Доцент кафедри теорії літератури ЛНУ, літературознавець Ірина Старовойт останній рік працювала у міжнародному проекті, базованому в Кембриджі. Досліджувала в реальному часі, як публічна пам'ять про травми ХХ століття впливає на політичну й культурну динаміку в сучасній Польщі, Україні й Росії. Про те, що пам’ятають українці, і що вони воліють не згадувати, розмова з пані Іриною.
Євгенія Нестерович: Розкажіть, будь ласка, про проект, у якому Ви брали участь.
Ірина Старовойт: Проект тривав три роки (2010-2013) і називався англійською «Memory at War», дослівно: «Пам'ять на війні». Влучніше перекласти «Війни пам’ятей». Його втілення – жест наукової солідарності, намагання бути і допомогти там, де суспільству найбільше болить і де майбутнє раз у раз спотикається/підривається на формах пам’яті і конфліктах непам’яті. Аналіз сучасних конфронтацій пам’ятей стає частиною більшого тренду в гуманітарних науках: вийти за межі того скляного будиночка чи тої вежі зі слонової кості, у яких пострадянські гуманітарії так безжурно себе сховали після падіння радянського блоку, після скасування цензури й ідеологічного запиту. Коли здавалося, що тепер можна робити «чисту науку», говорити про «чисту літературу», «чисту історію», і що такі взагалі існують. За два десятиліття незалежності стало зрозуміло, що самі ці ділянки знань віддалилися від суспільства, є і будуть недофінансованими, і мають проблеми з тим, як виправдати своє існування перед іншими, більш практичними чи нагальними ділянками знань. Паралельно підросло нове покоління учених, яке не хотіло і не могло вважати, що теорії всього уже існують, їх просто треба прикласти до української (чи іншої) ситуації і все стане «ясно». Виявилося, що практика ускладнює або й дискредитує теорії. І в цьому сенсі ситуація трикутника, яким я займалася – Росія, Польща, Україна – показова. Буквально упродовж 2013 року в Україну влучив бумеранг політики пам’яті і жалоби по Волинській трагедії. Зі здриганням і сум’яттям мусимо визнати, що події на Волині – це нелюдський фрагмент більшої європейської історії знелюднення і масових вбивств, жертвами і катами у якій стали найближчі сусіди на цих от землях у спіралі взаємного насильства.
У «Війнах пам’ятей» аналізували, як сучасні громади-спадкоємці великого затемнення шукають (і часто не знаходять), як зараз дати раду з т а к и м минулим. Ішлося не про погодження шкільних програм (хоча й це окрема болюча дискусія), про нові історичні романи, кінематограф та інтернетну блогосферу, а про чутливість до травм і страждання інших, про вміння бачити потенціал і небезпеку в причитуванні, реанімуванні ц і є ї історії для століття ХХІ. І, думаємо про те чи ні, ця історія може і далі робити вторгнення в наше майбутнє, якщо не візьмемося за її перепрацювання, перечитування і переписування.
Є.Н.: Де було розпочато проект «Memory at War» і хто став ініціатором?
І.С.: Цей проект виріс із попередніх дискусій і конференцій, але врешті був сформульований в голові однієї людини – професора Александра Еткінда. Він родом з Ленінграда/Петербурга, останні десять років викладає у Кембриджському університеті. Там на кафедрі славістики як лектор російської культурної історії працював над деякими акупунктурними точками культурної динаміки у нашій частині світу. І разом з колом спільнодумців з Бергена, Тарту, Гельсінкі і Гронінгена запропонував таку тему на розгляд наукової фундації HERA (Humanities in the European Research Area). Він виграв його для п’яти університетів, де було сформовано малі дослідницькі групи і відкрито докторантські чи постдокторантські позиції на три, два, а в моєму випадку – на один рік.
Я долучилася до Гронінгенської команди (Нідерланди) з дослідження роботи пам’яті в літературі і кіно. У Кембриджі трудилося семеро дослідників і три докторанти, в Бергені троє колег працювали над приватними війнами пам’яті в російсько-українській блогосфері, в Тарту двоє науковців зайнялися холодними війнами пам’яті в пострадянських міжнародних відносинах, а ми – я, мій керівник доцент Сандер Брауер на славістиці в Гронінгені та двоє його докторантів – шукали не примирених спогадів про мучеництво ХХ ст.: про голодомор, сталінський терор, війну та імперський слід в ментальності сучасних українців і росіян різних поколінь.
