Першого дня липня минулого року я вирушила з Кракова до Лопушної, ґуральського села на Подгалю. Був понеділок, пополудню. Автобус Краків – Закопане виїхав з міста в напрямку до гір. З вікна вже небавом було видно гори – скелясті Татри. Які щораз більше поривали мене в мандри, в дорогу.
— Ось Новий Тарґ – столиця ґуральського Подгаля!
Автобус зробив невелику зупинку в Новому Тарґу, одному з найстаріших міст, розташованому в горбистій Дунаєцькій долині, й небавом попрямував далі на південь до Закопаного, найвищого міста в Польщі, я натомість вийшла на місцевій автостанції й дивилася, чим їхати до Лопушної.
З Нового Тарґу до Лопушної – дев’ять кілометрів на схід, двадцять хвилин їзди. В маршрутці грає ґуральська музика, мажорна й енергійна, я звеселяюся дещо й збадьорююся, ґуральські люди обіцяють сказати, де вийти. Аби не проминути, не проїхати свою зупинку: всі вже знають – я їду до Юзефа Тішнера, в його рідну Лопушну.
По вибоїстій ґрунтовій дорозі котиться віз, поспішає з подгальської Тильманови, села, де замешкувало молоде подружжя Тішнерів, до пологового будинку в Новому Сончі, віз трясеться, дриготить, Вероніку Тішнерову в дорозі ловлять перейми – впряжена паровиця заїжджає до Старого Сончу, тут 12 березня 1931 року в домі вуйка Станіслава з’являється на світ Юзеф Тішнер.
Батько Юзефа Тішнера, старший Юзеф, подається тимчасом на конкурс директора школи в Лопушній, селі під Новим Тарґом, конкурс виграє, молода сім’я переїжджає до Лопушної.
На зупинці мені справили на «Тішнерувку», дерев’яний будинок, дім пам’яті отця професора Юзефа Тішнера, збудований в 2004 році. «Тішнерувка» в цей день була зачинена, повинна була відчинитися наступної днини спозаранку.
Дитинство малого Юзека проходило весело: не любив ні миті сидіти вдома, біг вихором на ріку, на Дунаєць, там із хлопчаками ловили рибу, купалися в теплій воді, були хвацькими до різноманітних витівок. У шість років Юзек отримує лижі, з друзями часто вислизає взимі з села на Малу або Велику Ґуру кататися на лижах. Любив і сам гратися, був спокійний, зосереджений, надто спостережливий. Улюблена забавка – старанно перекладати книги з однієї полиці на іншу. Й уважно слухав, коли розмовляли дорослі, вслухався у мову. Небавом читання стається найбільшим захопленням Юзефа, особливо взимі, надто оповідання Казімєжа Тетмаєра й Генрика Сєнкєвіча. А ще любить виїзди до родичів у Старий Сонч – щоби їхати поїздом й оглядати місто. Чи поїздки до Юрґова, звідки була родом його мама Вероніка, в гості до діда й баби, до вуйка й кузинок. Аби їхати з Лопушної до Юрґова на конях чи ровером, невеликого села, оточеного лісами й полями, з рікою Бялка, розташованого в долині неподалік Татр: тут дід Тішнера замолоду пас вівці.
Зближалося вже до вечора. Сонце ще гарно пригрівало. Я уважно крокувала Лопушною, пильно роззираючись довкола, пробуючи вловити ритм цієї місцевості, налаштуватися на її висоту.
Через воєнний стан, окупацію, вчительська родина Тішнерів перебирається з Лопушної до Роґозьніка, тут вона замешкує в шкільному будинку. В Роґозьніку Юзек іде в п’ятий клас. В шостий – доїжджає потягом до Чорного Дунайця, сім кілометрів в одну сторону, або ж іде пішки. Через рік вже навчається в гімназії в Новому Тарґу, щодня квапиться пішки на залізничну станцію, звідки їде потягом до міста. Школа в Новому Тарґу зайнята військом, діти вчаться в порожніх приміщеннях пекарні, потім в судових залах, згодом – заняття відбуваються в школі на Кованцу, а це п’ять кілометрів пішки під гору із залізничної станції в Новому Тарґу.
