Антропологи, психологи та музикознавці вже не одне десятиліття дискутують про природу музики. У чому загадка цього феномену? Що лежить в основі здатності мозку сприймати звуки як музику? Тепер до цієї когорти долучився й Адам Окльфорд, автор книги «Порівнюючи ноти: як ми усвідомлюємо музику?» Окльфорд – композитор, піаніст, музикознавець і вчитель музики, який працює з дітьми із вадами зору та розладами аутистичного спектру. Багато хто з них демонструє екстраординарні музичні здібності.

 

  Протягом кількох останніх десятиліть відбулося багато спроб встановити генетичні причини неврологічних і психічних захворювань – від шизофренії до аутизму. Але гени, які досі вдалося пов’язати з цими розладами, надають лише поверхневі вказівки. Навіть найважливіші генетичні фактори ризику, які вдалося встановити для аутизму, відповідальні лише за кілька відсотків випадків.  

  Дослідження вчених з Університету Каліфорнії у Лос-Анджелесі (UCLA) може кардинально змінити наші уявлення про роботу мозку, призвести до створення нових підходів до лікування неврологічних розладів й навіть зумовити появу комп’ютерів, які мислять як люди.   Нервові імпульси, завдяки яким нейрони в мозку спілкуються між собою, виявляється, генерують не лише їхні тіла (соми), а й деревоподібні відростки – дендрити.

 

                                                                                        Слухаючи когось, інстинктивно дивимося на його рот – це допомагає розуміти сказане. Та експеримент засвідчив: таке «слухання очима» типове лише для європейців, але не для азіатів. Наприклад, японці тільки гірше засвоюють почуте, якщо їм доводиться ще й дивитися на порухи губ, інформують у журналі Scientific Reports.

 

Деякі люди слухають «Бітлз», а іншим подобається грегоріанський хорал. Коли йдеться про музичні смаки, науковці вірять, що виховання важливіше, ніж природа. З нового дослідження, опублікованого 13 липня в Nature, випливає те, що наші музичні вподобання визначає радше культурне середовище і досвід, аніж біологічні чинники. 

Часто неґативні ситуації глибоко закарбовуються у нашій пам'яті, проте обставини, за яких вони відбувалися, тьмяніють. Чому так відбувається, нещодавно виявили науковці за допомогою мозкового сканера. Результати засвідчили: виною цьому є підвищена активність у мигдалеподібному тілі, що контролює емоції, та знижена активність гіпокампа, який має відтворювати контекст усієї ситуації. Дослідники інформують, що ці механізми можуть пояснити, зокрема, виникнення посттравматичного синдрому.    

Антибіотики, які достатньо сильні, щоб вбити кишкові бактерії, можуть також перешкоджати росту нових клітин у гіпокампі – ділянці мозку, яка відповідає за пам’ять. Про це стверджують автори дослідження, яке опубліковане 19 травня в журналі Cell Reports. Окремий тип білих кров’яних тілець, що називаються Ly6Chi-моноцитами, як вони стверджують, виконує роль посередника між мозком, імунною системою та кишківником.