Є.Н.: Чи достатньо широко працюють із цією темою на пострадянському просторі?
І.С.: Так, над цими питаннями в нашій науці працюють вже понад десять років, долаючи протиріччя історія – пам'ять. Стає зрозуміло, що пам'ять – не антипод історії. Кожна людина проживає певну частку колективної історії як автобіографічну, і існує така річ, як приватна історична пам'ять, і така річ, як публічна пам'ять історії. Говорити просто про «бум пам’яті» у центрально-східній Європі неточно, тому що пам'ять має багато іпостасей. Пам'ять можна бачити з точки зору психології, нейробіохімії, нових технологій... Нас цікавила своєрідна соціокультурна обробка пам’яті: історія, про яку не знати, як і говорити, певний досвід катастрофи, і пам'ять про неї в людському вимірі поранених суспільств. Суспільств, які себе зараз хочуть бачити як нові, спрямовані вперед і назовні, що форматують себе як шматки окремої історії, а ще недавно належали до одного гравітаційного поля.
Є.Н.: Чому відлік часу у цьому дослідженні ведеться саме від падіння Берлінського муру, а не від часу, наприклад, розвалу Радянського Союзу?
І.С.: Хороше питання… Від початку 90-х років вважалося доконаним фактом, що Холодна війна закінчилася з падінням Берлінської стіни. І хоча Радянський Союз розпався на два роки пізніше, відкрите антагоністичне протистояння Сходу і Заходу, так званого соціалістичного та капіталістичного світоглядів, припинилося в 1989-му, і за замовчуванням здалося, що Захід виграв. І тут момент: Захід вважав себе «першим світом», в Радянському Союзі також говорили про «країни третього світу», і не було зрозуміло, де ж цей «другий світ»? Цей «другий світ» були ми. Спочатку всі країни соцтабору, потім тільки пострадянські республіки. І те, наскільки вони були вже «пост» – теж питання: можна дискутувати про утворення гібридних ідентичностей.
У 90-ті мені цікаво було думати, що Україна – це новонароджена країна, зліплена з протиріч, яку мої ровесники і трохи старші мали б адоптувати. Не зважаючи на всю багатовікову спадщину, ми жили в країні, молодшій за нас. Та щойно зараз виростає покоління, направду здатне на такий довговитривалий труд: усиновити/удочерити власну країну і не дати нею маніпулювати жодним суперсилам – зовнішнім чи внутрішнім.
Є.Н.: Наскільки це політично ангажовані теми? Чи можливо взагалі говорити про них без політики?
І.С.: Думаю, для ініціаторів цього проекту одним з тестів на глибину політичної заангажованості стала розвідка про Катинь (Remembering Katyn, ed. by Alexander Etkind, Rory Finnin and others. Polity, 2012). Убивство понад 20 тисяч військовополонених офіцерів, польських громадян, у 1940 році – скорбна емблема в довгому списку сталінських масових вбивств, сам спогад про яку намагалися сфальшувати, щоб стерти назавжди. Тіла закатованих лежать у відомих і недовідомих могильниках в Росії, Україні і Білорусі. Історія про Катинь відкрилася у 1942-му, про неї було накручено фільм, який став частиною гітлерівської антирадянської пропаганди на окупованих землях. Усі ці полонені військові стали жертвами початку нового переділу світу, а Друга світова була теж війною інформаційною та ідеологічною. Польща протрималася недовго в одночасній інвазії зі Сходу і Заходу, і впала перед натиском нетривалого союзу тоталітаризмів Гітлера і Сталіна. Ті офіцери, що їх було інтерновано в Катинь, а згодом розстріляно деінде, стали наче новомучениками тоталітарної системи. Мабуть, після Першої світової, після утворення Ліги Націй та прийняття міжнародних конвенцій про інтернованих, це була перша така мегабрутальність. При тому вся правда була похована. Але у подальшій війні компроматів між сталінською та гітлерівською системами, коли німці, за певними чутками, знайшли свідків і локалізували місце розстрілу, вони зробили ексгумацію і через доступні тоді медіа звернулися до слов’ян на окупованих територіях: «Ви хочете, щоб оці повернулися? Подивіться, що вони зроблять з вами, вони вже таке зробили!». Але паралельно, у цих же місцях, де крутили кіно про Катинь, йшло тотальне винищення євреїв.
