Інтерв’юери іноді зауважують, що я говорю заголовками, афоризмами. Знаєш, думаю, що в мене є якийсь такий талант до брендотворення чи слоганотворення. По-перше, саме моє прізвище є непоганим брендом, як виявилося, хоча я все життя мав пов’язані з ним якісь комплекси. Наталка Білоцерківець колись мене переконувала, що моє справжнє прізвище Дерибас, а Іздрик – це псевдонім (Дерибас – моє перше псевдо, ще з часів рокерської юності, воно лише в першому «Четверзі» фігурувало). Я мусив паспорт їй показувати.
Фото - Alex Naselenko.
Але, наприклад, справді майже геніальний простріл – це назва першої книжки «Воццек». Якось так і мав називатися отакий психоделічний дебютний роман людини на прізвище Іздрик. Тут «десяточка» була. Бо в принципі, з таким романом дебютувати, та ще й аби він помічений, ба більше, став, нехай ненадовго, бестселером – це мало бути правильне місце, правильний час, і дуже правильний бренд. А тут відразу йшло оте маркування, яке дуже грамотно і тонко розписав Марко Павлишин у передмові: відсилання до Георга Бюхнера, Альбана Берга, а заразом – до усієї центрально-європейської міфології, з цим пов'язаної. Павлишин, який згодом перекладав «Воццека» англійською. Цей роман… не знаю... не люблю його, але мушу, мабуть, зняти перед собою капелюха – він і не настільки чорнушний як «Леон» і наступна «велика проза», але якось всю цю темряву, всю химерність психічної структури інфантильного, егоцентричного, самозакохано-закомплексованого рефлектуючого інтелігента, яким був і протагоніст, і його автор, передано адекватно. Ну але читати це, звісно… Психолінгвістам хіба що... Теоретикам упокоєного постмодерну...
– Тебе радісно розтягують на цитати, копіпастять з іншими картинками, і поширюють всюди. Як Ти ставишся до такого поводження з твоїми текстами?
– Дуже добре! Я не ставлюся до цього як літератор, що береже копірайти і плекає власний статус в ієрархіях. Я просто свідомий свого обдарування у цій сфері. Якихось іноді дуже влучних прострілів – на голому відчутті, де семантика слова, його фонетика, його приховані мацаки, простягнуті в бік інших слів, – усе це сприймається цілісно, радше як емоція, а не як значення.
Це відчуття, присутнє в момент творення тексту, воно набагато об'ємніше, потужніше, аніж мій інтелектуальний потенціал, чи, скажімо, інтертекстуальна компетентність. Дуже часто, згодом, як читач своїх же текстів я цього всього вже не вловлюю. Але це можуть вловити інші, налаштовані на подібну конвенцію сприйняття друкованого слова.
Це відчуття схоже на так званого «одкровення», коли сутність світу, чи якогось явища відкривається не в результаті вивчення й аналізу, а – одномоментно, як цілісна картина. Тут це стається з кожним окремим словом, зі словосполученнями, з порядком слів у реченні, з комбінацією речень в абзаці чи строфі, ну, і так далі. У тому, що ти відчуваєш у такі моменти, є багато – гадаю, переважна більшість, – цілком незрозумілого, неусвідомленого, того що виглядає для розуму чи то надмірністю, чи то орнаментальністю, чи надлишковістю, притаманною художній комунікації загалом. Але потім, коли текст уже написаний (за умови, звісно, що текст добрий), виявляється, що жодних надмірностей немає, що все воно – і орнаментальність, і перенасиченість «лівими» алюзіями – потрібне, аби механізм тексту запрацював, аби з'явився шанс, що читач бодай якоюсь мірою зарезонує з автором і – в межах власних інтерпретацій, власної компетентності – відчує, саме не зрозуміє, а відчує ці неймовірні, загадкові, космічні, латентні зв'язки між словами та їхніми значеннями, які насправді і є сенсом кожного вартісного тексту.
