Бодай на тиждень-два вліті в горби. Д’хаті. На полонини. Кринта. Скупова. Угорське. Корови. Коні. Вівці. Кожного дня зранку підніматися на полонини. Разом з вечором спускатися в село. Аби ніч в дорозі не застала.    

  Відкладаючи ще з вересня читання книжки Теодозії Плитки-Сорохан “Нескорена духом лілея”, я таки згодя взялась за неї. Але вже взимі, нещодавно, кілька днів перед Стрітенням. Рука сама потягнулася.     Читала її спогади з життя і думала: мені таки треба зустрітися з цією жінкою, і чому ж я в різдвяні свята, як була дома, не найшла час уздрітися з Одосією, побути біля неї, послухати її.  

 

​   Не раз в діточих роках, коли мої старші брати та й сестри збиралися собі десь опередь хати, аби порозказувати та й попригадувати всякі смішні, й не дуже, трафунки, які з ними частенько ставалися в їхні май менші літа, я і собі лакома сідала десь біля них, з усміхом слухала їхні історійки, махала схвально головою на ту чи ту пригоду і досить таки голосно, так, аби мене всі почули, захоплено казала: «Йо, йо! Я пам'їтаю. Я це добре пам'їтаю».  

  Іноді перед тим як щось написати, я дзвоню до мами, щоби поговорити з нею, оживити у своїй пам’яті ті чи ті моменти, які могла б описати. Достатньо кількох її фраз, темпу і вібрації голосу, манери повістування, як я вже бачу те, що мені треба.   — А тобі, Любка, тра’ мами? Зара’ закличу. Бо я ади на Багні лагожу плоти, а мама на Мазянівці б’є белеґу.   — Та добре! Мо’ витак най перезвонит!  

​  

​   Сиплемо і розсипаємо Ми, гуцули, нічого не лиємо, ми все сиплемо і розсипаємо навіть рідке, текуче, пивне: молоко, воду, горілку: «Та куда так багато мині сиплеш! Буде-буде! Хочіш, аби я такі гет уп’їнів тай валєвси отуда попид плотами! Шо скаже міні моя чілідина! Знов заведе біду, єк ото одногди! Скаже, шо я алкоголік, икого світ ни видів, а я ґазда, икого ші тра’ пошукати! Йо и!»