Вже небавом переді мною зависочіла дерев’яна пізньоготична церква під ґонтою, храм Святої Трійці з 15-го століття. Я зайшла на подвір’я з дерев’яною огорожею, неквапно обійшла храм довкіл, довгі тіні високих дерев прохолодою лягали на землю.
Рік 1944. Юзеку – 13 років. Він читає газети, купує книги. Пише свій щоденник. Добре малює. Хоче стати художником. Письменником. Тягнеться до літератури. Писання. Пише в гімназії оповідання, гуморески, вірші, фейлетони, есеї. Прозу. Часто на воєнну тематику. Про хлопців з лісу.
Літо, 1945 рік. Тішнери повертаються до Лопушної – кілька місяців по закінченню воєнних дій. Батько поновлює керівництво школою, мама вчителює.
Юзеф продовжує навчання в гімназії в Новому Тарґу, згодом перейменованої в ліцей, замешкує в бурсі при ліцеї: в понеділок їде поїздом з дому на навчання, в суботу – повертається додому в Лопушну: навчання триває шість днів до пополудня в суботу.
Зима, рік 1947. Юзефу – 16 років. У своєму щоденнику хлопець занотовує: «Хотів би втекти кудись в ліси і там сам жити, без людей і приятелів. З газетами й книжками тільки. Це, однак, пройде, але краще, щоби не проходило».
Думає про студіювання філософії, хоче бути літератором-філософом. Однак не бажає бути філософом, що вірить у свій власний розум. Мусить мати серце й душу. Це йому потрібно для писання – і кінець.
Цікавиться історією, філософією, додатково вивчає німецьку, французьку. Хоче йти вчитися в університет. Це – найголовніше, вчитися і гартувати волю. Поки що обирає право, щоби не завдавати клопотів рідним. Вступає на право до Яґеллонського університету в Кракові. Однак головний вибір уже зроблено: жити для ближніх і їм присвячуватися, працювати для інших, служити Богу, батьківщині, для добра людям.
Через рік вступає на теологічний факультет університету, починає навчання в духовній семінарії.
Люди щойно сходились на Вечірню. У бабинці з пізніше добудованою високою стрімкою вежею праворуч від вікна, залитий ясним світлом, проглядався художній портрет Тішнера. Я підійшла, щоби зблизька глянути на обличчя Тішнера: спокійний, добрий погляд, усмішка – глибока, приязна. Гуцулка приїхала до Вас у гості, гездечькі, видите!, привіталася я з Тішнером жартівливо.
На канікули після навчання в Кракові Юзеф щоразу приїжджає додому в Лопушну: відпочиває, багато читає, особливо світські газети. Багато ходить в гори з колишніми однокласниками з гімназії. Часто запрошує одногрупників з семінарії на вакації до Лопушної. Піднімаються разом в Татри, в Ґорце. На Козі-Вєрх, Заврат. На Турбач, ховаючись від дощу в полонинських бацувках.
Рік 1953. Тішнер здійснює студії в академії католицької теології у Варшаві на факультеті християнської філософії. Зацікавлюється філософією феноменології й екзистенціалізму. Прагне чимбільше сконцентруватися на науці й на тому, що діється в суспільстві. Купує собі радіо, щоби насущно слухати Вільну Европу.
Після Вечірньої я вийшла з костелу й рушила далі в глиб Лопушної: я бажала йти – не зупинятися, сонце було ще високо, й радо супроводжувало мене в моїй мандрівці.
Після закінчення семінарії о. Юзеф одразу приступає до душпастирської праці: молодий священник вчить релігії в початковій школі, проводить катехизацію в ліцеї. Служить меси, звертається з гоміліями, проповідями, проводить сповіді. Ретельно виконує свої священичі й парафіяльні обов’язки. Щоразу старанно готується до казань, досвідчуючи трудність, яких слів застосувати під час проповіді, яких в конфесіоналі при сповіді, як говорити з дітьми про Бога.
Березень, рік 1957. В Яґеллонському університеті знову починає викладати професор, феноменолог, Роман Інґарден. Який стає керівником кафедри філософії в університеті. Тішнер подається на факультет філософії – й світська інституція приймає священника на навчання: Тішнеру дозволено студіювати філософію, однак не звільнено з душпастирських обов’язків. Він їздить на студії до Кракова зі своєї парафії в Хжанові, долаючи щораз сорок кілометрів поїздом.
