І.  

  Живучи впереддень XX. віку, стоячи так мовити під дверми єго, зовсім натурально гадати: що буде в XX. в.? що він дасть людям? Достеменно певної відповіди на такі питання нїхто дати не спроможен; але можна дати відповідь більш, чи менш близьку до правди і на те не треба бути пророком; треба тілько, віщуючи про XX. вік, стати на ґрунтї науковому. Віщовання про життє народів, якого вони досягнуть через сотню лїт, зовсїм не буде чудним, коли воно буде виведене з безсторонного суду над минулим, з суду, зробленого пісьля безсторонної розваги.  

 

  І.  

  Исторична повістка Василя Чернецкого, пароха з Сїльця белского.  

Недавні то ще часи, коли у нас в Галичині противники „оукраинщины“ піднимали пустий регіт про язик українофілів порікаючи і висьміваючи частенько слова спільні порівну малоруському як і росийському язику. Не вміючи язика росийського твердили тоті панове, що намічені ними слова „уковані“ Українцями для того, щоби „исковеркати кореннорусскую рѣчь“. Не знаю, чи дуже утїшились тямучі Москалї читаючи наших твердих „фільольоґів“ бистроумні виводи, в котрих находили опоганені і обсьміяні слова в цїлій Росиї загально уживані.

  І.   Під н-ром 18 при улици Театральній у Львові взносить ся двоповерхова камениця, — се музей имени Дїдушицких, що здвиг ся заходами Єго Ексц. ґp. Володимира Дїдушицкого, потомка колишної знатної шляхти рускої.  

  По вічах в Коломиї і в Снятинї задумали проводирі руских радикалів скликати віче в Станіславові — як звістно — призначили на се день 9 н. ст. цвітня [суботу минувшого тиждня].   Цїль того віча була кождому ясна: Проводирі радикалів хотїли показати, що вплив свій на нарід они вже в силї розтягнути і по-за повіти коломийскій та снятиньскій, де то з причини пасивности загалу интеліґенції кілька рухливих радикалів захопили в свої руки акцію політичну, скликують селян на віча і, плетучи богато сухих дубів, баламутять нарід.