Я не люблю ділитися особистим. Як тільки це роблю – мимоволі з’являється відчуття вразливості й роздягнутості. Тому я всіляко уникаю розмов про внутрішні переживання та пережитий досвід. Бо досвід приходить через травму. А травма прагне бути захованою десь глибоко, бо робить тебе слабким в очах безжальних дописувачів на інтернет-форумах та інших тролів. Тому те, що я сьогодні розповім, прозвучить уперше.

Райнер Марія Рільке. Сто поезій у перекладі Мойсея Фішбейна. – Київ: «Либідь», 2012. – 272 с.   «Позаду подорож Дніпром з Києва до Кременчука за доволі сприятливої погоди, й ось я прибув до межі гарної України – в Полтаву. Містечко, вільготно розпорошене у великому саду злегка пагорбистого краю. Сьогодні вирушаю на село побачити зблизька людей і місцевість, завтра далі на Харків», – пише Райнер Марія Рільке.  

Богдан Нагайло передбачив розвал Радянського Союзу за два роки перед тим, як Україна отримала незалежність. У 1994-му, коли до Верховної Ради пройшли кілька народних депутатів від УНСО, він виступив з твердженням, що поява радикалів у політиці несе загрозу цілісності України. Та публікація досі залишається актуальною, зважаючи на паралелі з партією «Свобода» та радикалізацією України.    

  Стріт-арт – мистецтво хуліганів: незаконний розпис стін, соціальний контекст, перетворення міста на полотно. Але не завжди. У Львові поступово проростає один з різновидів дуже домашнього і затишного вуличного мистецтва – ярн-бомбінг. Плетиво, що огортає стовбури дерев, дорожні знаки і навіть транспортні засоби.    

  Розмови про політичний характер Нобелівської премії з літератури виникають щороку після оголошення імені нового лауреата, проте значно рідше можна почути про те, що політичні погляди письменників-нобеліантів постійно ставали прикладами виняткового інфантилізму та короткозорості. І хоча спроби Нобелівських лауреатів з літератури впливати на велику політику нині трапляються все рідше, не всі вони відмовляються від спокуси прокоментувати гарячу політичну тему.  

​  

 

  Роздуми на «веселому цвинтарі»   Поки львівські інтелектуали від театру дискутують про необхідність та можливість появи в місті проектного театру, цей майже «примарний» проектний театр вже насправді існує. Або принаймні пробує існувати. Якщо під проектним театром  розуміти не «дещо під щось (ґрант , фестиваль...)», а роботу, що народилась з бажання митців цю роботу ЗРОБИТИ, то дві такі спроби минулоuj театральноuj сезоні у Львові були.  

Нещодавно керівництво театру імені Марії Заньковецької повідомило – нарешті вдалося реставрувати історичні вікна на фасаді та парадні двері. Новина безумовно позитивна, втім, інші проблеми театру трохи її затьмарюють. Хоч будівля вже не просідає, але й далі стоїть на дерев’яних палях, мешканців ніяк не можуть відселити, грошей на ремонт держава вперто не дає. Поки єдиною позитивною новиною з колишнього театру Скарбека ми зобов’язані німецькому товариству співпраці GIZ, яке й реставрувало вікна та двері.    

Три найбільші міста Галичини — Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль. У кожному з них своє місцеве самоврядування, головна особа в якому — міський голова. Що не кажіть, а саме від мера великою мірою залежить те, як виглядає місто і як у ньому чуються його мешканці. Хто вони, ці троє головних у Галичині міських голів? Чим живуть, чого хочуть, як ставляться до своєї роботи, чи відчувають себе в кріслі мера на своєму місці? Про все це «Z» запитав у них самих.