Сутеніло, я підходила до краю села, ступивши на стежку під гору, що вела ген на полонини. Вверх на Турбач. До бацувок, хатин полонинських.
В серпні 1959 року молодий священник і магістр філософії переходить з парафії у Хжанові до Кракова на парафію. У Кракові розпочинає працю над своїм докторатом, продовжує відвідувати лекції й семінари Романа Інґардена. Пише докторську про Едмунда Гуссерля, про філософію свідомості, я – трансцендентальне. В квітні 1963 року захищає докторську працю «Я – трансцендентальне в філософії Едмунда Гуссерля» й отримує ступінь доктора філософсько-історичного факультету.
Рік 1963. Тішнер починає викладати філософію для семінаристів Краківської семінарії. Веде лекції з філософії людини, з філософії пізнання. Репрезентує феноменологію Мартіна Гайдеґґера – проблему буття й часовості людини, квестію свободи й автентичності «буття собою». Досліджує проблематику свідомості, працює над людською надією.
Рік 1968. о. Юзеф Тішнер їде до Лувена в Бельгію на стипендію. Відвідує лекції в університеті, працює в архіві Гуссерля над листами, книгами, рукописами філософа. Зацікавлюється герменевтикою Поля Рікера, знайомиться з філософією діалогу Левінаса, філософською антропологією Макса Шелера, структуралістичним психоаналізом Лакана; вивчає теорію пізнання й трансцендентальну філософію, заглиблюється в аналіз людської свідомості: я – аксіологічне у стосунку до я – трансцендентального Гуссерля.
У сутінках небо було прозоро-блакитним, іскрилося світлом дня, що проминув. Я стояла й дивилася вверх на Турбач, то долі на Лопушну. Потрібно було повертатися назад, знайти в Лопушній прихисток до ранку. Хату, де заночувати.
Домом о. Юзефа Тішнера щораз більше стається світ культури, світ філософії. Чується, як у себе вдома, поміж Кантом і Геґелем, поміж Гуссерлем і Гайдеґґером, поміж Берґсоном і Марітеном, які є щитом європейського мислення: надто захоплює Тішнера й притягує мати особистий стосунок до європейської філософії, вглиблюватися й замешкувати в ній.
Я не бажала повертатися, йти назад. Шукати житла на ніч. Я рушила далі стежкою вгору. Десь поблизу в смерканні було чути фиркання коней, їхнє дихання. Згори мені назустріч ішов ґураль, енергійно розмахуючи при ході руками й уже здалеку всміхаючись й вітаючись. Ні, дзєвчінка зараз не може йти вверх на Турбач. Це – далеко, геть задалеко. Небезпечно проти ночі. Туди треба йти з кимось. Не самій. І вдень, ізраненька. Та й бацувки також зачинені – там зараз нікого нема.
70-ті роки. Юзеф Тішнер замешкує у Кракові на вулиці святого Марка, сюди часто приходять гості: студенти, вчителі. Артисти, митці, медсестри. Лікарі. Тішнер не замикає двері ні перед ким. Зустрічається з усіма, розмовляє, веде дискусії, які часто стаються матеріалом вже для наступних статей, есеїв, публікацій в журналі «Znak».
Пише шкіци про людей «з криївок»: лише правда може визволити людину з її страху, в недовірі до людей лежить трагедія людини з криївки, яка вірить, що як тільки покаже людям, ким вона є, коли відслонить своє дно, вони кинуться на неї, щоб її висміяти, скривдити. Людина мусить переламати свою недовіру до світу, до інших: хто признається до своєї реальності, той входить під опіку правди – правда захищає краще, ніж криївка.
Публікує тексти про діалог християнства з сучасним світом, про діалогічну поставу, про працю над надією й покладання своїх надій: Бог складає свої надії в людині, людина ввіряє свої надії Богові. Вийти з себе, жбурнути себе, щоби довіритися іншим, щоб віднайти себе – так народжується надія, визріває ґрунт для зустрічі і діалогу.
Рік 1972. Юзеф Тішнер пише в «Znaku» есеї про етику праці, про визиск праці в соціалізмі, про працю без сенсу: працівник робить те, з чим себе не ідентифікує, він знає, що результати його праці є змарновані або ж ними зловживають. Така праця є хворою, потребує зцілення: поняття морального визиску праці – ключове в філософії Тішнера.
