(мандрівка ландшафтом рідного архетипу)     Чого наші люди не люблять — почнемо з цього. Навіть не так: почнемо з того, що наші люди просто ненавидять.  

  Щоразу, коли чуєш такі новини, як в середу вранці, вибудовуєш свій ланцюг версій. Після того, як мине шок. Звичайно ж, перше й останнє, що приходить у голову: Кремль. Здавалося б, найбанальніше, що можна придумати. І виконавці, й організатори звідти саме на це розраховують: ну, звичайно, хто винен — Путін! Тобто це не може бути правда. Спосіб маскування такий, бо найважче заперечити очевидне. Хоча, звичайно, звичайно ж, не особисто ВВ — для цього ж є спеціальні люди!  

  Ще не всі прийшли, а вже відходять, зачиняють двері холодами. Стільки слів, а погляди розтанули. Скільки літ – були і не діждали... Полетіли бричками назад. Во стократ привабливіші пани, як тепер. А пера! Басамани бакенбардів на блідих щоках. О! хіба ж? чому ж? І задля чого – цей фіакр, ця курява й дорога? Цей цілунок? Дотик навмання? Виїжджаєм. Все перевіряєм.

Чому би Євгенію Кисельову не дозволити стати громадянином України?    

Чисто український варіант інтерпретації.     Пізня весна інспірує роздуми про велич у першу чергу в зв’язку з Іваном Франком, потім у зв’язку з Миколою Хвильовим. Події цьогорічного травня, нові люди, що з’явилися, так би мовити, на п’єдесталі за життя, вкотре відкривають цю тему, неначе нову, неначе ніколи й не велося у нас бесіди про велич і великість, значущість та все протилежне до цих якостей. Так разюче по-новому, що диву даєшся.  

 

 

Т.Шевченко. Автопортрет (1853–1857).  

Кілька спогадів з коломийської біласоманії 80-х років минулого століття.   Михайло Білас в молоді роки в гуцульській "ноші".    

Тема викладання літератури в школі у зв'язку з дискусією стосовно Грабовича та Шевченківської премії звучить все частіше й частіше. І не випадково, адже, на мою думку, це проблема не менш важлива, ніж стан економіки чи фізичного здоров'я у суспільстві.