Не вміємо, не знаємо, як дотикати цих тем і часто зупиняємося: «Це не має пояснення». Але якщо й далі мовчати, то починаємо негативно сакралізувати тоталітарне насильство. І не помічаємо певні алгоритми зла, кроки, які сигналізують про майбутню небезпеку. І якщо зараз не мізкувати, як могло до такого дійти, то можемо й самі непомітно стати призвідцями і жертвами нових жахіть. Вже стаємо.
Є.Н.: Чи знайшли Ви для себе відповідь на питання: як могло до такого дійти?
І.С.: Одна зі стратегій – поставити людей (усіх людей) певної закритої суспільної конструкції на межу фізичного виживання. Друга – це деструкція етосу: коли мораль, якою жили батьки і діди, здається або непотрібною, або недієвою в так званих нових обставинах. Третя річ – це поруйнування всяких можливостей солідарності. Коли люди живуть за принципом, що кожен кожному – ворог, кожен кожному стукач, кожен забирає у іншого його шанс на життя. Треба розуміти: ніхто з нас теперішніх не може бути ані суддею, ні навіть віри гідним коментатором тих подій, тому що ніхто з нас – на щастя – не може опинитися там і пережити це ще раз. Але просто не говорити про це (політика мовчання, вибрана в Україні з моменту її Незалежності, великою мірою продовжує маніпуляційну політику замовчування попередніх десятиліть) – не вихід. І скільки б не втішати себе: це давня історія і цю кривду вже не виправити, мусимо просто її відмолити і дати духам минулого спочинок, – поки не тільки в особистому вимірі родинних історій, але також у вимірі міських та загальноукраїнських історій ми не зможемо на ці німі запити знайти відповідей, нас будуть ділити і роз'ятрювати різні духи минулого. І теж показово: як в сучасній Україні йде інформаційна атака за атакою, щоб тримати в одному суспільстві принаймні два образи війни, яка перекреслила і знищила українські землі в середині ХХ століття, яку одні називають Великою Вітчизняною, інші – Другою світовою. Починаючи від масових репресій і Голодомору 30-х (бо це вже була війна з власним народом, своєрідна громадянська війна) до ні, не 1945-го року, коли офіційно було підписано мирні угоди, а до 1953-го щонайменше, до смерті Сталіна, – весь цей час Україна втрачала і втрачала найбільш активних, зарадних, незалежно мислячих і відважних людей. Як писав Гроссман, немає невинних серед тих, хто вижив. Кожен вибирав стратегію меншої чи більшої зради. І якщо тішити себе тим, що ми – нащадки героїв, то ніколи не зрозуміємо, спадкоємцями якої історії ми є, і заручниками якої історії ми є.
Є.Н.: Ви працювали з літературою і з кіно?
І.С.: Фільмами займалися мої голландські колеги, напрочуд обізнані з українським кінематографом ще доби ВУФКУ. Я ж пробувала знайти тексти, яких мені бракувало в українській літературі. Які не написані українською і нею (ще) не перекладені.
Є.Н.: Які Ваші найкращі знахідки?
І.С.: Їх чимало. Книги, ініціативи і люди, які їх роблять. Такі різнопланові автори, як Джорджо Аґамбен, Аріелла Азулай, Маріан Гірш та Лео Спітцер, Джонатан Літтелл, Астрід Ерлль, Карел Беркгоф – дослідники, моральні авторитети, творчі інтелігенти. У 2006 році вийшло два романи, дві великі книги пам’яті: «The Kindly Ones» («Добродії») Літтелла, за яку він отримав Гонкурівську премію, та «The Lost» («Втрачені: 6 із 6 мільйонів») Мендельсона, перекладені за сім років п’ятнадцятьма мовами. Це виснажливі книжки, книжки-струси мозку. Відсутність таких текстів в сучасній Україні показує, що ми досі уникаємо найскладніших питань. Не про тих, кого вбито, а про тих, хто «виконував накази», і про те, як кати ставали жертвами... І про життя винних після катастрофи. Підняти цю тему, і тримати її душевно важко. Крім внутрішнього випробування завжди є небезпека, що тебе звинуватять у «розритій могилі», у впиванні темою насильств, як це сталося з Літтеллом.