Турбаза в Лопушній була зайнята. Треба було шукати нічліг деінде. Вечір був теплий і свіжий. Я могла б залишитися надворі й заночувати під відкритим небом, міркувала я.
Вліті Юзеф Тішнер разом зі своїми студентами ходить в гори чи сплавляється на каяках по Дунайцю: вранці служить літургію в лісі над озером, ввечері сидять разом при ватрі, розмовляють, грають на гітарі, співають. Зимою – катаються на лижах в Бещадах, в Ґорце, у Татрах, зими без лиж собі не уявляв.
Бажання повернутися до ландшафтів дитинства щораз сильнішає, стає незміряно дужим, о.Тішнер задумує побудувати бацувку на околиці Лопушної, і вже вліті 1975 року повстає дерев’яна хатина під Турбачем – з неї видно на Татри. Юзеф Тішнер пише тут в спокої, серед природи. Багато читає, працює над текстами. Веде аскетичний спосіб життя, однак любить набутися з людьми, посидіти з ними, порозмовляти: у зустрічі є щось найважніше. Незмірно цінне. Бацувка Тішнера стається місцем зустрічі гостей з-за кордону, з Польщі, прихистком для багатьох митців, молоді.
В цей час о. Тішнер запроваджує традицію серпневих мес на Турбачі, організовує бацувські святкові зустріч, під час святкувань виголошує казання на ґуральському діалекті – про чистоту моральну, фізичну, про чистоту гір. Цитує Тетмаєра, зачитує його ґуральські оповідання, ініціює появу ґуральської музики на месах. Бацувські серпневі зустрічі – нагода горянам зібратися разом, побути вкупці. Вони грають ґуральську музику, співають. Танцюють. Набуваються. На серпневі свята на Турбач прибувають люди з усього Подгалю, з цілої Польщі.
Мене направили до однієї лопушанки, господині, яка здавала помешкання. Двоє чоловіків стояло на подвір’ї. Робочі з околишнього села. Вони тут замешкують – винаймають помешкання, поки працюють. Господині не було вдома. Чоловіки телефонували ґаздині, аби прийняла мене переночувати.
Я стояла обік, наче мене це не стосується. Сподівалася, що нічліжки для мене забракне. Ґуральські чоловіки непокоїлися, телефонували ще і ще, не могли додзвонитися. Щоб я не переживала, казали, віддамо свою кімнату, дзєвчіна не залишиться без ночівлі, най навіть не мріє.
Серпень, 1981 рік, з’являється «Етика солідарності» Юзефа Тішнера, книжка, де зібрані статті, есеї, казання на зустрічах руху «Солідарності» про спільноту, діалог, працю, визиск, терпіння, про супротивника: що ці поняття означають в новому контексті? Це – філософування в дусі феноменології, книжка-символ, що зверталася не тільки до людей руху «Солідарності», а й до людей влади зі спробою спонукати обидві сторони до діалогу, порозуміння, до праці над працею: коли праця не має сенсу, єдиним розумним розв’язанням є страйк, щоби захистити гідність людини праці.
О. Юзеф Тішнер брав участь в обидвох турах з’їзду руху «Солідарності», виголошував гомілії, казання, що згодом сталися офіційними документами з’їзду «Солідарності», події не тільки суспільної, соціальної, економічної, але найперше етичної, яка неодмінно стосувалася гідності людини: гідність людини опирається на її сумлінні, а найглибша солідарність – солідарність сумлінь, носити тягарі одні одних.
Вранці «Тішнерувка» відкрила мені двері. Просторий дерев’яний будинок з двома поверхами зберігає пам’ять про отця професора Юзефа Тішнера, свого рідного й любого ґураля. В нижній музейній частині будинку знаходяться цінні пам’ятні речі Тішнера, його улюблені предмети, рукописи, книжки, фотографії. Особисті пам’ятки отця професора, подаровані музею родиною Тішнера. Друкарська машинка. Орден Білого Орла. Багато фотографій на стінах: фотографії з дитинства. Зі школи. З гір. З викладання лекцій. З казань. Реколекцій. Зустрічей з друзями. Фото з Каролем Войтилою, ще одне – вже з Папою Іваном Павлом II. Знимки з ґуралями в ґуральському строю. Юзеф Тішнер коло бацувки. На Турбачі. В Татрах на Козі Вєрху, Західних Бескидах – на Баб’є Ґурі, у П’єнінах – на вершині Тжи Корони.
