Малий фейлєтон
І.
До Тиберія Горобця!
Брате во Христі, Тиберіє! Прочитавши Твій малий фейлєтон в 118. числі "Громадської Думки" з дня 28. с. м. п. з. "З городу", я незмірно врадувався. Прецінь, подумав я собі, і я ще щось варт на отсім Божім світі, коли навіть такий Тиберій Горобець зміг і зволив доглянути мене із свого високого воробячого лету, навіть занотував мою мізерну ничтожність у своїм піднебеснім записнику. Справді, я ще готов разом із ним і то так собі зовсім легонько на йогож таки крилах перелетіти, як каже Шевченко, і саму навіть Лету...
Бо тільки подумати: Ануж за яких сто-двіста літ буде хтось писати докторську працю п. з. "Характеристика малих фейлєтонів Тиберія Горобця з р. 1920"— сеж дуже можливе, як що тоді катедри україністики взагалі будуть ще істнувати. І ануж, кажу, тоді той докторанд чи навіть кандидат до професорської катедри по довших розслідах відкриє, що тим "одним із наших шкільних радників", про якого бесіда у згаданім Твоїм, Горобче, фейлєтоні, то якраз я, а моя жінка — то не тільки "родом чи не з під Радехова" а таки так просто і певно із самого Топорова, а мої діти, про яких Ти, Горобче, також не погордив у своїм творі ласкаво згадати — то от дурненькі собі ще маленькі хлопята (один 10. другий 12 літний) і т. д. і т. д. Якже я тоді, брате, справді враз із Тобою легко перелечу з Твого малого фейлєтону у високу нашу історично-літературну науку, а з нею вже, ну, звісно, і в безсмертність — і то навіть не сам тільки, а й із цілою своєю родиною!
Ба, а як ще той сам або инший який кандидат заінтересується знова близше Твоєю згадкою про "горендальні гонорарі", які нібито я кажу собі платити, як пишеш, "за затвердження шкільних підручників чужих авторів", і прослідить почавши від р. 1909 тобто від покликання мене до Краєвої Ради Шкільної, рік за роком і рукопись за рукописею і коректу за коректою всю мою надобовязкову т. зн. позаінспекторську працю над шкільними учебниками для українських середних шкіл у Галичині на основі урядових документів, листів авторів до мене і листів моїх до авторів, а може й чиїх ще споминів про ті річи, які до того часу можуть появитися і т. д. і т. д. Брате Горобче, знаєш, то ще може вийти таке, що я готов полетіти дальше у вічність навіть із деякою похвалою — а то тим лекше, що ми хиба тоді вже будемо тут на землі тільки марним порохом і нікого тоді вже не буде бити в очи ані Твоя письменницька слава ані моя — як Ти думаєш, вигідна, а я ліпше знаю, як вигідна — "ліберія шкільного інспектора". Так, так брате. Прецінь давно вже сказано: "У Бога все возможно"...
І супроти того я би, брате Горобче, навіть нині й не писав до Тебе, як би не те, що Ти при кінці свого фейлєтону виразно обіцюєш "ще вернути до тої теми", а до того — мабуть так для кращої собі артистичної пози — не погорджуєш називати себе навіть моїм учеником у справах "патріотизму", хоч я не пригадую собі, щоби я коли небудь чого небудь учив якого Тиберія Горобця.
Отже що до першої точки, то я дуже тішуся Твоїм добрим наміром, бо він може ще більше прославити по світі мою ничтожність, чим Твій перший фейлєтон. Тільки прошу Тебе дуже: Подай завсігди жерело Твоїх відомостей, щоби кождий міг собі провірити його достовірність; тай не обмежуйся, молю Тебе, до ріжнозначних загальників прим. "горендальні гонорарі", тільки без пощади скажи все конкретно цифрами.
Щож до справи науки патріотизму, то я таки мабуть більше навчився від Тебе, чим Ти від мене. От приміром я ще й недавно тому із Твого малого фейлєтону п. з. "Свій до свого!" (з 72. числа "Громадської Думки") аж виписав собі Твої, як мені видиться, отсі дуже влучні і гарні слова: "В загалі мені здається, що всі кличі є благородні. Лише одно є немиле, що зі всіми кличами вяжеться людина, що приходить ніби то здійснювати клич як свиня риє коріння найкращих дубів"... Тільки Ти, брате, не думай ту зараз, що я знова може схильний замислювати себе до "найкращих дубів". Я собі тільки от звичайна повна немови деревина...
Громадська думка