Щоби не втомлювати, я звернуся до одного з цих текстів – «The Lost», який був опублікований у 2006 році. Даніель Мендельсон ріс звичайним американським підлітком у 1970-х в приємній околиці середнього класу на Лонґ Айленді, космічно віддалений від точки на карті в тодішньому Радянському Союзі. Точка називалася Болехов. Вихідці звідти казали про себе «Boleсhowers» – «болехівчани». Даніелів дід Самуель Яґер емігрував звідтіль по Першій Світовій, і привіз до Америки цілу валізку історій – напівказкових, дотепних, часто самоіронічних. Втікати до Америки згодом вирішила й інша частина родини, але, як виявилося, запізно. В ’39-му до майбутнього діда Даніеля почали приходити листи від старшого брата. Брат бував в Америці, але вернувся домів. Мав свою кошерну м'ясарню, доставу м’яса по регіону, зв’язки зі Львовом, звідки привозив перші полуниці в Болехів. Крамниця була навпроти міської Ратуші, і Шміль Яґер був дуже поважаним у містечку паном. Але от польська влада відбирає у нього ліцензію, мародери знищують дві його вантажівки, антисемітські хмари чорніють, і він розуміє: треба тікати. Пише американській родині, та ба, застава за одного запрошеного складає десять тисяч доларів. Помножмо суму на інфляцію з часів великої депресії, вийде захмарна цифра. Яґер вирішує рятувати одну, найлюбішу з чотирьох доньок. Але, як ми довідаємося, загинули всі: сам Шміль, його дружина, чотири доньки від 11 до 20 років. Даніель вирішує знати про них більше. Та дід здебільшого мовчить. Коли дід помирає, в його вихідному костюмі внук знаходить листи. Саме вони – перепустка до всієї історії.
Зрілим чоловіком він дізнається, як умирали болехівські Яґери... Мандрівка-2000 об’єднує всіх молодших Мендельсонів: чотирьох братів і сестру. Вони приїжджають до Болехова і напитують сліди минулого, знаходячи окремі пазли до пандемоніуму в Австралії й Ізраїлі, в Швеції і Німеччині, у Франції і Польщі… Ці розрізнені спогади раптом складаються у велику мозаїку, але її не просто розказати. Класичний філолог Даніель Мендельсон іде до джерел. Він чимало цитує зі Старого Заповіту разом з освяченими традицією коментарями і накладає ці дві трагічні історії – старозавітну історію Ізраїля на історію Нових часів. І не боїться почати з одного спогаду про себе хлопчиська, який зламав руку молодшому братові. Зойк брата від гострого болю звучить йому крізь роки. А історія про Каїна і Авеля стоїть перед очима завжди, коли він чує ту саму формулу: «Ми жили тут всі одною великою родиною, як добрі сусіди». Годі відповісти, коли і як добрі сусіди стають каїнами один для одного.
Є.Н.: Цей текст цілком документальний?
І.С.: Автор брав інтерв’ю, розшифровував їх, зі своїм братом-професійним фотографом спеціально їздив і робив фотозвіти з портретами, пейзажами, міськими об’єктами. Якнайбільш документально. Але він свідомий, що майже кожне інтерв’ю треба було б брати принаймні двічі. До Болехова треба було повертатися за дві поїздки тричі, щоб таки знайти остаточних свідків і почути слова правди, які, він знає, все одно не вичерпні.
Є.Н.: Білоруська письменниця-документаліст Світлана Алєксєєвич розповідала у котромусь з інтерв’ю, що найважче – це знайти тон для правильної розмови і правильних питань. І що часом, щоб тобі повірили і відповіли чесно, доводиться йти на небезпеку. Коли вона брала інтерв’ю у зоні відчуження біля Чорнобиля, у людей, що там лишилися жити, то її запросили до столу і гостили яблуками з власного саду. І вона розуміла, що відмовитися – означало би не стати «своїм», не почути правди…
І.С.: Одна з таких винятково емоційних історій у Мендельсона, як він прийшов на обійстя, де колись стояла їх родинна хата в Болехові. Зараз там інший дім, може, на тому ж фундаменті. А сад хоча б частково лишився. І їм спакували кошик яблук з землі, на якій народилися і виховалися їхні діди і прадіди. Зворушливо. Автор всюди підкреслює, як їх гарно приймали. Як він, за винятком одного випадку, взагалі не відчув чогось такого, що називають антисемітизмом. А коли говорив зі старшими людьми, свідками трагедії, які вижили в Шоа, майже всі вони повторювали: «Німці були страшні, поляки були ще гірші, але українці – ті були найгірші». Одначе, коли він випитував про їх особисті історії порятунку, часто виходило, що їх врятували саме українці або ж змішані напівукраїнські родини. І цей окремий досвід не накладався їм якимось коригуючим способом на панораму української вини. Тому що їх конкретний порятунок в їх переконанні був винятком з правила. Чомусь українці були найгірші.