Для мене це відчуття є універсальним методом текстотворення. Це, власне кажучи, і є те, що називають натхненням – коли бачиш цілісну картину вербальних взаємопереплетінь і берешся, у міру власних можливостей, зафіксувати їх, і показати бодай який фрагмент цієї цілісної картини іншим. Істина (не конче Істина з великої літери – будь-яка, кожна маленька, локальна істина, що відкривається людині) – вона як образ, як картина, доступна внутрішньому зору вся, відразу і повністю. Вже потім наш розум починає доглядатися до фрагментів, деталізувати, аналізувати. А письменник це взагалі – людина, яка намагається перетворити цілісний образ у лінійну послідовність друкованих знаків, символів, слів, значень. Тобто займається апріорі безнадійною справою. Вербальних істин не існує. Чи, радше, вербалізувати істину неможливо. Проте вербальний ряд здатен викликати в людини, чутливої до слова, певні нейрофізіологічні процеси, схожі за природою до згаданих уже «одкровень».
Ловити це відчуття, вихоплювати з нього окремі слова, або й цілі словесні конструкції, компонувати їх, виготовляти корпуси текстів – це і є робота письменника. Чи, точніше, – його гра. Лише не варто перетворювати ці лови, це полювання на фах – мисливець за словом, яким би добрим фахівцем не був, він же й, за визначенням, – убивця слова. Ловити це відчуття, на моє переконання, можна хіба знічев'я – як ловлять набридливу муху чи сніжинку, чи гарний осінній листок – те, що летить до тебе само, те, що переповнений красою світ не спроможний втримати в собі, що виливається з нього і вливається в тебе, а з тебе переливається на інших, кажучи образно.
Можна в такий спосіб наловити цих відчуттів на цілий роман. Можна обмежитися фразою. Можна зліпити вірш. Кожному овочу – свій час і свої гурмани.
– Останнім часом Тобі вродило віршами?
– Так, «пробило» на віршовані, римовані тексти, на простенькі віршики, будьмо відверті. Мабуть, це якось пов'язано з DrumТиатром, з потребою в текстах, де суттєвою є ритмічна, фонетична складова. Проте, тут доводиться активніше «юзати» і згадану здатність до слоганотворення – адже доводиться бути точним, лаконічним, стриманим у засобах. Мене завжди приваблював мінімалізм – у кожному з мистецтв. Завше захоплювало вміння людей найскромнішими засобами передати щось суттєве. Врешті-решт, це відповідає моїм життєвим установкам: людина я вкрай лінива, і заморочуватися зараз, скажімо, над якимось об'ємним романом, видається мені марнотратством. Заради чого? Аби залишити в літературі черговий opus, який за найкращих обставин препаруватимуть на філологічних кафедрах? (Мене якось не збуджує ідея “пам'ятника нерукотворного”, я не страшуся смерті й забуття: краще, нехай тебе забудуть, аніж будуть мусолити твої слогани в неприйнятних інтерпретаціях).
До слова: майже з кожного оповідання Борхеса міг би вийти 666-сторінковий роман. А проте сліпий провидець волів обмежуватися цими позажанровими кунштюками, що їх потім критики назвали “постскриптумом під усім корпусом літератури”. Ніякий це не постскриптум – просто вкрай концентрована проза, цінна тим, чим цінний кожен екстракт – його вистачає надовго і для багатьох.
З поезією – подібна справа. Вірш вимагає максимальної концентрації усіх твоїх умінь, здатностей, навичок, талантів. Це спринтерство, забіг на коротку дистанцію. Але ризик побігти “не туди” існує з перших кроків. Кожне слово відкриває перед тобою борхесівське “віяло стежок”, кожне словосполучення – це вже маршрут, кожна строфа може привести в місце, з якого немає виходу, або туди, куди тобі зовсім не хотілося потрапити. Це, власне, – лови. Гонитва із заплющеними очима і відкритими чакрами (сміється – Є.Н..). І взагалі не дуже зрозуміло, хто й за ким насправді женеться.
Фото - Alex Naselenko.
– На якій місцевості чи мапі пролягає цей маршрут слів і словосполучень?
