Українців іноді звинувачують в «озвірінні» через жарти на кшталт як про акулу та росіянина. Ми ж через гумор вивільняємо емоції, висміюємо страшні речі, і від цього нібито менше боїмося. Чому можна і треба жартувати в часи великої війни? Цьому питанню була присвячена ексклюзивна дискусійна панель «Щоб не плакать, я сміялась» на ювілейному фестивалі Lviv BookForum.
Чи не є наш гумор агресивним аж занадто? «Ні, не занадто, ще є потенціал», — відповідає Настя Зухвала, українська стендап-комікеса, сценаристка, волонтерка.
— Пам’ятаєте жарт про росіянина, якого з’їла акула? — запитала Настя в учасників дискусії.
— Але вона не зовсім з’їла, тільки вкусила… — уточнила Олександра Гонтар, журналістка «Телебачення Торонто», поетеса та блогерка.
— Просто не засмакувало, — підсумував Армандо Януччі, шотландський сатирик, режисер, продюсер політичної сатири «Смерть Сталіна» (2017).
До обговорення жартів у трагічні часи долучився також Девід Шнайдер. Девід —британський комік, актор і режисер, досліджує гумор у часи Голокосту та Другої світової війни.
Чому сміх допомагає пережити травму? Бо гумор — це терапія.
«Я зрозуміла, що сміятися в екстремальних умовах — це захисна реакція. Якщо ти посміявся з того, що тебе лякає, то це вже лякає значно менше. Ми із чоловіком (прим.: Сергієм Ліпком, стендап-коміком, нині військовим ЗСУ) ще напередодні повномасштабного вторгнення чули ці приколи “Путін, давай нападай”. Я розуміла, що так переконуємо себе, що нібито не боїмося. Гумор — це можливість декатастрофізувати свій досвід. Західний світ нас не розуміє, бо в нього немає досвіду життя під час катастрофи війни. Література й кінематограф романтизують трагічні часи, але не дають розуміння, із чого складається справжнє життя в такий час. Насправді ми бачимо, що гумор стає частиною рутини», — пояснила Настя Зухвала.
Настя Зухвала, українська стендап-комікеса, сценаристка, волонтерка.
З цим також погодився Девід Шнайдер: «Українців намагаються дегуманізувати за злі жарти. Але немає нічого більш гуманного, людяного, за гумор. Коли перестаєш сміятися, зникає воля жити далі».
Девід Шнайдер переконаний, що комедія допомагає людині уціліти. У нацистських концтаборах існувало “радіо тухес” (“тухес” з їдишу “туалет”). Люди збиралися у вбиральнях, щоби поспілкуватися і посміятися на будь-які теми. Так, це не найприємніше місце, але принаймні там можна дати собі волю. Жартотерапія допомагала євреям залишати в собі те щире й людське — що в них найбільше хотіли забрати. Під час своїх досліджень Шнайдер також дізнався про жінку, яка багато жартувала в Аушвіці. Їй поголили голову, а вона натомість казала: “Моєї перукарки не було, постригли трохи коротше. Зате безоплатно!”. Інші євреї сприймали цю жінку як божевільну. Вона вижила й розповіла, що вціліти допомогло те, що вона вважала себе не головною героїнею, а масовкою всередині катастрофи».
Девід Шнайдер, британський комік, актор і режисер.
Девід Шнайдер також порівнює гумор із троянським конем як з альтернативним способом комунікувати про реальність і пережитий досвід. Він вважає, коли стається щось справді жахливе — війна, катастрофа, геноцид — важко дивитися на трагедію чи смерть прямо. Але можна збудувати троянського коня із комедії — і люди будуть більш відкриті до того, що їм хочуть донести. Гумор — це підсолоджувач для тем, які інакше гірко слухати.
На думку Армандо Януччі, частина інстинкту виживання — випускати емоції назовні. І сміх для цього найчесніший, бо найменш контрольований, інструмент. Водночас за це комедію не люблять тоталітарні лідери: вони розуміють, що не можуть приборкати людський сміх.
Гумор це потужний спротив тоталітаризму. В автократіях не сміються, бо це про свободу, якої там бракує.
«Якщо тобі смішно — тобі смішно, із цим нічого не вдієш. Диктатори не люблять непередбачуваності, а сміх якраз про це. Гумор у тоталітарних системах штучно обмежується, адже його корінь полягає в особистій свободі кожної людини. Радянська система була настільки божевільною, що залишалось тільки сміятись: це інстинктивна реакція на абсурдність. Можна заборонити книжки, ув’язнити людей, але нікому не можна заборонити сміятися», — говорить Армандо Януччі.
Армандо Януччі, шотландський сатирик, режисер.
«Гумор завжди знищує грандіозність, пафос і вертикалі», — резюмує Настя Зухвала.
То чи можна жартувати всім про все?
Враховуючи терапевтичну роль гумору і його важливість у протистоянні авторитарності, це питання здається цілком логічним. Учасники дискусії погодились, що жартувати можна про все, але це «все» буде різним для різних аудиторій. Водночас не кожен може жартувати на кожну тему, адже в створенні комедії грає велику роль досвід автора. Девід Шнайдер (єврей за походженням) говорить, що анекдоти, які може розповісти він, з інших вуст можуть звучати антисемітсько. Олександра Гонтар згадала товариша, який жартує з того, що втратив ногу на війні, тоді як самій Олександрі болісно із цього навіть посміятися.
Олександра Гонтар, журналістка «Телебачення Торонто», поетеса та блогерка.
«Там, де відчуваю трагедію, я жарт не будуватиму. Це про особисті цінності: є речі, які мають лишатися недоторканним, недопустимі бути осміяним. Наприклад, трагедія в Бучі. Навряд ви колись почуєте про це жарти від українців, бо це справжнє моральне банкрутство», — поділилась Настя Зухвала.
Тож навіть у комедії мусять бути моменти, де немає жартів. Армандо Януччі наводить приклад із сатиричного «Великого диктатора» (1940) Чарлі Чапліна: «Це була перша масмедійна спроба змалювати Гітлера і представити всьому світу божевілля, що відбувалось навколо. Тут не місце жартам, наприклад, про єврейське гетто. У Чарлі Чапліна драма не душить комедію, комедія не підриває драму».
Складно визначити, як саме те, що робимо зараз, вплине на майбутнє. Але факт — сміх українцям допомагає не просто прожити цей день, а й боротися далі. Олександра Гонтар процитувала «Сад Гетсиманський» Івана Багряного: «Втративши все, безсила протистояти фізичному й духовному розчавленню, геть з усього зрезигнувавши, людина лишала собі сміх. І взяла той сміх за прапор. І з тим сміхом стоїть, ні, отак от гола сидить під шибеницею й, давши себе розп’ясти морально та втоптати в болото, з тієї шибениці глузує».
Може здатися, ніби ми перестаємо потребувати допомоги, коли сміємось. Насправді наш гумор — це «глум із шибениці», висміювання того, як нас хочуть знищити.