Є.Н.: Як на Вашу думку, наскільки готові українці прийняти свої історичні провини?
І.С.: Дуже довго, від самого оформлення національної історичної науки в університетах епохи романтизму, кожна історія писалася і викладалася як історія народу героїв. Щось насправді змінилося в конвенції історичного писання десь з кінця 1960 рр. – спершу в німецькій історії, а поступово і в інших: історія жертв стала не менш, а іноді навіть більш важливою, ніж історія героїв. Більше того, стало зрозуміло, що якщо десь хтось є переможцем, то інша сторона є переможеною і страждучою. Але ця ідентифікація з жертвою поширилася за своєрідним ефектом доміно далі й далі на Схід. І східні німці, і чехи, і поляки, і українці, і росіяни бачать себе тільки жертвами історії кривавого ХХ ст., а співучасниками – ні. По-друге, коли нам довелося зняти цензурні шори і стало можливо взагалі що-небудь знати несфальшовано, то з запилюжених скринь і архівів витягли історії, написані ще до війни: «Історію України-Руси» Грушевського, популярну «Історію України» Лотоцького, у міжвоєнні писану «Історію» Крип’якевича… Всі вони по-своєму чудові книги своєї епохи і місця. Але не відповідні, бо писані до Голодомору, до червоного терору, до Другої Світової. На жаль, життя до і після – це різні планети. І всі, хто живе по цей бік, зараз, є нащадками саме тієї безпрецедентної історії. І коли ми подумаємо про це в цифрах демографії, з’ясуємо, що на наших теренах, особливо серед міського населення, склад людей після 1939 року змінився іноді на 90, іноді – на 99 відсотків. І насильство, і терор були тривалими і різнобічними. Насильство діючих влад щодо місцевих жителів, але й насильство одних до інших. Мусимо розуміти, що боролися і захищалися всі, але також і нападали. І коли була ця можливість маніпулювати, то маніпуляцій було неміряно. Саме лиш відчуття, що 20 років міжвоєння українці, наприклад, у Львові, жили з думкою, що вони тимчасово програли. Але поляки жили з думкою, що вони назавжди перемогли. 1939 рік показав, як це все здетонувало. Коли прийшла Червона армія, то чимало українців направду її вітало. Поляки з очевидних причин бойкотували нові порядки; українці побачили для себе соціальні ліфти: робочі місця там, де було безробіття; доступ до безкоштовної освіти, медицини. Чимало євреїв стали комуністами і пішли на радянську службу тому, що плекали ліві ідеї. 150 км на захід вже були расистські гасла й порядки. А в Радянському Союзі ніби ні. Поборено традиційну ізольованість і відсталість єврейських штетлів і для молодого покоління така геополітична зміна – це був великий шанс. Але їхнього шансу ми зараз не хочемо визнати, і сприймаємо їх усіх як колаборантів репресивної машини.
Є.Н.: Чи був у незалежній Україні, на Вашу думку, написаний твір, який би відверто і щиро працював з питаннями проблемної пам’яті?
І.С.: Було багато спроб. З найкращих – «Непрості» Тараса Прохаська і «Реставрація снігу» Івана Андрусяка. Але вони метафорично завуальовані, так що кожен читач може асоціюватися знову з потерпілою стороною. Великою знахідкою стали свідчення і пізня сповідь Дмитра Гойченка, одного з партійних добровольців, «Крізь розкулачення і Голодомор». Ми все ще чекаємо на глибинну, глобальну розмову про Голод-33. Щодо (не)пам’яті про довгу війну на винищення на східній Україні все ще складніше. Добрий роман про погані часи у Сновську біля Чернігова написав Анатолій Рибаков ще в 1970-х – «Важкий пісок», але він мав в умі радянську цензуру і українські проблеми там затерті. Ці теми пропрацьовує у драмі Наталя Ворожбит, згадаю її п’єсу «Зерносховище», а в прозі – Сергій Жадан, Олександр Ірванець. Я сильно чекаю нового фільму Олеся Саніна «Поводир, або Квіти мають очі». Маємо густий і насичений роман Забужко «Музей покинутих секретів». І сама метафора, винесена у назву, працює, і багатовимірність історії у цьому регіоні показана добре, але, проникливо чи ні, вона прописана суто з української точки опору. Коли поляки читають цей текст, вони мають чимало запитань, моментів, з якими морально не можуть погодитися. Не фактологічно, а саме морально. Варто призадуматися над тим, наскільки в її оповіді мають голос євреї (у «Музеї» їх нема, а якщо є, то тільки в тій мірі, де вони спомагають українську повстанську армію), люди, яких була на цих землях третина, а подекуди – половина.
