Цигани до нас на Гуцульщину майже не заходили, їх тут майже не було. Але лакома й тут бували.

Ось я стою перед дверима твоїми. Прийшла. І стукаю. Щоби залишитися назавжди з тобою. У твоїй стороні. А мова?

Хата нікуда ни дінетци, казала мені баба Юзиха. Бо щось має бути незмінним. Несхитним. Вірним. Чому можна довіряти.

Малою я зажила слави пофостача – людини, що йде з кимось в дорогу заради самої дороги, абикуди, лиш би йти.

Мій страх перед трембітою, перед її звуком – один з найправдивіших страхів, що ставався зі мною в житті. За ним я тужу несказанно

Щопонеділка крізь сни сподівалася, що гімн цього разу лунатиме твердо. Не розпливаючись поміж досвітком дрімотливим. Щораз забуваючи, що грав він не наживо. В записі

«Пропав Лисько. Таже коні ни раз си губ’ют полонинами, йдут за кобилами, пристают до чужого табуна. Але з чєсом си находє. А тут – їк пид землю проваливси»

  Нашим основним діточим завданням перед Великоднем було напрятати яйця на свята. Кавалок перед Пасхою, ще з зими, ми малими складали яйця на поді у бербеничку, щодня додаючи до рахунку по кілька штук. Обережно докладали їх у бербеницю, аби не побилися, накривали діжку дерев’яною дощечкою і залишали у надійному сховку до наступного разу.  

Пізньої осені 2015 року я випадково зустрілася з Деборою Фоґель. Натрапила на неї.      

  Бодай на тиждень-два вліті в горби. Д’хаті. На полонини. Кринта. Скупова. Угорське. Корови. Коні. Вівці. Кожного дня зранку підніматися на полонини. Разом з вечором спускатися в село. Аби ніч в дорозі не застала.