Відгуки дня   Сидів собі як у Бога за дверми на тихім селі, у захиснім приходстві і дихав. Часописів не читав, листів не писав (нехай вибачать ті, що не дістали від мене вакаційного поздоровлення!), а дивився ях хмарки плинути, слухав як гаї шумлять, милувався сонцем і водою. Час до часу, щоб бути все таки в курсі діла слухав вечірнього щоденника, бо ануж війна на Далекім Сході або мир на Далекім Заході.

Відгуки дня.

Відгуки дня. Ішли на Зелені Свята довгі ряди колишніх вояків УГА. Усе в цивільних чорних одягах, а між ними їх Начальний Вожд.... —  Котрий то, котрий?—  питався хтось із глядачів.

Відгуки дня.   Просили мене дві пані з „Товариства Прихильників Українського Мистецтва": — Ходіть з нами до малярської домівки. Викручувався я як міг, але вкінці мусів піддатися. І не жалую...

В неділю вшановують наші спортовці ювилей «Просвіти»...

  Мій приятель після кожного метчу "України" приходить у понеділок до редакції понурий, захриплий і недобрий як шандар.

Не знаю звідки і якими дорогами прийшов до нас Пріма Апріліс. Але прийшов і тепер уже нема способу його викинути. Наші діди зовсім не знали про нього, наші внуки може не будуть знати, але ми і наші діти знають і повинуються йому. Нема ради —  такий звичай. Треба на першого квітня людей дурити, то й дурять: діти батьків, ученики учителів, хлопці дівчат, а всіх загалом —  редакції. В кожній ґазеті появляється щороку першоквітнева брехня, менше чи більше імовірна, менше чи більше цікава.

Львів, 21. березня 1938. Відома є з кабаретової сценки актуальна анекдотка: як то один жид другому радить не читати рідної жидівської преси, тільки пресу антисемітську; бо — мовляв —  з лектури жидівських часописів віє таким смутком, так жидам скрізь зле, так їх чищать і переслідують, що чоловік крім пересердя не має ніякої користи, паде духом і думає про самогубство. Зате з антисемітської преси жидівський читач може довідатись, які жиди сильні, могучі, впливові, як їм добре, — так, що аж приємно жити у світі...

Львів, 17. березня 1938. Kоли хто інколи жартобливо висловлюється про важкі обовязки журналіста, повинен сьогодні замовкнути. Бувають дні, в яких журналіст, що мусить силою своєї професїі займатись якоюсь означеною темою, не тільки не гордиться тією професією, але бажав би радше найнятись до найважчої фізичної праці. Тема, яку маємо перед coбoю, така гнітюче важка, така пригноблююча, така невимовно прикра, що треба найбільшого зусилля, щоб примусити себе кинути про неї кількадесять рядків на папір...