Є.Н.: А як Ви оцінюєте «Танго смерті», навколо якого було стільки дискусій?
І.С.: Я вважаю, що Винничук спрофанував тему. Іноді за тему не візьмуться тільки тому, що хтось вже її провалив. У свідомості сучасних львів’ян, навіть найбільш освічених, на цьому місці сліпа пляма. Робота пам’яті йде над «своїм» стражданням. Не лежить як один з основних топосів історії ХХ століття у Львові Янівський табір і масові могильники, які ворушилися ще три дні після розстрілів в Брюховичах і Лисиницькому лісі, з наступною «нормалізацією в природу»: трагедія міста, яке віддало на заклання двісті тисяч душ, кожна з яких – це окрема вселенна. Її поступово починають зауважувати, але все одно сприймають як «іноземну». Голокост і його свідчення досі приходять до нас через світові романи, фільми і публікації, все це десь там, ніколи – саме тут.
Давній єврейський цвинтар у Львові, вул. Раппапорта.
Є такий напрям в сучасній археології, дослівно «археологія злочинів». Археологія мала одне прокляття: вона знищувала частину матеріалу і доказів, добуваючи їх з землі. Досліджуючи культурний шар, вона тим самим його руйнує. Теперішня ж археологія може сканувати без дотику і контакту з підложжям, і може бачити наскрізь під землею. Така археологія в Галичині і ширше – в Україні – ще багато покаже страшного і стидкого. Відомо, що євреї мали впасти першою жертвою на цих землях, а наступними ставали слов’яни. Тільки найбільш міцні і живучі мали шанс ще якийсь час обслуговувати нову владу. Всі інші все одно пішли б «в розхід». Одна з речей, яких Гітлер навчився в Сталіна, – що найдешевша і найпевніша деградація: заморити людей голодом. Це менше торкнулося Західної частини України, але було використано проти людей у центрі, на сході й півночі України, в Білорусі, і ген аж до Ленінграду, майже сім мільйонів людей виморено голодом за німців, переважно місцеве населення.
Ви мене спитали, чи був написаний якийсь один важливий текст. Треба згадати останню книжку Євгена Наконечного – історика-аматора, бібліографа за фахом, знавця стародруків бібліотеки Стефаника, «Шоа у Львові». Її автор пережив Другу Світову у Львові, потім став політв’язнем сталінських таборів, вступив до університету 1956 року, по хрущовській амністії. З усього пережитого прощальною книжкою він вирішив розказати, як насправді нищили галицьких євреїв. Йому було 8, коли вибухнула війна і 14, коли вона скінчилася. Родина Наконечних мешкала на Клепарівській на периметрі майбутнього єврейського гетто. Майже всі їхні сусіди, за винятком кількох родин, були євреї. І домовласниця, у якої вони винаймали житло. Ніхто не вижив. Наконечний розказує події детально, починаючи від ’39-го року, від нападу на Польщу і її поділу. Очима дитини він багато побачив, про що тепер мало свідчень. Я намагалася для себе це теж прояснити. Знаєте, щоб знайти відповіді, треба вміти поставити питання. А щоб поставити питання, треба вже щось знати. Скільки з наших знайомих чи родичів могли б відповісти, якби ми вміли вчасно їх спитати і послухати.
Про розпад етосу, про межу виживання і відчуття безсилля, неможливість допомогти (бо якщо ти втрутишся, то максимум, якого зможеш досягти – вб’ють тебе і твою родину)… Декотрі намагалися рятувати, дехто (і Наконечний показує це) – принаймні не виказати, не зрадити, але часами цього було замало.