– Все це відбувається на просторах твоєї психіки – інших місць не існує. І тому, що краще ти знаєш свою психічну структуру, що чіткіше її усвідомлюєш, то легше виявиш “підставу”, “поворот не туди”, брехню, зрештою. Бо людина набагато частіше й більше обдурює не інших, а сама себе. Це, мабуть, чи ж не основна людська риса, а, може, і те, що кардинально вирізняє людину в живій природі. Важко уявити собі павіана, переконаного в тому, що він – лев. З людьми саме так найчастіше й трапляється. Ми намагаємося відповідати тому образу, який склали собі за допомогою інших. І на це нерідко витрачаємо все життя. А бути павіаном, свідомим свого павіанства, очевидно ж, нічим не гірше й не краще, ніж бути левом. Знати свої недоліки – це знати свої особливості, а знати свої особливості – доконечно, якщо хотіти із самим собою якось конструктивно взаємодіяти.
Кожна твоя здатність в якихось ситуація може бути корисно, в якихось, навпаки – становити загрозу. Мистецво жити, як на мене, у тому й полягає, аби потрапляти в такі ситуації і користатися такими своїми особливостями, які в цих ситуаціях діятимуть найоптимальніше.
Ціла sztuka – це якраз усвідомлене життя. Жити і знати, хто ти такий. Яка твоя психічна структура, що твоє «я» собою представляє, які там є механізми, комірчини, як з цим усім жити і, бажано, жити конструктивно й комфортно.
Не певен, що людина здатна якось цю свою структуру змінити – духовними практиками, хімічними речовинами, чи ще якось. Проте, навіть, якщо уявити, що кожен із нас – спрощено – це така окрема піраміда Маслоу (кожен зі своїми особливостями), то можна принаймні навчитися не класти ковбасу на поличку, де має лежати книга, а золоті злитки чи пісні Б.Г. не пхати в нішу, призначену для Бога – нехай у когось він і з маленької літери, і зовсім, може, і не бог ніякий.
Цей твій простір психічний, це і є те, чим ти є. Це – ти сам. Але, водночас, це і весь світ, який ти можеш бачити, сприймати, відчувати. Тому я переконаний, що поняття “зовнішнє” і “внутрішнє” – дуже штучні, надумані, очевидні – але оманливі поняття. Бо як тільки ти усвідомлюєш, що все, що є довкола, насправді – в тебе всередині, то розумієш, якою мірою все твоє життя, та й взагалі все на світі залежить від тебе. І тоді розумієш, що найбільша Божа милість – у цій твоїй свободі, у виборі без вибору, у достоту Господній всевладності при повній безпорадності й приреченості. Для людини, здатної до творчості, це ще й шанс самому спробувати побути деміургом, шанс створювати свої світи всередині всесвіту, шанс відчути себе богом власних просторів, пардон за банальності.
Ну, богом, не богом, але господарем власного психічної структури все ж варто спробувати бути. Є там речі, які можна змінити на краще – наприклад, поприбирати темні, засмічені комірки, залікувати травмовані ділянки... Є і речі, які змінити не можна в силу їхньої структурності, то з ними просто треба навчитися жити, інакше до старості змаразмієш і будеш виглядати просто смішно, а цього не хотілося б.
Здається, лише моя інтуїція і дозволяє мені укладати тексти в такий спосіб, що інша людина відчитує там якісь свої сенси, виходячи з власного досвіду, власних алюзій та асоціацій. І в читача, скажімо, виникає ілюзія, ніби я можу відчувати іншу людину аж так – насправді я не відчуваю ніяк, та й ніхто з нас цього не може. Бо такі резонанси в хімії мозку можуть бути хіба що в закоханих, або дуже близьких людей. Але якісь побіжні спостереження з периферії свідомості, якісь деталі, які раптом складаються в цілість – все це раптом призводить до того, що ти бачиш людину вперше, і відразу розумієш: це «свій». Або сідаєш і пишеш вірш, який зачіпає за живе когось цілком незнайомого. І цей незнайомець потім бере і виписує собі якусь цитатку – це, якщо повернутися до твого запитання.
