Він різко змінив історію своєї країни у спосіб, який ніхто не вважав мислимим, і показав – з властивими йому розумом, спритністю, чесністю та відвагою, - що у царині політики дива іноді можливі
Нельсон Мандела, найчудовіший політик наших неспокійних часів, агонізує в лікарні у Преторії, тож цілком можливо, що коли цю статтю буде опубліковано, він вже помре, не доживши кількох тижнів до свого 95-ліття, і світ віддасть йому шану. Бодай раз ми можемо бути впевнені, що усі панегірики над його могилою будуть справедливими, оскільки південноафриканський державний діяч різко змінив історію своєї країни у спосіб, який ніхто не вважав мислимим, і показав – з властивими йому розумом, спритністю, чесністю та відвагою, - що у царині політики дива іноді можливі.
Усе це визріло – до того, як реалізуватись в історії, - на самоті свідомості, в похмурій в’язниці на Роббенейланд, куди Мандела потрапив у 1964 р. відбувати довічне покарання каторжними роботами. Умови, в яких режим апартеїду утримував своїх політичних в’язнів на тому оточеному акулами та чорториями острові, що навпроти Кейптауна, були жахливими. Крихітна камера, що була схожа на клітку чи лігвище звіра, солом’яна циновка, крупник з кукурудзи тричі на день, примусове мовчання, півгодинний візит раз на півроку і право отримувати та писати лише два листи на рік, в яких у жодному разі не можна було згадувати ані політику, ані злободенність. У цій ізоляції, аскетизмі та самотності проминули перші 9 років з тих двадцяти семи, що їх провів Мандела на Роббенейланд.
Замість того, аби покінчити життя самогубством чи збожеволіти, як багато його товаришів по ув’язненню, за ці дев’ять років Мандела обдумав, переглянув свої власні ідеї та ідеали, здійснив радикальну самокритику своїх переконань та набув тих спокою та мудрості, які відтоді спрямовуватимуть усі його політичні ініціативи. Попри те, що він ніколи не поділяв думок тих членів своєї партії, Африканського Національного Конгресу, які виступали за «Африку для африканців» і хотіли викинути в море усіх білих Південно-Африканського Союзу, Мандела, як і найпоміркованіші керівники Сісулу і Тамбо, був переконаний, що расистський режим можна здолати лише шляхом збройних дій, саботажу та інших насильницьких методів, і для цього сформував бойову групу «Умконто ве сиво», молоді активісти якої скеровувалися проходити вишкіл на Кубі, в Народному Китаї, Північній Кореї та Східній Німеччині.
Мабуть, знадобилося багато часу – місяці, роки, - аби він упевнився, що уся ця концепція боротьби з гнобленням та расизмом в Південній Африці є помилковою та неефективною і що слід відмовитися від насильства та обрати мирні методи, тобто йти на переговори з керівниками білої меншості – 12% країни, які жорстоко експлуатували та дискримінували решту 88%, - яку треба було переконати залишитися в країні (оскільки співжиття двох спільнот було можливим та необхідним) у разі перетворення Південної Африки на демократію, в якій урядувала би чорна більшість.
У ту пору, наприкінці шістдесятих та початку сімдесятих років, думати про щось подібне було грою розуму, позбавленою будь-якого реального підґрунтя. Ірраціональна брутальність, з якої гнобили чорну більшість та спорадичні акти терору, що ними борці з апартеїдом відповідали на насильство держави, витворили атмосферу злості та ненависті, яка рано чи пізно загрожувала країні катастрофічним фіналом. Свобода могла означати лише зникнення чи вигнання білої меншості, особливо бурів, в чиїх руках насправді знаходилась влада. Вражає, коли подумаєш, що Мандела, прекрасно усвідомлюючи запаморочливі труднощі, що їх він мав зустріти на тому шляху, який накреслив, таки ступить на нього, ба більше – не зійде з нього, ні на мить не піддавшись зневірі, і через двадцять років здійснить ту недосяжну мрію: мирний перехід від апартеїду до свободи, і основна частина білої спільноти залишиться жити в країні поруч з мільйонами південноафриканських негрів та мулатів, які – переконані його прикладом та доводами – забули та пробачили приниження та злочини минулого.
