В умовах повномасштабної війни «GRA» – це не тільки відзначення вистав та їхніх творців, це ще й свідчення того, що український театр, незважаючи на всі перепони, продовжує розвиватися і плідно працювати.

Вихід із вʼязниці насправді є. Над сценою висить платформа із засохлим деревом, що росте донизу. З іншого боку є також дерево, яке росте догори. Ці два світи зʼєднує вікно. Але воно надто високо, щоб можна було вибратися з цього перевернутого світу.

Чимало віршів, написаних ще з 2014 року, умовно кажучи, про війну, хоча без репортажної фіксації війни. Усе, що сьогодні пишеться, — воно так чи інакше про війну. Навіть, якщо ти пишеш про любов, то це любов у час війни.

Ті, хто пішли на війну добровольцями, схожі між собою. Тому хтось упі­знає в цій книжці свого сина, чоловіка, брата… А як тепер жити їхнім найріднішим? Як долати щоденну тривогу і біль, який, здається, проникає в кожну клітину тіла? З думками про це мати і наважилася писати книжку.

Війна має доленосний, сакральний вимір. Це шанс для українців почати «з чистої сторінки», реалізувати свою екзистенцію без засадничих світоглядних узалежненостей та неповноти суспільно-політичного та культурного розвитку.

Це велике внутрішнє випробування: знайти в собі світло, попри те все, що відбувається. Світло є в кожному, але не завжди ми знаходимося в тій частині себе, де воно стає видимим. Тепер часи, коли це може бути дуже далеке, мерехтливе світло.

В оповіданні Кузьми багато самоіронії. Його жарти можна прочитувати як абсурдність буття, яку ми успадкували, пройдену «дорогу», якою мусили штовхати стареньку іржаву «Побєду», і вже не можемо її змінити. Але сценічне дійство практично позбавлене самоіронії.

Сімейні концерти є місцем сили, розради, забавки – не тільки для дітей, а й місцем відновлення для батьків, вони теж можуть релаксувати,«перенестися» в інший світ,  щоб мати сили далі жити й надихати своїх дітей.