Вчора (та таки вчора – не століття ж тому, і не два!) сиджу, слухаю телевізор... І раптом чую тезу про “осердя походження” “Русі-России”, яке міститься у Криму, вірніше, у Херсонесі, де й хрестився, за переказом, Володимир Великий. І щось таке мені нагадалося з історії культури, літератури, що зовсім і цілком заперечує тезу із “дзвінкої” промови новоявленого демостена. Той ціцерон якось цілком забувся (а може, і не знав, що саме він цитує, і у що, як видається, він щиро вірить) про існування ідеї “другого Єрусалиму” років так півтисячі тому...  

Сьогодні Валерієві Шевчукові виповнюється 75. Про одну з граней його діяльності – у цій ювілейній статті.    

Частина перша.    

Це все вже було триста років тому, проте з точністю до навпаки. Керівник країни прийняв відповідальне рішення і змінив політичні орієнтири і пріоритети. На жаль, Іванові Мазепі не вдалося. Вірніше, не вдалося Карлові XII. 1709 року частина старшини – свідомо налаштованої, патріотів України – врятувалися в еміґрації. Потім був похід Пилипа Орлика в Україну з метою усунути московську владу. А пізніше – десятиліття політичної діяльності в еміґрації з тою самою метою: визволити Україну, об’єднати країну, зробити її повноцінним суб’єктом політичної історії у Європі.

На початку століття вісімнадцятого у Європі не було демократичних держав. Монархічні, авторитарні системи диктували стандарти щоденної поведінки, побутову моду, зрештою, спосіб мислення й світогляд. У результаті поставали нові нації. Триста років тому це було нормою, тому будь-яке демократичне утворення в Європі не мало шансів на строкатій політичній шахівниці, де було багато гравців із імперськими амбіціями.  

Львів, 1 березня.   В часі, коли українська еміграція має завдяки перемозі Німеччини над большевицько-московським варварством щастя повернутися на рідну землю, залишену нею тому 20 літ, варто згадати про першу українську еміграцію, яка після невдачі гетьмана Мазепи мусіла з ним покинути Україну.  

Уривок із повісти "Орлик" — продовження трилогії "Мазепа" — рукопис якої зберігся у Львові і тепер готовиться до друку в "Українськім Видавництві" в Кракові. — Пр. Ред.   Сонце, як човен — золота повен, плило по хвилях трав.   Горів обрій.   Орлик протер oчі. "Панове товариство, в поход! В поход!"   Пішли, маючи тільки траву кругом себе і небо над головою.   Трава шуміла, шелестіла, перешіптувалася, небо мовчало, тільки вряди-годи скорою блискавкою підморгувало до землі. — На погоду.