Слід було би звернутися до Біблії, до тих взірцевих розповідей з катехізису, які нам розповідали в дитинстві, аби спробувати осягнути силу переконання, терпіння, сталеву волю та героїзм, що їх мав проявити Нельсон Мандела впродовж тих років, аби поступово переконати - спочатку своїх товаришів на Роббенейланд, потім своїх однодумців з Африканського Національного Конгресу й нарешті самих можновладців та білу меншість – у тому, що це цілком реально, аби на зміну страхові та упередженості прийшов здоровий глузд, що трансформація без насильства є чимось здійсненним і що вона закладе підвалини людського співжиття, яке замінить дискримінаційну та жорстоку систему, від якої століттями страждала Південна Африка. Я гадаю, що Нельсон Мандела навіть більше заслуговує на пошану за цей повільний, безконечний, геркулесів труд, завдяки якому він мало-помалу заразив своїми ідеями та переконаннями загал співвітчизників, аніж за особливі заслуги, що їх він мав згодом, вже перебуваючи у владі, перед своїми співгромадянами та демократичною культурою.
Слід згадати, що той, хто звалив собі на плечі цю велику справу, був політичним в’язнем, який до 1973 р., коли умови утримання під вартою на Роббенейланд пом’якшилися, жив мало що не в одиночному ув’язненні у крихітній камері, маючи лише кілька хвилин на день для того, аби перемовитися словом з іншими в’язнями, практично позбавлений зв’язку із зовнішнім світом. Та незважаючи на це, його наполегливість та терплячість зробили можливим неможливе. В той час, як перебуваючи в ув’язненні, яке у сімдесяті роки зробилося менш жорстким, він вчився і здобував звання адвоката, його ідеї поступово ламали цілком справедливі упередження, що існували у середовищі південноафриканських негрів та мулатів, та змусили прийняти його погляди про те, що мирна боротьба у пошуках переговорів буде ефективнішим та швидшим способом здобути свободу.
Проте значно важче було переконати у всьому цьому меншість, яка незаконно утримувала владу і вважала, що має виняткове та довічне боже право здійснювати її. Такими були засновки філософії апартеїду, проголошеної її інтелектуальним батьком, соціологом Гендріком Фервурдом в Стелленбоському університеті у 1948 р. і майже одностайно прийнятої білими на виборах того ж року. Як переконати їх у тому, що вони помиляються, що повинні відмовитися не лише від подібних ідей, але й від влади, і змиритися з життям в суспільстві, яким управлятиме чорна більшість? Ці зусилля тривали багато років, та врешті-решт, як вода, що точить камінь, Мандела відчинив двері цієї твердині недовіри та страху, й одного дня вражений світ побачив, що лідер Африканського Національного Конгресу час від часу виходить зі своєї в’язниці, аби цивілізовано попити пообідній чай з тими, хто був останніми правителями апартеїду: Ботою та де Клерком.
Коли Мандела прийшов до влади, його популярність в Південній Африці була несказанною і однаково великою як серед чорної, так і серед білої спільноти. (Пригадую, як у січні 1998 р. в Стелленбоському університеті, колисці апартеїду, я бачив стіну, усіяну фотографіями студентів та викладачів, які з неймовірним ентузіазмом приймали візит Мандели). Таке міфологічне народне обожнювання зазвичай заколисує тих, хто його породжує, і перетворює їх – як от Гітлера, Сталіна, Мао, Фіделя Кастро – на демагогів та тиранів. Та Манделу це не зробило марнославним; він залишився простим, аскетичним і чесним чоловіком, яким був раніше, і на здивування всіх відмовився залишатися при владі, як цього просили його співвітчизники. Він пішов у відставку і подався провести схил віку в туземному селі, звідки походила його родина.
Мандела є найкращим з усіх наявних – і дуже нечисленних в наші дні - прикладів того, що політика є не лише тією брудною та посередньою справою, як думають багато людей, яка допомагає спритникам збагатитися, а гульвісам вижити, нічого не роблячи, а діяльністю, яка може також поліпшити життя, замінити фанатизм толерантністю, ненависть солідарністю, несправедливість справедливістю, егоїзм спільним благом, і що є політики, як от південноафриканський державний діяч, які залишають свою країну, світ, значно кращими, аніж вони були до їх приходу.
Маріо Варґас Льйоса, перуанський прозаїк, один з провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат.
Mario Vargas Llosa
Elogio de Nelson Mandela
El País, 30.06.2013
Зреферувала Галина Грабовська