– Ти говорив про вивчення внутрішнього свого простору. Якщо текст сприймати як простір, то як би Ти описав архітектуру своїх віршів і своєї прози?
– Текст – це також простір, і це завжди – проекція твого психічного простору. І завжди – архітектоніка. Оскільки ми вербалізуємо те, що думаємо і що відчуваємо, то в певному сенсі вербалізація – це таке доступне нам «опредметнення» якихось нейрофізіологічних процесів. Хтось інший вибере візуалізацію, хтось оперуватиме звучаннями, можна вигрібати на якісь свої внутрішні молитовні стани, які мені особисто теж дозволяють займатися собою. Кожен твій текст є проекцією твоєї психічної структури, яка перебувала в певному стані, коли ти цей текст творив. Зрозуміло, що конструкція роману неспівставна з конструкцією вірша, принаймні за масштабами. Зрозуміло, що в такому величезному масиві прозового мовлення, завжди присутній ідеологічний аспект. Оскільки у великій формі людина репрезентує себе максимально повно, то в цій проекції є і той сектор, який в кожній людині за ідеологію відповідає. За ідеологію, за світобачення, за трактування бога. Бо у всіх є місце, передбачене для бога, і людина це місце чимось заповнює.
Цей ідеологічний момент – він завше буде в прозі присутній. Це ні добре, ні погано, але це завше ставить прозові твори на ту поличку, звідки черпають світогляд, ідеологію, філософію. В той же час поезія стоїть собі на поличці, де сувеніри, пам'ятні фото, амулети… Тому мене, скажімо абсолютно не цікавить літературна вартість моїх віршиків. Ба більше – я намагаюся писати доступною, часто приземленою мовою, уникаючи очевидних поетизмів, а також образів чи метафор, які маркують це мої віршування саме як “поезію”. Ставлю собі таке суто технічне завдання – не виділятися із загального потоку посполитого мовлення. Не цуратися сленгу чи якихось модних лексем. Стругаєш сувеніри – знай своє місце. Хоча, це суто технологічне, стосується лише віршування. Якщо ж говорити про писання як таке, то це – сфера абсолютної свободи, і в цьому єдиний його, писання, сенс. Тут я почуваюся настільки вільним, що йдеться кожного разу про створення нової мови, за допомогою якої щоразу створюєш новий світ – яким би мізерним він не виглядав для інших.
Повернуся до попередньої метафори. Вірш – це такий дуже короткий забіг, як стометрівка. Але стометрівка в лабіринті. Віршик веде від входу до виходу, і в ідеалі ти маєш його подолати за одну спробу. Тоді — кайф, нірвана і “в воздух чєпчікі бросают”. Але так буває не завжди. Іноді починаєш крутитися заплутаними тупиками, пишеш строфу за строфою, бачиш – о, блін, так ти нікуди не вигребеш, вертаєшся назад, затираєш усе, розганяєшся знову першим рядком чи словом… ну от таке щось. От уяви собі мультик: біжить чувак лабіринтом, а над ним така хмарка-думка, як у коміксах малюють, а там цей лабіринт по ходу й проектується. Сам проектуєш на ходу, сам з нього й вибираєшся. Вибрався – є віршик, you win!. Не вибрався – you lose!
– Тобто все таки цей лабіринт-стометрівку Ти проектуєш?
– Безумовно. Але це такий уроборос – змія, що кусає себе за хвіст. Але не для того, щоби зжерти, а щоби змусити рухатися швидше. Та й взагалі – рухатися.
Фото - Ростислав Шпук.
– У всіх останніх інтерв’ю Ти говорив, що не працюватимеш більше з видавництвами, і що наступні твої книги будуть електронними. Як на те, у Тебе вийшло аж дві паперові книги минулого року. Для Тебе ще лишилася книга як артефакт?