1980-ті роки, о. Юзеф Тішнер стається капеланом Зв’язку подгалян, працює над відродженням ґуральської культури. Веде лекції на Папському теологічному факультеті, а також у Яґеллонському університеті й у Вищій театральній школі, бере участь у конгресі в Римі в Латеранському університеті. Кілька разів обирається на декана філософського факультету Папської теологічної академії, де панувала цілковита свобода мислення: факультет творили приятелі, де поставала першість духу над матерією.
Провадить лекції про проблему естетики й етики. Читає зі своїми студентами філософські праці європейських мислителів в оригіналі – Бубера, Левінаса, Розенцвайґа, Геґеля. Йому легко вдається поєднувати між собою різні види дискурсу, які зазвичай не співіснують між собою гармонійно: умів вільно переходити з рівня строгого феноменологічного опису на рівень ґуральського дотепу, щоби звідти легко оминути поріг повчання й проповіді. Говорив простою мовою, однак не фальшував того, що було істотним змістом лекції. На лекції приносив з собою малі карточки з окремими пунктами, деякі цитати: лекції провадив вільно й невимушено, свобідно розмірковуючи, широко мислячи. У зустрічах з Тішнером було щось з театру, його акторство служило для передачі думки, сенсу. Вмів послуговуватися жестом: його жест не виражав емоції, тільки сенс. Жестом розв’язував найтрудніші проблеми. Був заразом надзвичай проникливим слухачем і спостерігачем.
Тішнер одразу давав студентам номер свого телефону, щоби телефонували, щойно матимуть якісь питання. Як тільки хтось перед ним відкрився, не було мови про те, щоби закрити перед ним двері: є або дуже глибокий контакт, або жоден.
Викладаючи в артистичній школі, спонукав студентів до здорового глузду й конкретності. Показував, що поза великими візіями й розмаїтою уявою існує реальний світ, дуже конкретний і дійсний.
Я повільно і плинно оглядала залу, все, що в ній було, намагаючись нічого не пропустити, не загубити з поля зору. Чар Тішнера оповивав мене, я мов крізь сон слухала працівницю «Тішнерувки», яка проводила для мене екскурсію. Мені здавалося, що я вже все це знаю, колись вже бачила і проживала, опинившись тут, лишень пригадую все це.
Студенти ровтами ходили на Тішнера, ходили за Тішнером: з лекцій на Папській теологічній академії ішли до колегіуму Вітковського, а ввечері ще на вулицю Варшавську, щоб послухати там його «філософію драми». А ще – участь у літургіях і реколекціях, які провадив о.Тішнер, приватні візити до отця професора Тішнера на вулицю святого Марка або ж у його бацувку на схилах Турбача: його присутність змінювала простір, огрівала душу, мав силу, яка відкривала вуха й серце інших, показувала їм те, що в них самих є найкраще: будь гарний і будь правдивий, не соромся самого себе.
Він допомагав відкритися на життя, розуміти себе й інших, бути вільним, зарятовував виламатися з неволі затверділих ідей. Тішнер – був життям. Коло нього малося охоту жити й обдаровувати життям інших: життя враз набувало сенсу, смачним й солодким вмить ставалося те, що найпростіше, що поряд. Вистачало просто коло нього посидіти – й набратися заново охоти до життя.
Він багато їздить, зустрічається зі студентами, провадить лекції, реколекції, бере участь у панельних дискусіях. Старається нікому не відмовити. Завжди відшукає час для зустрічі, для розмови. Відтак його філософія наповнена життям – Тішнер увесь аналітичний досвід, який отримав від Інґардена, Гайдеґґера, оживляє досвідченням, яке йому дає його інтенсивне перебування з людьми, його відкритість і приязнь до інших. Тішнера ж часто атаковано за його відкритість, за готовність до діалогу зі світом. Він сміливо виступає у світській пресі – йому «нічого втрачати, окрім власних кайданів».
