​ Ось серце в'язень — птах у клітці, Аж тріснуть ребра — в дужім крику. Простору, вітру! При рушниці Писать історію велику!   І бачиш: сірі йдуть колони, В ногах цвітуть гранати маком І перевалюють кордони І захлинаються в атаку.   Кому життя найперше право? Хто прийме смерть як зло конечне? Два слова: нарід і держава Злітають з уст в нове прийдешнє.   А потім здіймеш каск сталевий

До рідного краю       В осінній грязюці вулиці й люди. Піл сірою плахтою неба довгий потік сірих облич, далеких, байдужих, з власними болями й смутками. Рухлива, вічно-змінна і завжди така сама вулична юрба великого міста.   На краю пішеходу, напроти перехрестя кількох ліній, він стояв, розгублено розглядаючи кусок паперу. Не було ніякого сумніву: це був той самий, недавно зустрінутий земляк із Харкова.  

    Іду дорогою під вечір... Покорчилися чорні пні Та місяця розбитий глечик Звис на край неба паркані.   У серце влазить сум, мов вогкість, Очам спочити ні на чім. Думки, мов птахи перемоклі, Летять у чорну далечінь.   Так пусто! Ні краплини світла, Не чути музики ніде. Лиш привидом зоря самітна В безодню темряви паде.   А серце так співати хоче — Викльовується ранній цвіт. Та вітер по полях волочить Платами снігу довгий слід.

  Великий цей Громадянин уродився в містечку Бузьку н/Бугом у старій священичій сім'ї.  

  Постійна рубрика у газеті "Українські щоденні вісти" — пошук людей, які щезли в тюрмах НКВД.   Олександер Охримович, арештований 11 вересня 1940 р. сидів у в'язниці на Замарстинові, потім у Бригідках. Дня 16-го червня останній раз передано йому пакунок. Хто знав би щось про нього буде ласкавий подати вістку матері. Охримовичева, вул. Чарнецького 26.  

  Згинули у львівських тюрмах НКВД   Ні людською мовою, ні письмом ніхто не всилі зобразити тих страхіть і тортур, що перетерпіли загинувші многочисленні жертви большевицького НКВД. Не можна тільки пережити, це треба було бачиш. Точного числа і прізвищ закатованих жертв ще не знаємо. Покищо подаємо тільки перші, на швидку руку зібрані відомості про тих. що загинули в казаматах львівських тюрем НКВД.  

...Радимно... Яворів... Янів... село Козичин — тут відпочинок, — а далі боєвий марш у сторону старого княжого Львова...   Дня 30 червня 1941 р. в 3.30 год. вранці, з серцем повним туги і радости, я глянув у сторону Львова... Наш курінь під проводом сотника Шухевича в імлі чудового ранку посувався вперед... Мряка ослонювала поля, зрошені кров’ю недавніх боїв. По дорозі розбиті ворожі танки, вози, трупи...  

(Від 22. VI. 1941 — 1. VII. 1941)   Тричі благословенна буть, війно, що підносиш людину з проваль зневіри й розпачу до світла й радости!   22 червня 1941 р.   ВЕЛИКА НЕСПОДІВАНКА   Це довгоочікуване прийшло до нас так ненадійно, що ми не всилі повірити.   Заснули під враженням "мудрої сталінської" політики мира (!) і з понурою думкою про безвиглядне, мерзке статус кво. Як довго ще ця вегетація, повільне конання, муки?...  

Оповідання очевидця   Дня 22 червня 1941, коло 6 год. рано, вийшов я з хати при вул. Кульпарківській 29, щоб купити хліба. На вул. Городецькій довідався від знайомого громадянина, що між Німеччиною та Рад. Союзом вибухла війна. Я рішився поїхати до свого приятеля, що мав радіо, щоб засягнути цікавих новин.  

Перші точніші вістки, що прийшли до нас з освободженого Львова та західньо-українських земель, несуть зі собою поруч радости непомірний смуток. Відвічні вороги українського народу не занехали нагоди, щоб виляти всю свою лють та в звірський спосіб пролити неповинну кров тисячів безборонних синів і доньок українського народу.