– Лишилася, звісно. Книга – прекрасна річ у собі, незалежно навіть від змісту. Та я і до сьогодні не позбувся сентиментів до самвидаву – а почалися вони задовго до “Четверга”. Однак раніше це виглядало, наприклад, як зшиток журнальних вирізок (у Тараса Прохаська є така моя рукотворна збірка латиноамериканської прози) чи роздрукованих на принтері аркушів (колись подарував Юркові Андруховичу “Гамлета” в його ж перекладі – так, до речі, було започатковано серію «Бібліотека журналу “Четвер”», що цілком в індустріальний спосіб згодом виходила у видавництві “Кальварія”), а тепер можна зверстати собі книжку на компі й замовити кілька примірників в якійсь поліграфічній фірмі. Маю в Івано-Франківську доброго приятеля, який може виготовити чудесну книгу накладом у кілька примірників. Мені цього достатньо – аби зробити комусь подарунок та ще й собі на поличку поставити, за бажання. Від видавництва я однаково отримую 10 авторських – різниця невелика.
– Але ж не всі сидять у фейсбуці, паперові книжки читає більша кількість, Тобі так не здається?
– Ну, дивися: кожен мій вірш, опублікований в ЖЖ і поширений у фейсбуці має щонайменше 1000 переглядів за день. За тиждень у мій “Мертвий щоденник” зазирає в середньому 10 000 осіб. Збірка “Ю”, видана минулого року виявилася “комерційно успішною” і весь 2-тисячний наклад уже розпродано. Цифри промовисті, чи не так? Сам факт – видати чергову книжку не приносить мені ані моральної, ані – на жаль – адекватної матеріальної сатисфакції. От навчуся я ще робити електронні версії книжок – аби читачі отримували не по одному віршику, а відразу збірку – і вивішуватиму їх у мережі для вільного скачування – то матиму принаймні повне моральне задоволення.
– Тобто книжка паперова – вже не канал комунікації?
– Та ні, в теперішніх наших умовах – ясно, що ні! Дві тисячі людей, які дійшли до крамниці, виклали гроші, купили книжку – це прекрасно, схиляю голову перед ними. Прекрасно, що вони мають можливість гортати паперові сторінки, розглядати картинки, які я любовно робив, тактильно акцептувати нюанси шрифтових та кольорових рішень і так далі… але це жодним чином не корелюється з тією тисячею, яка щодня в режимі он-лайн читає і реагує на мою писанину. Тут крім суто художньої комунікації з'являється й інший аспект: пост у фейсбуці – віршований він чи ні – це лише фрагмент чиєїсь стрічки новин. Декілька секунд йому дається на те, аби заволодіти чужою увагою. Для мене це додатковий виклик – зумію? не зумію? Скількох примушу зупинитися? І з цієї перспективи короткий вірш набагато життєздатніший, аніж будь-яка прозова форма. Проза була дієвою, коли на топі віртуальної комунікації був LiveJournal, “уютнєнькая жежешечка”, з появою Фейсбуку усе змінилося.
Але – тут хотілось би наголосити – я ж не говорив, що більше ніколи не працюватиму з видавництвами. Я лише казав, що в абсолютній більшості випадків не бачу в цьому сенсу. Проте видавництва також працюють і діють по-різному. Якщо, наприклад, “Видавництво Старого Лева” в рамках промоції влаштовує низку презентацій і зустрічей з читачами, то це – той сегмент комунікації, який віртуальними засобами не охопиш. І сам собі також не влаштуєш такої радості. І взагалі з цими людьми приємно мати справу, і якість продукції гарантована. Тоді з'являється сенс і книжку видати – ось що я мав на увазі.
– А є такі твої книжки, які Тобі не подобаються?
– Та більшість, чесно кажучи. З прозових маю ще якісь сентименти до дебютних “Острова Крк” і “Воццека”, ну, “Таке” ще до цього часу вважаю непоганою. А решта... Є, наприклад, така “Флешка. Дефрагментація” (не плутати з цілком прийнятною “Флешкою–2GB”!), яку мені взагалі бридко в руки брати: писалося-версталося воно в той час, коли я лише вигрібав зі своїх алкогольних прірв, і це якась така вже чорнота безпросвітня, що капець. Її навіть читати не треба: розгорнув, глянув і – на смітник. «Underword» також – на позір барвиста й гламурна, але якесь таке відчуття мутності навіює...