Тішнер завжди старався відповісти на те, з чим до нього приходили інші. І не відповідав абстрактно, загально, а намагався назвати й описати той неспокій чи ті надії, які є в людях, і в той спосіб видобути їхню суть. Він був не тільки моральним й філософським авторитетом, а й також опертям в дуже конкретних ситуаціях, щоденних проблемах: допомагав знаходити й облаштовувати помешкання, підтримував фінансово, в навчанні, в лікуванні, був священником від трудних життєвих справ.
Рік 1980. Тішнер й Міхальський приступають до створення інституту у Відні – Інститут наук про людину розпочав офіційну діяльність в липні 1982 року, який мав на меті організовувати конференції й семінари, запрошувати до себе видатних вчених й одночасно надавати стипендії молодим науковцям.
Серпень, 1982 рік. Тішнер їде до Італії в Кастел-Ґандолфо на чергову зустріч вчених. Зустрічі мали міжнародний характер, запрошували представників різних дисциплін: філософії, соціології, політології, історії, біології. Серед гостей були християни, євреї, агностики, атеїсти. Розмовляли німецькою, французькою, англійською, польською. Це були триденні зустрічі що два роки, спроба будування мостів між християнством і суспільною думкою. Сесії відбувалися в присутності Папи Івана Павла II, він сидів в куті стола з горами книг, привезених учасниками зустрічі, переглядав їх і слухав, уважно прислуховувався до дискусії.
1985 рік, о. Тішнер приїжджає в Париж з реколекціями й лекціями, зустрічається зі студентами, бере участь у панельних дискусіях.
Рік 1990. З’являється Тішнерова «Філософія драми», книжка з концепцією людини як істоти драматичної, відкритої на інших людей: світ як сцена – і людина, яка має свідомість часу, що минає. В присутності іншого – в обличчі іншої людини – криється Бог. І чим є свобода – коли людина насправді є свобідною.
Другий поверх «Тішнерувки» займає мультимедійна зала зі збірками документальних фільмів, радіозаписів, телепрограм за участі отця професора Тішнера. На інстальованому екрані переді мною з’являється постать Юзефа Тішнера, я сідаю по центру зали й слідкую за зображенням на екрані. Це 90-ті роки, Тішнер в гостях у пані Евеліни Пучек, у її авторській програмі. Вони ведуть між собою діалог, розмовляють у спосіб, в який в той час у телевізії ще не розмовляли. Свобідно, вільно, по суті. Про костел, про суспільні й політичні питання, про життя й цінності. Про етику й філософію діалогу. Тішнер в етері цитує Норвіда, Левінаса, Гайдеґґера, представляє телеавдиторії європейську філософію.
О. Юзеф Тішнер витримав випробування трьох головних тогочасних медіа: преси, радіо й телебачення. Він був зацікавлений іншою людиною, безпосередній і природній в розмові, умів стримано покерувати розмовою, відкритися на співрозмовника, ушанувати його думку, спосіб мислення. Феноменології завдячував вміння оглядати ту чи ту справу з різних сторін, не боявся займати виразну позицію в питаннях, які цього вимагали, навіть якщо це могло викликати не одні суперечки. Розмовляв красиво, переконливо, мав приємний тембр голосу, багату міміку й жестикуляцію. Мав дар самоіронії й почуття гумору. Не було в ньому страху перед світом медіа. Йому не було різниці, розмовляє він з кимось наодинці в своєму помешканні про таємниці віри, суспільне й політичне життя, чи в присутності сотні тисячі читачів чи телевізійних слухачів: мав відвагу мислення, старався сказати й означити те, що є істотною проблемою, охопити кожну проблему з ширшої перспективи, добре орієнтуючись у тому, що діється в мисленні суспільства. Часто ризикував у висловлюваннях, не раз його твердження були шокуючі.
Я вслухаюся в його голос, у його мову, все розумію, що він каже, що має на увазі, про що йому йдеться. Своїми ґуральськими дотепами, які уміло вплітає в розмову, він легко і вдатно розшморгує напругу авдиторії, її сторожкість і натягнутість.
