з пам'яттю. Світ змінюється дедалі швидше, людина не встигає. Наслідки цього процесу заходять надто далеко, наприклад, постмодерністична відмова розрізняти цінності. Або відчуття молоді, мовляв, їхня історична та культурна пам’ять — це щось за межами їхніх можливостей. Не варт переживати те, що не є актуальним: подій, книжок, класики, не оплачується взагалі забивати голову минувшиною. “Що стало з нашою пам'яттю?” – це питання ставлю я собі фактично від початку. Майже 50 років, які писалася римська трилогія, я намагався зрозуміти і описати, як змінюється наше ставлення до минулого, і як це минуле сприйматимуть майбутні покоління».
Зустріч з читачами у книгарні "Є": Василь Габор, Яцек Бохенський, Остап Сливинський.
Яцек Бохенський стверджує, що у різний час ставлення до античності було різним. Для нього ж з самого початку цікавою була спроба осмислити, наскільки розмаїто у різні часи ми готові сприймати античний світ. Наприклад, першу повість з римського циклу “Божествений Юлій” у Польщі свого часу зрозуміли як розправу зі сталінізмом. Під прикриттям античного роману про Назона-поета побачили розповідь про проблеми польських митців кінця 1960-х років з тогочасною комуністичною владою. І не залежно від того, чи були це критики чи шанувальники, літературознавці чи пересічні читачі, всі одноголосно стверджували, що під маскою старожитньої історії автор намагався описати світ часів комунізму. Якщо ж вірити самому письменнику, це було тільки частиною правди.
«Я часто думаю про те, чи розумію, що читаю – маю на увазі старожитні джерела, які розповідають про античний світ, – говорить пан Яцек. – Чи я можу це зрозуміти, і що зробити, щоб коли я розповідатиму про це читачам, зрозуміли мене? І це була одна з причин, чому трилогія писалась стільки років... Я не знав, як зреагувати і передбачити різноманітність сприйняття світу різними людьми у різних часах. Мої книжки не завжди сприймались і розумілись так, як їх розумів я».
Своїх читачів Яцек Бохенський уявляє собі як людей, які, попри життя в усталеному поспіху, знаходять час відірватись на хвилю від важливих справ або приємностей на його відносно легкий для читання текст. Каже: «вони беруть в руки книжку, а я тремчу: як довго триватиме цей процес?...»
«Читачі нині небагатослівні, – констатує пан Бохенський. – Але люди читають, і вже це принаймні добре. Хоч і читають менше. Здається, український читач, який спровокував вихід моїх книжок тут, у час, коли їх перестають видавати у Польщі, свідчить про те, що у вас культура почувається живіше. Можна на це дивитись теж крізь призму існування фатального процесу, внаслідок якого гуманістична культура скорочується, а Україна в ньому просто ще не досягла того рівня, коли люди перестають читати. Я б не хотів, щоб ані тут, ані в Польщі люди перестали читати. Нехай залишаються хоч на тому нижчому щаблі розвитку у цьому процесі, якщо це можливо, і я до цього докладатиму всіх зусиль».
Попри складність теми, виважений підхід до осмислення минулого, роздуми про працю, час, пам'ять, історію, намагання доступно і зрозуміло відкрити нам двері у світ античності, Яцек Бохенський вважає себе особою досить іронічною в стосунку як до читача, так і до себе. Ніколи, каже, не сприймав себе серйозно, а кожна з його книжок — це частково жарт, навіть якщо йдеться про ті, найсерйозніші.
03.05.2013