– Ти працював і з музикою, і з візією, і зі словом. Але чомусь найбільше Іздрик все-таки письменник. Це твоє власне самовизначення теж?
– Та ні, це радше соціальний статус. Який все ж відповідає, мабуть, дійсності. І кількісно, і якісно. Бо візуальні таланти мої дуже обмежені. В мене нема такого візуального бачення, яке мають художники. Знаю просто кількох дуже близько, і знаю, як це працює. У мене це механізм не той.
А з музикою – це так само, як було з віршами: завжди нею потрохи займався, але не надто результативно. От щойно з появою DrumТиатру почав відловлювати справжні кайфи від музикування. Так як раніше з віршами не було контакту, так і був відключений музичний канал – власне, фонетичний, тембральний, ритмічний. А тепер воно відкрилося, й відразу запрацювали обидві машинки. Поки що мені все це подобається. Якби була можливість DrumТиатром частіше і прискіпливіше займатися, сподіваюся, там результатів цікавих було би не менше, ніж з тими віршами.
Фото - Ростислав Шпук.
– Ви з Грицем два письменники, які роблять музику. Хто з вас все-таки більше музика?
– Та Гриць робить музику! Всі звуки і ритми пише він. Я в цьому сенсі там тільки на читанні стою. Ну і намагаюся якихось шумових інструментальних ефектів додавати. Але з чим реально працюю, то це з голосом. І коли вдається взяти правильний тембр і правильну хвилю нагнати, тоді й з'являється музика як така, починаєш відчувати себе і публіку, як єдиний організм. Це абсолютно трансова штука, чистий секс. І там уже вірші абсолютно вторинні. Хоча, звичайно, є якийсь пласт сприйняття значень, можливо, уривків значень, які туди закладаються. Бо більше від пісенного тексту годі чекати, це ж не вірш, який сприймається як певна смислова цілість. У пісенному тексті якраз і важливі слогани, мантри, рефрени, шизоблоки – всі ці вірусні речі Але їх теж цікаво вигадувати.
– На концертах ви щедро використовуєте візуальний ряд. Ти ніколи не працював з відеопоезією або іншими мультимедіа? Бо оскільки вже вірші в цифровому полі, то завжди є така спокуса, доповнити їх ще чимось…
– Ну, я не знаю, що таке відеопоезія. Я би хотів зайнятися якоюсь, можливо, анімацією. Також чимось таким мінімалістичним, що можна було б зреалізувати підручними дешевими засобами. Але не маю наразі якоїсь генеральної ідеї. А без ідеї мені влом вникати в технологію. Буде ідея – буде мотивація шукати засоби і способи це зробити. Натомість я недовго і фрагментарно бавився візіопоезією, умовно кажучи. Тобто маю з десяток колажів в тому жанрі. Але в літературі для мене візіопоезія є настільки ж маргінальна як, скажімо, яка-небуть паліндромія. Як узагалі у мистецтвах – балет. Або цирк.
Але бачиш, я от пишу тепер ці віршики, і до кожного з них роблю картинку-колаж. Так історично склалося. І завжди на кожному колажі як елемент присутня і назва вірша. Себто це не ілюстрації, а такі ніби-то обкладинки до кожного вірша. Може колись видам серію книжечок, де кожна книжечка – це один вірш. Ото й уся відеопоезія. Якось так.
– Про Тебе пишуть курсові, магістерки і, звичайно, літературознавчі статті. Як Іздрик ставиться до досліджень Іздрика?
– Та прекрасно! Завжди цікаво щось про себе дізнатися. Бувають, ясна річ, абсолютно ідіотські інтерпретації, але ідіотське теж цікаво: раз людина щось таке вичитала, значить був у тексті потенціал викликати саме таку реакцію.
