У циклі розмов із активними літературними критиками того часу поринемо у атмосферу нульових, у час, коли критик міг здати матеріал редактору, поїхати у відрядження, наприклад, до Криму, а після повернення із здивуванням виявити, що про його текст «столиця гуде вже не перший місяць».

Штраус створює в оркестрі не фактуру, не канву, яка розповідає сюжет, а живі образи, підсвідомі емоції, боротьбу жадань із реальністю. Усе це забезпечує неймовірну драматургічну напругу, важливим зерном якої стають лейтмотиви.

Він високо поціновує постання на полотні безконечності, яка для нього є ознакою існування метафізичних вимірів життя. Вважає, що митець у своєму творчому виразі має вловити те, що виходить за межі фізичного; що визначає універсальні виміри людського існування. Масштабність бачення життя, відчуття трансцендентного є необхідними властивостями справжнього мистецтва. 

Першу австрійську прем’єру «Саломеї» – експресіоністський експеримент Штрауса «в галузі сексуальної патології» – здійснила Опера Ґраца. Нині тут вона відновлена в репертуарі – під батутою Оксани Линів

Cильна література пишеться в стані “на межі”, в стані “великого переживання”, в стані “повороту з пережитого”. Кожен вартісний твір ― це осілий у тексті стан певної ініціації, певного вбування у це життя, коли удари долі, скруха та інші екзистенційні моменти роблять зір автора гострішим, слово точнішим, думку ― кристалізованішою. 

Львову потрібен міський музичний фестиваль. Фестиваль, який буде не лише простором для ностальгії, не рухом за інерцією, а подією, що фіксує актуальний портрет міста – з усіма його тусовками і середовищами. І ним завжди були «Флюгери».

Навіть Станіславський, який зараз однозначний класик театру, колись був незрозумілим експериментатором. Театр ніколи не стояв і не стоїть на місці, а ті, хто намагається поставити його у якийсь формат, приречені втратити ріст і драйв від роботи, від постійного пошуку.

Державне фінансування британських театрів становить приблизно 30 відсотків. Щороку його скорочують і ми рухаємось в напрямку американської системи, де театри самі мають шукати кошти на своє функціонування. На відміну від українських театрів, у нас немає постійного складу (працюють на проектній основі).