Вертаючись до питання нашої Янівської пам’яті у Львові: ми не знаємо в подробицях не тільки, як цих львів’ян поставили за межу і вбили; ми не знаємо і не спішимо знати, як вони жили тут. І як багато зробили для того, щоби це місто було таким, як є. Щоб його сценарії повсякдення були такими, які ми успадкували чи відтворили. Все це було закладено і вже працювало перед Першою світовою війною у цьому досить космополітичному габсбурзькому місті. Все це – хай трохи спотворено і радикалізовано – ще працювало у міжвоєнний період. І Галичина була така, як була, не тільки через невпинну конкуренцію, але також через невпинне запозичення, обмін і оновлення свого досвіду – тому що радикальна інакшість була поруч.
І коли тепер запустити археологів, які можуть працювати супермодерними засобами, наприклад, на терени Львова, вони багато відкриють, де ми ходимо по кістках невинно убієнних. Не тільки, що Краківський базар стоїть на єврейському цвинтарі, одному з найстаріших у Європі. Але й що тисячі містян замучені трохи вище по вулиці Янівській. Ми навіть не знаємо точно, чи в тому місці зараз стоїть той єдиний пам’ятний камінь. Навколо за одними картами колишня військова частина, за іншими – парк, який виглядає як дикий пустир. А поруч, на вулиці Тунельній – тюрма за колючим дротом, частина комплексу, що функціонував як Янівський табір.
І скільки б не зітхали, яка «не фартова» ця найновіша українська історія, як «хотіли як ліпше, а вийшло, як завжди» – здається, чимало невижитих, невивчених, дуже потрібних заповітів лежать, заховані на тому Янівському пустирі. Одне з найстрашніших питань задав був Василій Гросcман – письменник, який писав російською, родом був з Бердичева, втратив маму у Голокості, а інших родичів – у Голодоморі, який знав з дуже точних свідчень про одне і друге. Він розумів українську стигму Голодомору, але хотів також, щоби і стигму Голокосту відчули як свою. І він питав про це вустами радянської номенклатурниці невисокого чину, «шістки», яка, хотіла того чи ні, взяла участь у вбивствах голодом. Багато років по тому, помираючи від раку в часи розвінчання культу Сталіна, у щирій розмові зі своїм коханцем і пожильцем (той був репресований і вижив у сталінських таборах, і вернувся в Ленінград по хрущовській амністії…) вона каже: «И ничего не осталось. А где же эта жизнь, где страшная мука? Неужели ничего не осталось? Неужели никто не ответит за это все? Вот так и забудется без следа?».
Думаю, це питання лишилося не те, що без відповіді, воно в нас і без озвучення. І коли зараз ми так гостро і вперто добуваємо справедливість у своїй країні, мусимо побачити, що криниця несправедливостей значно глибша, ніж тільки оці останні 20 років влади в Україні. І, може, така вибіркова амнезія і «політика невтручання» має якусь майже генетичну програму, ту саму стратегію виживання й пристосування, а не життя.
Є.Н.: Цікавим та особливим відображенням міжвоєнного Львова у літературі для мене стали тексти Дебори Фогель, львівської єврейки, яка писала ідиш та польською. Вона загинула у погромах ‘42 року, і усі її архіви спалили, але окремі тексти збереглися, бо виходили друком у Польщі. І у одному з них вона дуже щемко описує це відчуття затишшя перед бурею – марш військових у мирному місті. І у її тексті буквально відчутно, як дрижить навколо повітря…
І.С.: Мені ніхто цього не розказував, я вичитала у Даніеля Мендельсона, у спогадах старших людей. В такому містечку, як Болехів, де було майже 16 тисяч населення, з кінця ’20-х почалася стрімка радикалізація молоді через поширення націоналістичного виховання. Все відбувалося у трьох паралельних рукавах: польські діти мали свої воєнізовано-націоналістичні організації, українці – хоч з боку влади була боротьба з ними – мали свої, іноді напівпідпільні, а євреї – свої. Таке позашкільне дозвілля «виймало» дітей з під впливу родин і сусідства, обмежуючи їх спілкування і соціалізацію за межами національної групи. Діти єврейських батьків, що не знали івриту, асимільованих в польську культуру, усю першу половину дня проводили в державних школах, а всю другу – в національних гуртках у вечірніх школах. Їх готували до виїзду в Палестину по великій програмі, якій польська влада навіть сприяла. (Тому що це був умовний розв’язок «єврейського питання» в Галичині). Ми зараз про це не вміємо говорити, бо нам далеко до перенаселення. У ситуації тодішньої міжвоєнної Польщі було навпаки: не вистачало, як вони думали, природнього ресурсу, щоб всіх прогодувати. І тому релігійно-культурні проекти переселення польська влада гласно і не гласно підтримувала.