– Були такі інтерпретації, що Тебе шокували?
– Ну так, щоб аж був шокований, то ні. Іноді приємно вражений, іноді – подивований, наприклад, профнепридатністю автора. Зазвичай надто негативних емоцій не отримую, радше – позитивні. Чужа увага сама по собі свідчить, що ти комусь цікавий. А вже у що та увага виллється – інша справа. Цікаво ж побачити, як тебе акцептують інші. Ну, хіба що ти болісно сприймаєш критику. Я критику спокійно сприймаю.
– Завжди так було чи тепер так є?
– Завжди. Якісь ідіотські коменти в жж я сприймав набагато болісніше, ніж літературну критику. А коли людина розумна критикує, то ще й користь від цього очевидна.
– Хто для Тебе розумний критик зараз?
– Я назву не критиків, а радше людей, думка яких є важливою. Кость Москалець, Завен Баблоян, Юрко (Лисенко) Позаяк, Катерина Калитко, Маріанна Кіяновська, Валентина Клименко. Андрій Бондар, якби щось про мою писанину сказав, мені було би цікаво. Зрештою, знаєш, це міг би бути дуже довгий перелік насправді. Стільки прекрасних, розумних, вдумливих і чутливих є людей, що...
– Ти перекладав також…
– Трохи було.
– Це не твоє?
– Не моє. Перекладати – цього треба так само прагнути, як і писати. Бо в цьому також буває потреба, напевне, тоді, коли ти взагалі чогось чужого потребуєш. А потім тебе чиєсь так захоплює, що ти хочеш з ним познайомити ще когось, звідси й береться мотивація для перекладу. Бо перекладач має нагоду проникати в текст так глибоко, як жоден інший читач. В цьому є свої кайфи. Вони мені знайомі. Але в якийсь момент я раптом усвідомив, – це і редагування стосується, і перекладів, і ще всіляких довкола літературних справ, якими я займався, – що витрачаю час на чужі тексти, коли в голові моїй горить власна александрійська бібліотека. І мене переклинило. І вже тепер фізично не можу ані редагувати, ані перекладати, та й читати майже перестав. Еволюціоную, одне слово.
– А до перекладів твоїх текстів на інші мови Ти прискіпливий? Тебе, напевно, досить складно перекладати.
– Прискіпливим я був, поки бачив у цьому якийсь сенс. Тепер не бачу. Зовсім ніякого. Ну от віршики ці мої часто зараз перекладають усі, кому не ліньки. Я дякую і благословляю, хоча сенсу таки не бачу. А з прозою моєю – то взагалі безнадійна справа, переконаний. Ну кому за межами українофонного простору потрібен той же “Воццек”? Він і тут... Розумієш, переклади Андруховича, наприклад, – абсолютно сенсовні, на мою думку, так, справді, бо в своїх романах він репрезентує не лише себе як особу, індивідуума, він репрезентує певний тип думання. Він, по суті, витворив той тип українського інтелектуала, який цілком органічно почувається в гроні європейських чи західних загалом інтелектуалів. Тобто переклади Андруховича іншими мовами виконують певну умовну зовнішньополітичну функцію. Стосовно ж моїх текстів... Сподіваюся, що тут, на “внутрішньому ринку” мені свого часу вдалося заповнити якусь порожню раніше нішу, показавши, можливо, певний тип поводження з мовою, якого раніше в цій літературі не було. Та й то сумнівно.
– То яку все ж нішу заповнив Іздрик?
– Та немає значення, як це називати. Я не беруся визначати. Ба більше – мене нині мало цікавить українська література, і вже цілком байдуже моє в ній місце. Я продовжую писати, бо це приносить задоволення мені і, судячи з усього, ще кільком завсідникам Фейсбука. Цілком приватна справа, зрештою. Як-от бути вуличним музикантом.
– То, виходить за твоєю ж логікою, Іздрик – суто український письменник?
– Скажімо краще так: Іздрик – суто український Іздрик. Якось воно симпатичніше звучить.
03.02.2014