Рік 1993, о. Тішнер публікується в тижневику «Tygodnik Powszechny», в «Gazeti Wyborczej», пише про поєднання й пробачення: пробачення очищує нас, а не винного; про посткомуністичне суспільство, яке є хворе: в такому суспільстві можна одночасно зустріти великість, як і людське нещастя. Такому суспільству потрібно говорити правду – як про його хворобу, так і про його велич. Пишучи кожен свій текст, Тішнер бажає показати, що в костелі є місце для способу мислення, яке він пропонує. Він намагається вплинути на християнську філософію в Польщі й зробити її філософією широких горизонтів, широкого серця, яка розуміє неспокій людини, бо розуміти людину – це поділяти її неспокій. Він мав чітку візію християнства свободи й діалогу, християнства, яке не боїться питань. Завжди відважний називати речі своїми іменами, ставати до діалогу й не ділити людей на своїх й інших: людині можна довіряти й потрібно дивитися на себе також очима іншого. Мав відвагу до критичного мислення, але й також до відкритого способу буття, сердечності й довірливого, позитивного стосунку до світу. Вірив, що людина в своїх життєвих пошукуваннях керується доброю волею, а суспільство розвивається тоді, коли переважає дух співпраці й солідарності, що беруться з доброї волі людей.
Тішнер стається символом християнства радісного, діалогічного, що не ображається на тих, хто його критикує чи навіть атакує. Тішнера особливо цікавили ті, хто «поза» костелом чи десь на його околицях, такі «Міхніки», «Куроні»…
Я вийшла з «Тішнерувки», тримаючи в руках «Історію філософії по-ґуральськи», з якою приїхала до Лопушної: на обкладинці книжки стояв о.Юзеф Тішнер в ґуральській убирі – в крислатому капелюсі з павиним пір’ям, підперезаний широким чересом на чотири пряжки, в горянській сорочці й штанах, величний і пишний здіймався понад своїми горами, лісами й полонинами.
«Історію філософії по-ґуральськи» о. Юзеф Тішнер пише ґуральською говіркою про ґуралів, що вдавали греків і в той спосіб сталися першими філософами. У книжці в ролі героїв з’являються давні друзі Тішнера з гімназії й семінарії, його друзі з Лопушної й сусідніх гірських місцевостей, ґуральські артисти, науковці, вчителі.
Першоджерелом для написання «Історія філософії по-ґуральськи» для Тішнера стається твір Діогена Лаертського про «Життя славних філософів», давньогрецького історика філософії. Звідси Тішнер черпає деякі анекдоти й загальний нарис оповіді, які сповнює автентичним ґуральським колоритом, справжніми історіями, окремими розповідями з життя, а також власною фантазією.
Я рушила з Лопушної в напрямку гір, які виднілися ген далі за небокраєм: широкий обрій попереду манив мене, не відпускав, несила було опиратися безкраїм гірським горизонтам.
Кінець 90-х років, о. Юзеф Тішнер через хворобу не може провадити далі заняття в університеті, викладати студентам. В цей час Тішнер багато пише, публікується в «Tygodniku», продовжуючи цикл статей «Ксьондз на манівцях», в «Znaku» з’являється його фейлетон в листах. Також пише статті для «Gazety Wyborczej». Працює над закінченням філософської книжки «Суперечка про існування людини», а також над виданням «Інші». Награє розмови в бацувці під Турбачем на аудіозаписувач виразним голосним шепотом – з них згодом повстає книжка «Переконати Господа Бога». Пише тексти про Боже милосердя в «Tygodnik Powszechny»: людина рятується не через кількість пережитого болю, але через любов, яка ущасливлює її й дозволяє знести біль. Замість того, щоб хвороба зубожила світ, вона його збагатила, дала Тішнеру почуття свободи, волі.
Щонеділі, поки бізує, відправляє літургії в Лопушній. Після літургії сідає коло рідних ґуральських музикантів і слухає: ще мені заграй це, ще там те. Часто просить про чардаш, щоби зайграти йому віртуозну мелодію, ту найлюбішу, що починається лірично й повільно і зростає чимраз дужче в стрімкий і жвавий буревійний темп: чардаш нагадував йому його дитячі візити до Юрґова.
Через кілька годин я вже піднімалася на Тжи Корони в гірських П’єнінах, Тішнер ішов попереду – я йшла за ним, щоб не згубитися зі стежки, не збитися з дороги, якою маю іти.
13.06.2021