Але все це призводило до запаралелення і вакуумної ізоляції молоді різного походження. Навіть якщо декотрі й ходили в гімназії, то їх простір взаємного спілкування був хіба на перервах між уроками. Гімназії були в більших центрах, де-небудь в Стрию, Станіславові чи Львові. А в містечках, як Болехів чи Калуш, у них ставало щораз менше точок дотику. У попередніх двох поколіннях цей спільнопростір розширювався, а тепер зникав. Індекс несприйняття у містечках ставав вищим, «чужих» не хотіли бачити на своїй вулиці, мати сусідом, а тим більше зятем чи невісткою в своїй родині. Пореволюційні роки по Першій світовій дали сплеск мішаних шлюбів. Іноді, знаменитих. До прикладу, Мілена Рудницька, єврейка по мамі, яка вийшла за українського правника Івана Лисяка, серйозно влилася в українську справу, зробивши внесок в перемогу прав жінок та перевинайдення української ідентичності, не кажучи вже, що виховала чудового сина і блискучого історика Івана Лисяка-Рудницького. Але потім спільноти замкнулися наново і тому навіть вона не розказала: а що, власне, сталося з її мамою і з її родиною під час Голокосту?
Є.Н.: Тобто це прийняття теж мало якусь межу, і окремий пласт все одно лишався поза проговоренням?..
І.С.: Мабуть, і коли людина ішла з однієї культури в іншу, вона просто покидала першу на користь другої. І те, що ми говоримо про змішування… Багатокультурність у стосунку до міжвоєння – анахронічний концепт. Національні спільноти (не важуся називати їх меншинами) великою мірою жили окремим самодостатнім життям. А в межах однієї родини чи однієї біографії перехід – це завжди був вибір. І в міжвоєнний період щораз гостріше цей вибір ставав «або–або».
Також я не впевнена, що багато людей знає про так званий Мадагаскарський план. Польський уряд спільно з французькими радниками мав ідею виселення великої кількості польських євреїв на острів Мадагаскар.
Є.Н.: Щось на зразок резервації?
І.С.: Йшлося про те, як розв’язати конфлікт інтересів, адже він був: і економічний, і культурний, і релігійний, були нагальні виклики. Погіршувався соціальний клімат, ставалися бойкоти, погроми, знищення єврейської власності, і євреї самі ставили це питання: «Що буде далі?». І євреїв, і українців польський уряд позвільняв з державних посад і закрив доступ до будь-яких державних пільг: геттоїзація у межах держави Пілсудського була очевидна. А після смерті маршала Пілсудського до влади прийшли праві, почалися ще гірші речі. Фактично, Друга світова завадила цим планам масового переселення. Оскільки далеко не всі хотіли їхати в Палестину, а ті, хто поїхав, присилали листи сум’яття, на європейських форумах обговорювали новий пункт призначення для великого переселення. Це стосувалося найбільше польських громадян. Шукалися можливості в Південній Америці, а потім з’явився план на острів Мадагаскар. Єврейська делегація навіть їздила звідувати його, щоправда відгуки експертизи були незадовільні.
Тобто треба теж розуміти, що Друга Світова війна не принесла цю повістку, вона її тільки остаточно бруталізувала.
Є.Н.: Як Вам здається, наразі існують подібні конфлікти або потенціал до них в Україні?
І.С.: Я думаю, що саме через вибуховий потенціал зараз ми витісняємо і не хочемо вглибати в тамту історію. Тому що кожен скаже з власного досвіду: Україна і так поділена. Нащо її далі тероризувати пам’яттю про страшне й непоправне? Ви ж добре бачили: коли обговорювалася резолюція по Волинських подіях, то частина нашого парламенту ініціювала заяви значно гостріші, ніж були потім прийняті в польському сеймі. Є речники електорату сходу і півдня України, але також чимало звичайних громадян, які переконані, що в іншій частині України живуть нащадки колабораціоністів, нацистів, злочинців. Коли так ставити питання, то пересічні західняки бачитимуть за Дніпром тільки нерозкаяних нащадків виконавців Голодомору, Голокосту і геноциду кримських татар. Це тавро, яке перейшло вже в четверте покоління. Кожний має у чому покаятися і розібратися. Знову ж таки, чи багато зробили українці після 1991 року, щоб позбутися цього тавра? Не знаю, чи достатньо.
23.01.2014