Між молотом і ковалом.

 

(Рефлєксії з приводу недолі Галицької Армії.)

 

В 111 і 113  чч. "Громадської Думки" подали ми голоси про Г.А., про її переходи і останній її крок. Перша кореспонденція це голос низшого старшини, що не був у курсі всіх подій, що стояв оподалік Начальної Команди. Статтяж у вчорашньому числі нашого денника — це голос старшини Начальної Команди, котра навіть в часах найбільшого терору большевиків була для стрілецтва інституцією, якої накази воно сповняло з довіррям і жовнірською слухняністю. Є деяка ріжниця між голосом першим і другим. З статті з Проскурова виходить, що метою виступу Г.А. була злука з Павленком. Стаття штабового старшини наглядно вияснює, що метою акту Галицької Армії на досвітку 23. квітня був активний виступ проти большевицького фронту, завдання большевикам як найсильнійшого удару. В тій справі дістали ми з нагоди статті з Проскурова, ще й в додатку збірне письмо старшин, яких інтерновано на Ялівци. В ньому пишеться: "Якщо метою нашого виступу була би злука з Павленком, ми могли це зробити прекрасно з запілля, як це зробив сот. Шенарович. Та ні! Ми рішилися активно виступити проти фронту большевиків і як частина армії У.Н.Р. співділати з нею і з нею злучитися. До ґен. Павленка ми мали перейти тільки в разі невдачі, там як і наші установи в запіллю до нього мали прилучити ся".

 

А на такий крок рішилася Галицька Армія на першу вістку про мир з Польщею. Докладних інформацій про цей "мир" не мали. Не мали інформацій взагалі, що поза польським фронтом діється. Опинившись в тенетах большевиків, всю увагу й енерґію звернули в напрямі визволення з тих тенет. А коли прийшла вістка про мир з Польщею, їх першою думкою було якнайкраще послужити українській справі. Вони жовніри. Їхня справа — чин. А що вони уважають себе армією У.Н.Р., а що вони не політики, а жовніри, не ждуть на постанови сього мира, не питають що сталося в нашою тіснійшою вітчиною, чи загоєна і як загоєна глибока рана цієї тіснійшої вітчини, яка і їхні душі ятрила на протязі довгої скитанини серед пожарищ, трупів, недостач і пошесних недуг.

 

Їм не приходить на думку: що вимовив собі от. Петлюра відносно Галицької Армії, та й чи взагалі що собі в цій справі вимовляв. Вони знають тільки, що вони частиною армії У.Н.Р., що разом з наддніпрянськими частинами здобували Київ, разом терпіли голод і холод. Разом перейшли найтяжшу траґедію України в осени м. р.

 

Опинившись в страшнім чотирокутнику смерти, покинуті цілим світом, десятковані пошесними недугами, ратували, що можна було тоді вратувати: завязки мілітарної сили на завтра. Одні пішли в одну сторону — і їх там в першу чергу розброєно, другі пійшли в другу сторону і серед важких, болючих переходів — вилизувалися з ран і пильно зберігали свої сили на майбутнє. А що це майбутнє належить до них, вони на свойому тернистому шляху ніколи не сумнівалися.

 

На Галицькій Армії пімстився тяжкий прогріх наших відвічальних чинників, а саме те, ще армію полишено без політичного проводу. Затрачено з нею контакт, не інформовано її як слід про хід політики.

 

Полишили її саму собі і правительство Директорії і правительство З.О.У.Н.Р.

 

Галицьку Армію (крім першої бриґади, яка злучилася з армією Павленка) після промощення нею шляху для польського наступу на Київ, Поляки розоружили. В який спосіб і серед яких умовин, проречисто сказано в статті "Серед бурі". Ще один факт до низки фактів останніх двох літ і досвіду історії...

 

І знова, як і все бувало, на шпальтах вшехпольської преси залунав крик: "распни"!

 

Крик, що різким гомоном відбивається на тлі обережно любовних фраз решти преси на адресу України, сього таємного для неї сфінкса, що має плодючу землю — і дивний, для неї незрозумілий народ.

 

Ми звертаємося до польських відвічальних кругів із запитом: чи українському народови по цей бік Збруча хочете піднести ще одну чарку гіркого досвіду?

 

Питаємо: Галицьку Армію, яка допомогла вашим полкам блиснути перед світом офензивою над Дніпро, хочете повести сим самим шляхом, що минулорічних пояснених і інтернованих?

 

Думаєте, що за мало ще жертв і крови?

 

Важким проваллям між двома сусідними народами лягло Берестя, Домбє, Бриґідки, Стшалків, Вадовиці, Вісніч — і тисячні події на східно-галицькій землі.

 

І чиж треба його поглиблювати? Бо знайте: Галицька армія — це найніжнійше місце в нашому серцю.

 

До неї вислали ми наш цвіт. За нею з напруженою увагою слідили ми, яким довелося переживати всі події останнього року на місці. Кожду вістку з поза Збруча, від нашої молоді, ловили ми з тугою і сльозами в очах. Її тернистий шлях, на якому тисячі косив тиф, ми тут з далека нишком перестраждали. І ми знали, що та наша молодь не понизить в низ українського прапора, що вона пійде тільки таким шляхом, який наказує національний інстинкт і державний розум. Вона-ж вийшла з твердої життєвої школи...

 

І ми свідомі сього, що тільки вона, наша молодь, Галицька армія — може зробитися справжнім завязком української армії.

 

Запроторення її в таборах полонених, де вже стільки жертв впало, — це значить — розібрати рештки мосту, який сторчить розвалений поміж двома народами.

 

А прецінь цей міст порозуміння потрібний.

 

А чим більше крови потече тим проваллям, тим важче буде його збудувати... Це повинні добре розуміти ви, сини народу, що ціле століття кервавився в ярмі гнобителів.

 

Громадська думка

 

16.05.1920

До теми